f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

«Моя країна — Україна»: географія плюс анімація

31.03.2014

Катерина Константинова, DT.ua

Наблизилася до фінішу робота над проектом "Моя країна — Україна": 26 серій анімаційних фільмів, зроблених молодими творцями, розповідають ту чи іншу казку, історію, легенду, пов'язану з певним місцем на карті України. За три хвилини (стільки триває кожен фільм) глядач побачить прекрасну казкову анімаційну географію певного місця нашої країни. На жаль, жоден рейтинговий український телеканал поки що не зацікавився таким актуальним сьогодні проектом. 

Серед різних сюжетів циклу "Моя країна — Україна" і маленькі глядачі, і ті, котрі старші, можуть на власний смак вибрати цікаві сюжети. Ось, наприклад, фільм "Мелітополь" (режисер О.Карпус) повідає історію про те, як було засноване знамените місто, які легенди та міфи пов'язані з ним. А сюжет "Чорнозем" (режисер С.Коваль) розповідає легенду про село з такою самою назвою. Це село в Чернігівській області. Автори вводять у свої історії образи мандрівників по країні Сашка Лірника та Кота (якого в українському фольклорі звати Кіт-воркіт). Ще одне місто — Борщів — у фільмі С.Коваля "Казочка про місто Борщів". З нього глядачі дізнаються, як у кожної господарки з'явився свій оригінальний рецепт борщу. Є в цьому циклі міні-фільми — "Умань", "Петриківка", "Чорне озеро", "Сонячний камінь", "Писанкова історія"... У сюжеті "Таки Одеса" (режисери О.Мушенко та М.Мурашко) герої Кіт і Лірник потрапляють у місто біля Чорного моря й опиняються на концерті відомого джазового музиканта. Виробництво проекту здійснювала анімаційна студія "Новаторфільм", організована за участі відомого українського аніматора Степана Коваля (творець гучного фільму "Йшов трамвай 9-й номер".

— Це досить трудомісткий проект, адже кожна трихвилинна серія створювалася близько півроку різними творчими складами з 6—7 людей, — розповідає керівник проекту "Моя країна — Україна" Степан КОВАЛЬ. — Робота тривала чотири роки — з 2009-го по 2013-й. Бюджет формувався дуже давно. Потім ще певний час ми чекали початку фінансування... Можете згадати, який курс долара був у 2004-му. І як різко він підскочив під час кризи. За нашими законами, та й згідно з практикою будь-яких інших країн, після того, як кошторис підписано, його вже не переглядають. Ось і вийшло так, що в момент складання кошторису це була одна сума, а в момент початку фінансування і завершення проекту, зважаючи на всі кризи та дефолти, сума була зовсім інша. 

— Як виходили з ситуації?

— Просто працювали. Паралельно заробляли рекламою, брали участь в інших проектах. Адже ці мультфільми хотілося завершити, нашій команді все було дуже цікаво. Як і планувалося, "Моя країна — Україна" стала добрим стартовим майданчиком для молодих режисерів, які брали участь у ній, художників, декораторів, аніматорів. Сьогодні наші піонери працюють на різних студіях України.

— Вам допомагали спонсори? 

— Чесно кажучи, ні. Та ми й не особливо шукали спонсорів. Багатьом олігархам простіше купити бочку бензину, відразу її продати і на різниці купити два бочки бензину, ви розумієте, як це вигідно... Анімаційне кіно — дуже віддалене вкладення коштів, часто вимірюється не прибутком у грошовому еквіваленті, а результатом виховання цілого покоління. Особливо мультфільми-короткометражки, які всі люблять дивитися і які мають дуже низький потенціал повернення вкладених коштів.

На самому початку ми мали вкладати свої гроші та якось виживати з цим проектом. І ми не хотіли зупинятися, заморожуватися, як заведено на державних студіях, бо вже почав формуватися творчий колектив, стали приходити молоді, запальні творчі люди. Вони казали, мовляв, давайте, ми робитимемо, тільки дайте нам можливість. І ми їм цю можливість намагалися дати. Ми не намагалися й не могли сказати: "Ні, ми заморожуємося, грошей поки що немає — чекайте!". Тоді це був би надто довгий проект, який і сьогодні навряд чи закінчився б. 

Утім, це звичайна практика — відкладання фінансування на великий або малий термін.

— А які сюжети в рамках циклу ви особисто виділили б, із погляду оригінальності задуму? 

— Як я вже казав, "Моя країна — Україна" — виявилася стартовим майданчиком багатьом режисерам, художникам-аніматорам. Тому кожен сюжет оригінальний, більшість сценаріїв написані самими авторами. Наш популярний казкар Сашко Лірник (ім'ям якого, з його згоди, й назвали головного героя) дуже допоміг нам — написав нам 8 сюжетів, але далі ми складали історії самотужки або замовляли іншим сценаристам. 

Був етап, коли оголосили конкурс сценаріїв. І, таким чином, рухалися далі. Але героїв у сюжетах ми не змінювали — це Сашко Лірник та його кіт. 

Отже, сказати, яка з 26 серій оригінальна більше, а яка менше — складно. Усі мають певний потенціал і енергетику, всі цікаві. Це фільми-експерименти, вони об'єднані однією темою й технологією — пластиліновою анімацією. Тут як об'ємні ляльки, так і барельєфні. Чого лишень не видумували! Але виділяти якийсь особливий фільм — не можу, дам це зробити глядачу. 

— А скільки приблизно пішло пластиліну на 26 серій проекту?

— Багато! Мабуть, якщо взяти весь серіал, то вийде величезний контейнер пластиліну. Це приблизно. Ми кілька разів приганяли з Іспанії міні-автобуси, ущерть заповнені пластиліном. Адже матеріал, із яким ми працювали, — екологічно чистий, не токсичний, не шкідливий для дітей. Чому іноземний пластилін? У ньому певна еластичність. Саме така, яка й потрібна для анімації.

— Які серії створили особисто ви? 

— Я брав участь у 5—6 фільмах. Це "Чаша Ярослава", "Чорнозем"... Інші створювали молоді режисери, які вперше зважилися спробувати зробити анімаційне кіно. Адже наш проект — це казки, легенди, одне слово — історії, зав'язані на артефактах. І все це пов'язано з якимись певними місцями України — селами, полями. Я ще раз відкрив для себе Україну, адже будь-яка її точка має свою історію. Навіть на порожньому полі колись щось відбувалося. І це виявилося дуже цікаво — з'єднувати історичні факти, легенди й казки в єдине ціле під назвою "фільм"!

Кожен мультфільм — історія однієї місцевості України, одного міста. 

Спочатку ми хотіли робити по одній серії з кожного регіону України. Але, як я вже сказав, в Україні великий дефіцит сценаріїв і сценаристів... забракнуло здібностей, щоб справді зробити один фільм по кожному регіону. Тому й вибирали за принципом: "цікава історія", "не цікава", вплинуло, з якого регіону молодий автор родом. Є області, про які ми зняли по два фільми, а є такі, котрі поки що в очікуванні. Проте найближчим часом плануємо заповнити цей пробіл і продовжити проект.

Оскільки сценарного матеріалу нагромадилося стільки, що вистачило б і на 50 серій... 

— Чи цікавляться проектом телеканали, адже саме нині тема об'єднання країни, як ніколи, актуальна?

— Поки що зацікавлення не відчувається. Намагалися ще влітку розмістити проект на телеканалі "Інтер". Телеканал погодився, але керівництво Держкіно було проти. Ходили по інших каналах — "Україна", "1+1". Там теж не було якоїсь зацікавленості, відповідали: "У нас немає дитячої рубрики!" Наразі написали лист "Громадському телебаченню", чекаємо відповіді.

— А ви зверталися особисто до конкретних політиків із проханням підтримати проект, щоб він якнайшвидше дійшов до глядача? 

— Як ви собі це уявляєте? Нам що, треба виходити з мікрофоном на площу і кричати: покажіть наші фільми! Так, є деякий механізм звернення — через Мінкульт. І це певна процедура. Але нам було дано чітку відповідь: нікому це поки що не цікаво, а будь-яка наша ініціатива порушить права правонабувача цього серіалу, тобто Держкіно.

Ми поставили собі завдання — показати серіал глядачу. З'явилася надія, що в Держкіно нам підпишуть ліцензію, яка дає можливість займатися дистрибуцією проекту, все, що зможемо, — зробимо, а так серіал майже рік пролежав на полиці. 

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»