f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Станіслав Боклан: Катарсис гарантований

03.01.2016

Валентина Клименко, спеціально для "УП.Культура"

Наприкінці року в Молодому театрі в Києві відбулася прем’єра вистави "Однорукий із Спокана", головну роль в якій зіграв Станіслав Боклан. Це вистава про те, як у готельному номері зустрілися "міцний горішок" Кармайкл, який майже 20 років шукає відрізану колись руку, ексцентричний портьє, котрий понад усе любить мавп, і двоє звичайних шахраїв, які хочуть втюхати однорукому руку з краєзнавчого музею.

Автор п’єси – Мартін МакДонах, британський драматург ірландського походження, якого називають "театральним Тарантіно", сценарист і режисер фільмів "Залягти на дно в Брюгге", "Сім психопатів" та короткометражки "Шестизарядник", нагородженої "Оскаром", – зірка номер один серед сучасних драматургів. Режисер – художній керівник Молодого театру Андрій Білоус, одна із "надій і опор" сучасного українського театру.

Боклан вибірково йде на контакт із журналістами, а його неохота до інтерв’ю – вже частина акторської легенди. Тож хочеться спробувати розгадати загадку цього небагатослівного актора, якому чудово вдаються ролі "поганих хлопців" зі справедливою душею, сильних і непростих.

Станіслав Боклан зіграв Дон Жуана, Стаса Перфецького і Абеля Знорка в Молодому театрі, сліпого кобзаря в "Поводирі" і прем’єр-міністра України в сатиричному політичному серіалі "Слуга народу" – ролі, які найкраще розкривають його талант лицедія, – і понад 60 типажних ролей у серіалах, які дають можливість існувати у світі матеріальних речей.

"Я попереджаю відразу: я не бачив виставу, не знайомий із МакДонахом і не маю жодного уявлення про те, що бачили ви", – починає Станіслав, замовивши дві кави у "Віденських булочках" неподалік від Молодого театру.

"Не дивлюся на себе на екрані – боюся, що глядачі мене розсекретять"

Запитую, чи не вбачає він якусь загрозливу тенденцію в ролях – спочатку сліпий (головна роль сліпого кобзаря Івана Кочерги у фільмі "Поводир"), тепер однорукий.

– Ні-ні,  сміється,  між сліпим і одноруким я теж нормально пограв. Річ же не в тім, що хтось не має руки, річ у тім, що ми живемо в дивному світі, де ніхто нікому не потрібний.

У нашій виставі є і зрада, і материнська любов, і вірність, і кохання, але за всім цим стоїть одне – порозуміння чи непорозуміння. Я думаю, що у цьому світі нам якраз і не вистачає порозуміння. Ми чуємо слова, а далі слів нічого не йде.

Якщо є люди поруч, це вже щастя, яке треба цінувати і берегти. Якби ми принаймні тут, у цьому місті, були ближчими і бажали одне одному тільки добра, ми були б щасливішими.

– Ваш герой у виставі все життя шукає руку, відрізану в дитинстві, – така метафора пошуку себе. У кожному сюжеті хороший актор завжди грає свою історію. Яку свою історію грали ви?

– Я завжди граю про себе і про своє ставлення до цього світу і до людей. Я завжди граю про самотність. Про любов, про розлуку, про зраду – я граю, те, чим живу.

На жаль, ми часто не помічаємо того, що поруч. У мене було багато втрат у цьому житті. Коли ти втрачаєш кохану людину, коли вона тобі каже "до побачення", ти теж втрачаєш частинку себе. А потім усе повертається, з’являється інша людина, яка може бути такою ж прекрасною, або ще прекраснішою.

– Є якісь паралелі з вашими пошуками себе?

– Я все життя шукаю себе. І зі страхом чекаю, що розсекретять, який я насправді актор, і мій замок, який я вибудовую, упаде. Тому намагаюся всіма правдами і неправдами не дивитися на себе на екрані, бо це і є той момент завмирання серця, коли, здається, глядачі можуть запідозрити в мені великого пройдисвіта, який усіх обдурив і видає себе за актора.

Тому я весь час шукаю себе і вчуся своїй професії щоденно. І, можливо, завдяки цьому моєму інтересу до професії, коли я на сцені, а ви у глядацькій залі, я можу з вами що завгодно робити.

Я знаю, що роль Кармайкла на Бродвеї грав Крістофер Вокен, це найгеніальніший актор, і, якщо я хоч трохи наблизився до втілення цієї ролі на рівні Вокена, це було б щастя.

– Ви дивилися бродвейську виставу на відео?

– Ні, а навіщо? Я дивився кіно, яке зняв МакДонах (і "Сім психопатів", і "Залягти на дно в Брюгге" і, звичайно, "Шестизарядник"), – було цікаво, за що він отримав "Оскара".

Мені дуже імпонує його тип гумору. Якщо розібратися, навколо стільки смішного, і страшного, і божевільного, і маячні – будь-яка розмова в транспорті, поліцейського з водієм, начальника з працівником... МакДонах зумів побачити це і талановито передати. Мені подобається такий його погляд на світ, недарма його називають найталановитішим драматургом після Шекспіра.

– Ваш герой у "Однорукому" прямий і нетолерантний.

– Принаймні він чесний.

– Вам це близько?

– Мені це близько. Якщо мене запитають, я одразу скажу те, що думаю, а потім, можливо, буду жалкувати: ну, нащо ти так, можна ж було "во благо" збрехати. Це не так просто, через те у мене більше не-товаришів, ніж товаришів, але я вважаю, що так чесніше.

– У вас є страх провалу в новій ролі?

–  У мене є така фішка: я не боюся бути різним на сцені, навіть неприємним чи некрасивим  це мене менш за все хвилює. І я не боюся падінь. Якщо всім байдужі мої успіхи, то майже всім буде байдуже і до моїх провалів.

Ви знаєте, в чому принадність театру як організації? Назавтра він забуває все, що було вчора, і акторів забуває, які йдуть. Це механізм, який постійно оновлюється, а на відпрацьований матеріал йому плювати.

– Вам дуже щастить з драматургічним матеріалом: ви граєте у п’єсах найкращих сучасних драматургів – Шмітта, МакДонаха. Інколи "зловживаєте" в житті цитатами з п’єс?

– Сказав би "ні", але в житті ми все одно щось цитуємо. У мене в голові сидить неймовірна кількість тексту після серіалів, фільмів, вистав. Правда, я навчився забувати  після слів "камера, стоп" я зразу ж забуваю проговорений текст.

А в театрі пам’ятає все твоє тіло, ноги. Я, наприклад, зараз не згадаю свої репліки в "Дяді Вані", але, коли вийду на сцену, відразу знатиму, куди ходимо, що говоримо  весь комп’ютер включається за секунду.

– Прем’єра в театрі раз на два роки для актора вашого рівня – це трохи неправильно…

– Ну, я не можу відкрити ногою двері в кабінет худрука і сказати, що я хочу грати те або те. Мене у будь-якому разі або кличуть, або ні. Я, як та дєвочка на Окружній: зупиняться – буде любов, не зупиняться – буду стояти і мерзнути.

Єдина можливість вибору у випадку кіно або телевиробництва – відмовитися або погодитися, і навіть коли хочеться відмовитися, я все одно думаю.

20 листопада у мене народився онук Демид – "думка Бога" в перекладі з грецької. Тепер мені треба думати іще трішечки далі  не тільки про дітей, але й про онуків.

– Але вам ще треба думати про те, як не "плюнути у вічність"…

– Ой, це мені треба було б добряче сидіти й думати, плюну я цією роллю чи ні. Насправді на початку ніхто не знає, що вийде в фіналі.

Приносять тобі сценарій серіалу, ти читаєш перші 5 серій  усе прекрасно і чудово, а потім вони роблять із нього 270 – і ти розумієш, що попав. Але ти вже кров’ю розписався і не можеш зіскочити. Одного разу я так міцно сказав, що про все це думаю, і мене прибрали з серіалу – далі історія була без мене.

"У нас прийнято тільки захоплюватися політиками, інакше вони нас не любитимуть"

– У серіали вас кличуть весь час, а в кіно?

– Не хочу говорити наперед, але якщо будуть гроші та час у всіх тих, кого мені називали, – Ахтем Сеітаблаєв, Олексій Горбунов, Анатолій Пашинін,  то в січні після свят ми всі зустрінемося на знімальному майданчику. Це має бути повний метр – кримінально-лірично-пригодницька історія.

Знаєте, у мене таке відчуття, що останнім часом я іду сходинками, які мене кудись ведуть – чи вгору, чи вбік, не знаю, – але відчуваю, що кожна роль дає мені нову сходинку. Я стільки сили й здоров’я вкладаю в кожну роль, що рано чи пізно вони мусять відповісти мені.

– Може, тому що ви ролі почали вибирати трохи прискіпливіше і беретеся тільки за найкраще?

– Дивіться, не я вибрав "Однорукого...", "Поводиря" і "Слугу народу". Стільки пропозицій – це ж все одно результат чогось.

У серіал "Слуга народу" мене запросили на проби передостаннім, і я був переконаний, що мене не візьмуть, тому що я не смішний артист, не комедійний, як усім здається.

– Ваш Юрій Іванович у "Слузі народу" нагадує Володимира Литвина.

– Не знаю. Я ж мусив зробити переключання тумблера, мусив бути інакшим, ніж Зеленський, дати відчуття поважної людини. Хоча я  хлопець із села, нікого з політиків не знаю і вони мені до лампочки, але у вас не мало бути сумніву, що я все це знаю і я один із них.

Завдяки цьому серіалу я побачив, що я вже дорослий дядько – сивий такий. І, до речі, мені пасує лімузин (сміється).

З "95 кварталом" дуже комфортно працювати  вони всі мегаталановиті люди, у них завжди 100% внутрішня готовність до роботи. І хоч було важко, муторно, багато дублів, але це давало і багато задоволення. Сподіваюся, що в кінці лютого ми почнемо знімати другий сезон.

Не знаю, скільки годин на добу працює Зеленський, але складається враження, що він і не спить узагалі. Мені дуже імпонує такий підхід, бо за ним стоїть величезне бажання зробити продукт, не просто зробити й заробити, а зробити, і можливо, навіть у чомусь втратити.

Знаєте, Володя попросив мене написати про нього епіграму. Я написав:

Есть у парня увлеченье
Плавать супротив теченья.
А когда такая прыть,
Важно где-нибудь не всплыть.

– Чому ви не хочете відповідати на запитання про політику?

– Все, що я міг висловити із цього приводу, ви можете побачити в "Слузі народу"  я намагався зіграти своє ставлення і свої погляди. Якщо вийшло, то це тому, що я все це відчуваю шкірою.

"Слуга народу"  це перша спроба політичного серіалу. Хтось любить Зеленського як особистість, хтось не дуже, але я спеціально передивлявся його монолог про хохла і українця, і розумію, що, якщо в когось усередині немає відчуття різниці між цими людьми, він не буде так органічно про це говорити. За цим немає акторської театралізованості.

– Серіал "Картковий будинок" дивилися?

– Так, але мені більше сподобався "Бос" про мера Чикаго. Бачите, американці ж не соромляться знімати політичні серіали і в такий спосіб розмірковувати про чиновників.

У нас не прийнято про них говорити, ними потрібно захоплюватися і слухатись їх, бо інакше вони нас не любитимуть. А я думаю, що вони прийшли на деякий час і підуть, прийдуть інші. Втомимося захоплюватися.

"Я ніколи не вмикаю зірку, бо сам ненавиджу прояви зірковості"

– Чому ви сказали, що завжди граєте про самотність?

– Це почуття, яке мені найбільш зрозуміле. Це відчуття існування свого власного світу, в який ти не пускаєш людей не тому, що ти їх не любиш чи не довіряєш, а через те, що це твій світ і ти в ньому самотній, як у смерті чи в невзаємному коханні  тебе ж ніхто не може втішити в цей момент.

Як би не намагалися, але ніхто не може пережити так, як ти. Оце відчуття самотності найбільш зрозуміле. Хоча я аж ніяк не ображений долею в сенсі кохання.

– Чим вам запам’яталася криза середнього віку?

– Я за роботою не помітив кризи. Річ у тім, що сумніви (у наявності здібностей, правоті тощо) зі мною весь час, тому різниці між кризою і некризою я, власне, й не помітив. І потім я весь час працюю: якщо не знімаюся, то пишу сценарії якихось "капусників", озвучую, граю в театрі.

Я все своє життя думаю про смерть. Не в сенсі, що я прокидаюся вночі й мені страшно, я просто думаю, що буде з моїми близькими, коли мене не буде поруч, як усе влаштувати, щоб дітям було добре. Це нормальні людські роздуми насправді. Все ж таки ось-ось – і мені 56, це добрячий вік.

– Вас не турбує перехід на вікові ролі?

– Ні, ну я вже Ромео дійсно не зіграю, але для мене поки вистачить ролей – мерів, суддів, бізнесменів, а в класичній драматургії ще Король Лір попереду, ще Річард ІІІ.

Я вже зіграв на "1+1" столітнього Якова в однойменному серіалі за романом Володимира Лиса. Чесно скажу, не хотів зніматися, хоча я читав книгу Лиса і мені подобається цей твір, але там складний грим і мені не хотілося робити з обличчям різні маніпуляції. Я покажу вам фотографію, що було з моїм обличчям після таких процедур.

Насправді це дуже смішна історія: Якову сто років, але, коли поглянути на його вчинки, він дуже сильний дід  дівчину на руках носить, стріляє з обрізу, вбиває людину. Уявляєте, якби справжній такий старезний дідусь вистрілив, його б знесло разом з обрізом. Це така дуже непроста персона, яка тричі робила самосуд, а це треба мати таку внутрішню силу і впевненість, щоб узяти на себе право судді.

– Це ж ваша історія – погані хлопці.

– Я не поганого хлопця граю, а хорошого діда (сміється). З величезною сім’єю, втратами, страшною долею. Звісно, мені подобається грати непростих персонажів, у них більше внутрішнього конфлікту  в когось конфлікт із законом, державою, в інших  із самим собою.

Я граю дуже непростого Григорія в скетчкомі "Коли всі вдома" на СТБ, він  казковий ідіот і всенародний улюбленець. Сиджу в Одесі після зйомки і чую збоку: "Сейчас Гриша докушает и будем фотографироваться". Я ж не думаю, що це я – Гріша, а виявилося, мова йде про мене.

В Одесі талановитий режисер Едуард Паррі зняв таку історію (зараз серіал "Маестро" перебуває на монтажі. – УП) про кохання між дівчинкою з кримінального світу і музикантом. Ця дівчинка допомагає бандиту, шулеру Греку, якого граю я. Мій герой театралізує всі свої афери  я був і Кашпіровським, і московським імпресаріо, і морячком.

– Скоро буде бум Боклана в телевізорі?

– Я боюся, хоч би не в один день усе вийшло – "Центральна лікарня", "Маестро", "Століття Якова".

Батьки на одному каналі дивляться мене, на іншому – молодшого сина показують (актор Микола Боклан– УП), потім переключають – знову я, знову Микола. Але батьки хотіли б, щоб ми були поруч із ними, а не в телевізорі, щоб ми частіше приїздили, а зараз я можу вирватися раз на півроку. Що можу зробити, як у мене взагалі немає вихідних: знявся і поїхав, переночував – і знову на знімальний майданчик. Ну, ще гроші дати, щоб поремонтували дах чи утеплили хату, щоб палили газ і не боялися, що грошей не вистачить. У кожного своє життя, ми нічого не зробимо.

– Розповідають, що всі технічні працівники на "1+1 продакшн" хотіли ті зміни, коли у вас були знімальні дні.

– Зі мною комфортно: по-перше, я швидко працюю і в мене є час пожартувати, розказати анекдот, щоб розрядити обстановку на майданчику, де люди пахають по 12 годин, а по-друге, я з великою повагою ставлюся до костюмерів, гримерів, операторської групи, освітлювальників.

– А на кому зриваєтеся на знімальному майданчику?

– Будь на кому можу. Ненавиджу непрофесійність. Якщо бачу непрофесійність у будь-якому департаменті, тоді зриваюся.

Декілька разів приїжджали заспокоювати продюсери, бо я казав: "Далі грати не буду, все, це край, що хочете, те й робіть". Я ще таким буваю. Мені здається, я ніколи не вмикаю зірку, бо сам ненавиджу прояви зірковості, коли "нога за ногу, сопля за щеку" і всі повинні думати, що ти тримаєш Бога за бороду. Треба пам’ятати, що коняка може проскакати іншою дорогою, і ти на неї не те що не застрибнеш, а навіть не помітиш.

– Наостанок запитаю, як ви ставитеся до театральної реформи і контрактної системи в театрі?

– Як кажуть деякі мої колеги, тобі легко говорити. Я нічого не боюся і ніколи нічого не прошу, пам’ятаєте? Я – хлопець із села, вмію косити, копати картоплю, доїти корову і козу, вмію клеїти шпалери, встановлювати унітази, проводити воду, я багато чого вмію – чого мені боятися?

Якщо хтось скаже, що я не потрібен театру, ну, значить, не потрібен, щось інше буду робити. У будь-якому випадку в результаті реформи хтось залишиться в театрі, хтось опиниться за бортом, хочеться одного  щоб це було чесно.

Так багато чого хотілося чесно, а в результаті з кущів завжди стирчали ноги або у випадку з нашою державою – вуха. У мене нехороше відчуття, що все, як завжди, почнеться красиво, а закінчиться погано.

Якщо дадуть волю художньому керівнику розпустити театр і набрати людей на контрактній основі, то нормальний, сентиментальний подумає про те, куди подітися людям і знову набере тих самих, інший спробує набрати тих, кого він вважає хорошими акторами, хтось буде зводити рахунки.

Я думаю, що, якщо дати віжки нормальній людині, то віз буде їхати в правильний бік і на правильній швидкості, а якщо хтось сяде і почне махати батогом, гнати коней, полетять усі – і він сам, і театр.

Багато було спроб якимсь чином реформувати театр, але все одно у мене є відчуття, що держава хоче якось так придумати, щоб не давати грошей театрам узагалі, припинити їх фінансувати, нехай самі розбираються.

Реформа реформою, але треба брати талановитих акторів і робити з ними талановитий театр. У нас, слава Богу, є і талановиті режисери – Діма Богомазов, Олексій Лісовець, Андрій Білоус, Стас Жирков і блискучі актори – Дмитро Суржиков, Саша Кобзар, Олексій Горбунов.

І для того, щоб ці люди могли творити нормально і з повною віддачею, вони мають і отримувати нормально – не подяки, старих бланків яких повні ящики в управлінні культури, а гроші, за які можна гідно жити.

Валентина Клименко, "УП.Культура", 28 грудня 2015 року

21 лютого, четвер, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ КІНОРЕЖИСЕРА СЕРГІЯ ЛОСЄВА

22 лютого, п’ятниця, Синій зал Документальний фільм "Кенгір. Сорок днів свободи"

23 лютого, субота, Синій зал ТВОРЧА ЗУСТРІЧ З НАГОДИ 65-ЛІТТЯ ОЛЕКСАНДРА СПАРИНСЬКОГО