f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Капелани. Дорога на Схід

05.01.2016

Документальна стрічка "Капелани" поєднала історії чотирьох капеланів – отців Любомира Яворського, Андрія Зелінського, Ігоря Федоришина та Івана Ісаєвича, які за своїм покликанням підтримують часом зневірених, розчарованих і виснажених українських військових. Продюсер Павло Казанський та автор "Капеланів" Валентин Дігтяренко розповіли в інтерв’ю телеканалу "UΛ:Перший" про роботу над фільмом.

Валентин: Перша поїздка на Схід відбулася якраз рік тому. Ми були у Слов’янську, Краматорську. Ночували там, а потім з військовими перелітали або виїжджали й у Сватове, ближче до Дебальцевого теж. Тобто рухалися по точках лінії розмежування, яка на той час виглядала інакше, ніж зараз. Одне із найперших, до речі, моїх вражень – ми летіли у вертольоті з нашими військовими, і не можна було високо підніматися – нас просто могли збити. Летіли десь метрів десять над землею. Коли ми перебували там, постійно були у супроводі військових, і тим не менше навколо завжди були озброєні люди, і всі постійно чекали, що може щось статися. Це додавало напруження і відчуття реальності зйомок. Не постановочності, а чогось такого справжнього…

Тож ви знімали відзначення Покрови у зоні АТО…

Валентин: Ми тоді перший раз поїхали з одним із героїв фільму, з отцем Любомиром Яворським. Це ще не було свято українських військових, як цього року зробили указом Президента, але Покрову вважають Днем українського козацтва, тому священики вирішили, що варто було би привітати наших хлопців. Капелани зокрема й гуманітарку передавали, і ми мали можливість зафільмувати теж, як вони служби проводили, сповідали військових. Це були мої перші враження як автора тоді ще тільки сюжетів.

І під впливом цих вражень ви вирішили, що треба зробити щось більше?

Валентин: Трохи пізніше Павло запропонував зробити щось масштабніше на цю тему. У зоні АТО ще велися зйомки. Наші журналісти й оператори їздили ще, мабуть, разів зо три в район Маріуполя, знову ж таки в Донецьку, Луганську області – по "гарячих" місцях. На Різдво, на Пасху теж із капеланами у військових були. І постійно привозили звідти матеріали.

Як обрали серед капеланів героїв свого фільму?

Павло: Ми їздили і спілкувалися з капеланами, обирали ж після – за людськими рисами. Вони розповідали свої історії, ми багато говорили. Нам вдалося відібрати особистостей, які є дуже глибокі й кожен особливий по-своєму. Але траплялися різні люди. Тобто капеланів багато, а справжні серед них далеко не всі. Я можу з упевненістю сказати, що наші герої – унікальні. Бо є більшість служителів церкви, які формально виконують обряди, я в цьому не сумніваюся.

Ви сказали "справжній капелан". Яким він має бути?

Павло: Це та людина, яка дійсно представляє образ християнства там, на передовій. Це і є справжність капелана – не формальні ознаки людини з хрестом, яка виконує набір якихось обрядів, а внутрішня суть.

Цікаво, наскільки капелан може брати участь у воєнних діях?

Валентин: Не може такого бути – так у них заведено. Капелани – навіть ні для оборони, ні для чого іншого – не можуть взяти зброю в руки. Власне, в тому і полягає додаткова ситуація ризику, про яку рідко згадують. Військовий формально може себе захистити. Дехто може закинути, що капелани не бувають на передовій чи тільки сидять у штабах. Вони не сидять у штабах, а ще й їздять по передових і ночують там із солдатами, але це додаткова небезпека – вони не можуть стріляти і не робитимуть цього. Капелани постійно кажуть, що покладаються на Бога й на тих, хто довкола них і має захищати.

Павло: Але у нас є нюанс, що майже всі капелани-герої нашого фільму мають попередній військовий досвід, і це допомагає їм рятуватися самим і рятувати життя солдат, зберігаючи їхню довіру. Наприклад, отець Іван Ісаєвич служив у розвідці, отець Ігор Федоришин взагалі був у Афганістані, до того ж ще у KFOR (*Kosovo Force – миротворчі сили НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності у Косово – ред.). А потім повернувся як капелан. Досить цікаво, що вони мають потрібні на війні навички, і солдати їм довіряють. А довіра – це важливо. І отець Андрій Зелінський, до речі, тривалий час був із військовими.

Валентин: Отець Андрій доки ще був у монастирі, отримував духовну формацію, спілкувався із курсантами. У цьому полягає ще один момент того – наскільки капелан може називатися військовим, як зможе знайти контакт із тими, хто прийде за порадою. Якщо це зовсім відірвана людина – не так просто йому буде. Не кожен зможе. Наші капелани розуміють хлопців, а хлопці можуть більше довіритися їм.

Павло: Усі капелани-герої фільму мають парафії. А отець Іван, наприклад, має дитинець у Закарпатті. Дуже поважна людина. Одна з його особливостей – він несе Україну й українство в собі, бо там теж не зовсім проста ситуація.

Кожен по-своєму сприймає війну, але у чому відмінність бачення капеланів? Які вони роблять акценти?

Валентин: У них різне сприйняття насправді. Це питання відбивається у кожній з історій наших чотирьох героїв. Фільм – це фактично чотири новели про кожного з капеланів. Вони рухаються ніби в одному ключі, у них одне християнське бачення, але вони дійсно розставляють свої акценти. Наприклад, отець Іван Ісаєвич дивиться на нинішні події глобально. Він говорить, що не йде війна когось із кимось – за цінності, війна проти зла, жадоби до влади, проти грошей і проти сірості. Сірість у його розумінні – це невихованість, небажання знати більше. Для отця Андрія Зелінського через його особливості біографії (він більше бував із курсантами, військовими) ця війна конкретніша. Знову ж таки, вони ніколи не кажуть, що одні погані, а інші – хороші, не вішають якихось явних ярликів. І насправді коли ми вже зробили цей матеріал, я зрозумів, що те, як капелани бачать цю війну, мало де можна почути чи прочитати зараз у засобах масової інформації. Як правило, там більш радикальні й прості визначення одним та іншим. Капелани, розрізняючи при тому, де є зло, а де – добро, намагаються все це пояснити. У тому числі військовим на передовій.

Щоб розкрити ці чотири новели про ваших героїв, які запитання ви їм ставили?

Валентин: Було важливо почути, як вони ставляться до того, що роблять, і як вони спілкуються з військовими. Не всі, до речі розкривали це. Дуже цікаво було дізнатися, як вони знаходять підхід. От приходить незнайомий солдат, щодня малознайомі люди – не кожен із них ходив до церкви. Насправді на передовій всі жартують, що атеїстом ти є до першого обстрілу. А потім сам підеш до капелана, і у тебе будуть запитання до нього або просто бажання, щоб він тебе вислухав. Дуже важливо було зрозуміти мотивацію капеланів. У кожній із новел ми розкривали образ священика і пояснювали, чому він став таким. Звідки отець Ігор Федоришин знає, як будувати військову колону? Він радив хлопцям багато, тому що сам був у Афганістані. Нам була цікава історія кожного – як вони, зрештою, прийшли до капеланства. У нас у трейлері й у фільмі, врешті, є підзаголовок: "У кожного своя дорога на Схід". У кожного із наших героїв, звісно ж, тому що дійсно всі вони не прийшли в капеланство по якомусь шаблону, і ніхто їх не вчив цьому. Кожен із них по-своєму прийшов і до священства. До речі, цей шлях ми теж розкриваємо – хто як став священиком. А потім – чому кожен із них вирішив стати капеланом, і як вони з’явилися у цій війні.

Люди, які бачили війну на власні очі, часто закриваються і дуже неохоче говорять на певні теми. Чи були якісь теми, про які капелани не хотіли згадувати?

Валентин: Вони не завжди були готові, як і будь-яка людина, розкривати власні переживання. Бо це інтимне. Капелани могли іноді закриватися фразами на зразок "Бог допоможе". Але, по-перше, вони не хотіли хвалитися, і по-друге, вони, звичайно, не могли все розповідати. Отець Андрій Зелінський працював в академії сухопутних військ, у нього було надзвичайно багато знайомих курсантів, які стали військовими. Багатьох одразу після училища забрали на Схід. Коли я у нього запитав, що зараз із тими курсантами, він буквально змінився на обличчі й почав розповідати, що цілий рік має смерть за смертю своїх друзів. І так я побачив, що в якийсь момент він дійсно розкрився більше, ніж зазвичай. Він мав сміливість сказати про те, що йому теж дуже тяжко. Це, звичайно, пішло у фільм, бо мені здається, люди мають знати, що капелани – звичайні люди, які беруть на себе велику місію, але від того їм насправді не легше. Він мав сміливість сказати, що іноді здається, у нього зовсім немає сил, а єдине, що дає їх – віра і розуміння того, що він робить це для інших людей.

Географія картини – Закарпаття, Донбас, Польща, Німеччина, Франція…

Валентин: Так, тому що є ще один епізод – цікавий, основний. Ми взяли лінію паломництва до французького містечка Люрд. Українські військові цього року вперше поїхали туди, дехто – одразу з передової. Буквально висмикнули за кілька днів до цієї поїздки, і до речі, дехто з них одразу після приїзду з паломництва поїхав у зону АТО.

У чому суть цього паломництва?

Валентин: Воно існує давно, просто маловідоме в Україні. Після Другої світової війни країни, які воювали, мали примиритися. Капелани вирішили, що треба проводити спільні паломництва для військових. Ті, хто стріляв один в одного, мусили шукати якось спільну мову. Відтоді у Люрді збираються, щоб помолитися. Війни закінчуються, а люди продовжують приїжджати з різних країн, вони тиснуть один одному руки. Це насправді є дуже символічно. Ідея взагалі в тому, і її усвідомили ще після закінчення Другої світової, що у війні немає переможців. Те, що звично називають перемогою – це дуже великі втрати. Коли кажуть, що ми перемогли, але півмільйона людей загинуло, тоді просто постає питання – це що ціна перемоги? Дуже важливо було нашим хлопцям поїхати туди. У принципі варто, щоб люди в Україні трішки відчули, зрозуміли, що перемога у війні, що відбувається зараз – досить умовна.

Зйомки з Німеччини, Польщі – це дорогою до Люрду?

Валентин: Так. Як кажуть священики, паломництво – це дорога до кращого себе. Певна зміна має відбутися у житті, у поглядах цієї людини. І, власне, так само з нашими військовими. Коли зі Львова виїжджали, через Польщу, через Німеччину доїжджали до Франції, то з ними священики говорили, вони молилися, намагалися робити висновки для себе. В самому Люрді це фактично була кульмінація, коли всі потрапили в інше середовище – дуже багато людей, дуже багато військових. Коли наші з українським прапором пройшли перед усіма делегаціями – там, здається, зібралося близько тринадцяти тисяч військових з усього світу, їм аплодували. Це дуже важливий момент.

За яким принципом із відзнятого матеріалу відбирали те, що пішло у фільм?

Валентин: Деякі фрагменти не хотілося викидати, і спочатку картина була трохи довша. Був, мені здається, чутливий момент. Річ у тому, що наша делегація їхала у Люрд двома частинами. Були хлопці, можна так сказати, здорові, без поранень, і були поранені, які летіли. І от як вони зустрілися там в Люрді. Це було дуже класно, коли наші хлопці тримали там прапор, зустрічаючи інших з аеропорту. Вони і гімн співали, й обіймалися, хоча раніше не знали один одного. Просто коли ти в іншій країні – приїжджають твої побратими... Цей момент зустрічі не потрапив з різних причин. Фільм не може бути безмежно великим через композиційні моменти. Які залишилися у фільмі? Ті, що з авторської точки зору найбільш зрозумілі і найбільш важливі, щоб бути побаченими. Наприклад, коли обиралися цитати кожного з капеланів – власне, фільм побудований тільки на їхніх цитатах. Немає закадрового тексту, щоб не додавати зайвого начебто від себе. Це – з одного боку, а з іншого – ми разом із продюсером дійшли до такої думки, що закадровий текст був не дуже доречним. Насправді про цю війну всі знають, всі дивляться по телебаченню, і фраза "взимку обстрілювали село Піски, а ось там був священик" буде зайвою. Ми просто пишемо титр "село "Піски", Різдво, рік". Усі знають, яка була ситуація там і тоді. Жодного зайвого слова, у кожній фразі – окрема думка. На цитати можна розтаскати все, що кажуть наші герої.

Дуже часто автори документальних фільмів говорять, що задумують одне, а потім герої самі ведуть за собою картину. Наскільки змінився фільм від початкової ідеї до кінця?

Павло: Як вийшло – так і хотіли, є такий вираз. В ігрових фільмах таке трапляється, а у документальному – тим більше. Трохи інша була ідея. Головна наша ідея, її суть – ми знімаємо й робимо фільми про справжніх людей і справжнє життя. Бо дуже ж багато навіть документальних фільмів – пластмасові. Штучно створене середовище з якимсь набором інтерв’ю, реконструкцій. Є хороші реконструкції, але мало таких, що відображали б епоху – більшість є просто ілюстрацією тексту. Наша початкова ідея фільму про справжніх людей залишилася, а форма змінилася. Ми не планували фрагмент із паломництвом до Люрда. Натомість є обряд омивання ніг. Ми хотіли зняти це дійство – як усім чотирьом капеланам омиватимуть ноги. Але отця Івана Ісаєвича із Закарпаття не відпустили. А потім з’явився Люрд сам по собі. Добре, коли автор може скористатися тим, що змінюється ситуація, і грамотно, якісно все зробити. У нас поєдналися всі фрагменти, здавалося б, дуже навіть різні.

Ви вже презентували фільм у кількох містах, у Києві в тому числі. Які ви отримували відгуки?

Валентин: Підходили і казали "автор пиши ще". Що це трохи меланхолійна стрічка, казали. Але так і задумано. Вона не є динамічною і надто швидкою, змушує заглибитися. В основному глядачі дякували. Навіть плакали під час фільму. Коли, наприклад, священик розповідає про смерть своїх друзів – це звичайно дуже чіпляє.

Павло: Хоча ми не використовували свідомо щемливі моменти. Тут працює бекграунд – ми розуміємо, що це одне з головних наших досягнень щодо форми фільму. Ми не показуємо, але мається на увазі загальний фон, наше інформаційне поле. Ми не говоримо про середовище, у якому зараз перебуваємо, але люди самі це розуміють, і це спрацьовує. Ніби немає нічого такого, а люди плачуть. Ми не спекулюємо фрагментами бойових дій, не показуємо кров. Люди домислюють образи – кожен у своїй конкретиці. Ми і надалі збираємося це використовувати у документальному кіно. Даючи шматочок контексту, щоб глядач сам домислював.

Валентин: У кінці фільму ми вирішили зробити постскриптум. Вже коли йдуть титри – уривки спогадів солдатів. Кілька слів, які насправді для тебе багато говорять. Наприклад, коли солдат каже: "Моя мама думала, що я працюю у штабі, а насправді ми виконували зовсім інші завдання". Треба ще бачити його вираз обличчя – і все, тобі цього достатньо. Одразу розумієш: він не говорив мамі, що воює на передовій. Це історія, яку всі кажуть своїм близьким для того, щоб вони не хвилювалися. Це якраз той інформаційний бекграунд, який людина домальовує і розуміє. І не треба тут показувати: ні як солдат сидить в окопі, ні як танк на когось їде.

"UΛ:Перший", 3 листопада 2015 року

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»