f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Сергій Буковський: «Ми робили стрічку про те, що не буває чужого горя»

03.12.2015

28 листопада 2015 року в ефірі каналу "UΛ:Перший" відбулася телевізійна прем’єра фільму Сергія Буковського "Живі" – документальної стрічки про трагедію Голодомору в контексті світових перипетій: паралічу економіки у США, приходу до влади Гітлера в Німеччині. Подаємо інтерв’ю із Сергієм Буковським, яке він дав офіційному сайту телеканалу напередодні показу.

Пане Сергію, чому Ви вирішили знімати фільм саме про Голодомор? У вас із цією темою пов’язана якась особиста історія?

Жодного особистого зв’язку у моєму житті із темою Голодомору не було. Мої батьки народилися в Росії, я, так би мовити, етнічний москаль. Хоча маю українське громадянство. Останніми роками, починаючи з 2002-го, я брався за складні історичні теми. Першою такою роботою був серіал "Війна. Український рахунок" про Другу світову. Потім був фільм "Назви своє ім’я", ініційований Фондом Стівена Спілберга – про Голокост в Україні. І зрозуміло, що важко було пройти повз таку тему як Голодомор. Така моя невеличка передісторія, яка пояснює, чому я взявся за цю тему. На студії, де я пропрацював багато років, про Голодомор почали говорити лише у роки перебудови: у радянські часи ця тема була під суворою забороною, тож перші стрічки почали з’являтися під час перебудови. І були гарні картини. Тобто ми, можна сказати, робили фільм не на порожньому місці – дуже хороші режисери знімали й до нас.

Зараз про Голодомор роблять багато документальних та художніх стрічок. Вам вдалося знайти якийсь ексклюзивний матеріал для своєї?

Ми зробили велику повнометражну картину, де багато героїв, багато сюжетних ліній і багато історичних документів, у якомусь сенсі унікальних, тому що вони приховувалися режимом – сталінським і радянським – і довгі роки були під забороною. Поза тим, ми використовували багато документів із західних джерел – це оперативні зведення іноземних посольств і консульств, які розташовувались у Харкові, документи Червоного Хреста... Майже всі європейські країни доповідали своїм урядам про реальну ситуацію в Україні, а не про ту, яку висвітлювала радянська пропаганда, згідно з якою все було добре і соціалізм був майже збудований.

Кінохроніки Голодомору не існує як такої. У 1933 році в Україні була знята лише одна стрічка про шахтаря Миколу Ізотова – такий ура-патріотичний фільм. Все інше було під забороною. Деякі пропагандистські архіви, відзняті у 33-му, ми знаходили в Росії, у Москві. Вони не були засекречені – навпаки, там ішлося, що в Україні все чудово, зерно сиплеться ріками, усі люди щасливі і повні столи їжі. Пропаганда як завжди працювала добре, так само, як працює й зараз у Росії. Ще у 2007 році нам, на щастя, вдалося застати людей, які пам’ятали події 1932-1933 років. Це можна сказати "діти Голодомору", які були тоді маленькими, але дуже добре запам’ятали, бо таке неможливо забути. У нас було кілька знімальних груп, ми їздили майже по всіх регіонах і областях України, люди в яких відчули на собі Голодомор.

Прем’єра стрічки "Живі" відбулась у 2008 році – Ви показували її в інших країнах? Якою була реакція глядачів?

Так, стрічка була показана в майже 20 країнах: Швеції, Німеччині, Франції, США, Канаді, Вірменії, Грузії. І скрізь її сприймали однаково: однаково плакали, а де був привід для усмішки – усміхалися. У фільмі дуже багато гумористичних моментів. Ми це зробили навмисно. І не помилилися. Щоб глядач якось емоційно сприймав те, що він бачить, він повинен полюбити героїв, довіритися їм і повірити у те, що буде сказано. Знаєте, у нас там чарівні бабусі. Взагалі бабусі – це неймовірно самодостатній матеріал, бо вони байдужі до камери, вони не реагують на неї. Як діти. У них загалом відсутнє его і вони розповідають те, що думають, і не бояться показати себе такими, якими вони є.

А чи є у стрічці спогади людей, які пережили Голодомор 1932-1933 років в Україні, але зараз живуть в інших країнах світу?

Хм... У Сполучених Штатах, у Нью-Йорку ми робили прем’єру стрічки, вона була включена до програми знаного фестивалю документального кіно "Margaret Mead Festival", показували в Українському музеї сучасного мистецтва, Гарварді, Колумбійському університеті, у Фонді Шоа. Бувало. до нас підходили українці з діаспори, питали, чому ми їх не знімали, адже вони також пам’ятають ті події. Глядачі, які побачать фільм, зрозуміють, чому ми не показували представників діаспори, а знімали саме наших людей, наші села і наших беззубих бабусь.

Ви сказали, що навмисне ввели у свій фільм гумористичні епізоди. Чому вирішили зробити такий оригінальний крок?

По-перше, ми робили стрічку про людей. Знімали фільм, який глядач повинен подивитися від початку до кінця. І якщо ми з перших кадрів почнемо говорити, як це було жахливо і страшно, то ніхто це не дивитиметься. Я вже знаю. Наприклад, багато українців, які мешкають закордоном, коли дізналися, що відбудеться прем’єра фільму "Живі" у Нью-Йорку, не прийшли, бо не хотіли знову дивитися про Голодомор. Але прийшли на другий день, коли почули відгуки тих, хто був на першому показі. На мою думку, не можна постійно "годувати" глядача трагічною інтонацією. Треба робити все цікаво, як будь-яку іншу тему. Ми ніде у фільмі не згадуємо слово "геноцид", яке лунало звідусіль. Від того, що ми говоритимемо про це кожні п’ять хвилин, відчуття геноциду на екрані не виникне – воно повинно з’явитися мимоволі. Глядач має відчути, як страшно тоді жили, але тим не менше залишились живими. І люди – живі. І ці бабусі, які розповідають про ті страшні події у фільмі, не втратили відчуття оптимізму, радості. Вони вижили у цій жахливій катастрофі й у наступні, не менш трагічні роки. Адже важкі часи були не лише у 1933 році, але й у 1937-му, і під час війни, у 1947-му, коли знов був голод.

Що Ви хотіли донести для глядача? Що він має зрозуміти після перегляду стрічки "Живі"?

Як би пафосно це зараз не звучало, але ми робили стрічку про те, що не буває чужого горя. Якщо відбувається трагедія у Руанді або деінде, ніби далеко від нас, рано чи пізно біда постукає й у наші двері. Тому коли ми з холодним серцем не реагуємо на те, що відбувається поруч, вважаючи, що це нас не торкнеться, так чи інакше дуже скоро воно нас зачепить. Ми робили фільм про те, як приховувалась інформація, і про те, як кволо світ на це реагував тоді. Майже так само як сьогодні: "Ми висловлюємо занепокоєння" і все. Вже нікого не цікавить ні Крим, ні війна на Сході Україні, тому що є Сирія, теракти в Парижі, свіжі новини, свіжі події… Нам усім треба зрозуміти, що чекати на допомогу немає звідки. Не можна сподіватися, що хтось прийде, принесе мішок з грошима і скаже: "Беріть, витрачайте". Цього ніколи не буде. Але попри усі трагедії й важкі часи нам вдалося вижити і зберегти свою культуру та самобутність. Тому лише від нас залежить, яку країну ми збудуємо. Від відповідальності кожної окремої людини. Я у це вірю і сподіваюсь, що рано чи пізно все буде добре.

"UΛ:Перший", 25 листопада 2015 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»