f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Сергій Лозниця: Україна не хоче перетворитися на нову Північну Корею

27.11.2015

Режисер фільму «Подія» Сергій Лозниця розповів, чому в Росії неможливий Майдан і в чому головна проблема сучасної України.

Надія Заварова, «Cultprostir»

5 листопада в український прокат вийшов документальний фільм Сергія Лозниці «Подія». Прем’єра стрічки відбулася на Венеційському кінофестивалі: публіка зустріла картину овацією, всі були вражені тим, як багато фільм, що оповідає про ленінградські події 1991 року, розповів глядачам про час сьогоднішній, про сучасну ситуацію в Європі та про те, як усі ми змінилися за 25 років, що минули з часів Серпневого путчу.

У Києві, в рамках МКФ «Молодість», відбувся спеціальний показ «Події». За час підготовки інтерв’ю до публікації картина була нагороджена головними призами кінофестивалів у Ризі та Ляйпціґу. Тепер фільм Сергія Лозниці, нарешті, дістався до широкого українського прокату, де, хочеться вірити, збере велику аудиторію тих, хто готовий, уважно глянувши на обличчя з минулого, ясніше і виразніше уявити собі своє сьогодення.

В основі фільму Лозниці – хроніка, знята операторами Ленінградської кіностудії. В об’єктиві їхніх камер: люди, що вийшли на Дворцову площу в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) у дні путчу 1991 року. Режисерові тонко, з дивовижною точністю вдалося вловити настрій епохи і показати разючу відмінність облич і настроїв людей на Дворцовій площі від облич і устремлінь учасників сучасних мітингів і демонстрацій.

Що вас найбільше вразило під час першого перегляду ленінградської хроніки?

Дивовижна операторська робота. Зверніть увагу на те, як це знято. Рух камери в натовпі. Я так знімав сцену на ринку в картині «Щастя моє». Мене вразило те, що в 1991 році хтось вийшов знімати людей, їхні обличчя. Якби я тоді дивився цю хроніку, я б не думав про те, про що, дивлячись на ці кадри, думаю зараз. Тоді б я цього точно не побачив. Мова йде про наївність, збентеження, настороженість, здивування, нерозуміння того, що відбувається, які охопили людей – тільки сьогодні я бачу все це в їхніх обличчях.

Багато хто з цих людей не розуміє, що відбувається, багато дивляться з підозрою... Хтось хвилюється, хтось абсолютно байдужий. У Києві під час майданівських подій у людей вже були зовсім інші обличчя: тут люди знали, чого вони хочуть, були впевнені в тому, що роблять, у них була своя правда, що подарувала їм рішучість. У 1991-му році нічого подібного не було.

Що, власне, тоді сталося? Захворів президент країни – так нам повідомили... Сам він чомусь сказати про це не міг, ніякої достовірної інформації – одні суцільні чутки і здогадки. І раптом з’являються люди, які не беруть усе сказане їм за чисту монету, починають чинити опір. І це в країні, де останнє повстання було в 1960-ті роки в Новочеркаську, і його жорстоко придушили військами. Так от у громадян цієї країни раптом з’являється можливість вийти не на першотравневу демонстрацію, а на знак протесту проти КҐБ, який тримав у страху і під контролем всіх і вся. Ось вийшли б ви на Майдан, запитали б, чи бояться люди, які там стоять, КҐБ – відповідь, звичайно, була б негативною.

На вашу думку, природа страху змінилася?

Природа страху ніколи не змінюється. Люди, охоплені цим почуттям, бояться за життя, майбутнє, їх лякає трагічний результат складної ситуації. Так що природа страху така ж, якою була десятиліття тому, але змінилося ставлення людей до власного страху. З’явилося набагато більше тих, хто готовий з ним боротися. І якраз у здатності подолати страх люди сьогодні, зокрема на Майдані, бачать джерело самоповаги.

У 1991 році в обличчях людей виразно читалися наївність і простодушність. Я й сам був тоді виключно наївний: мені здавалося, що ось-ось все зміниться, жах буде подолано. Знаєте, у Шаламова є оповідання: герой опиняється в лікарні, де зустрічає літню жінку, вона дає йому книгу, і вони довго розмовляють про те, як можна, пройшовши крізь пекло, повернутися до чогось людського, живого, чистого. І в якийсь момент вони приходять до того, що тільки віра може допомогти тобі в ті трагічні хвилини, коли ти занурився в безмежність кошмару. Можливо, герой Шаламова правий: повинно бути щось вище, що веде тебе до чистоти і покаяння.

У картині звучать слова ведучого радіо «Свобода» Анатолія Стреляного про те, що «не такий страшний розвал імперії, як той факт, що народ кинеться збирати її». Як ви думаєте – це пророцтво або констатація природного ходу історії, коли жителі імперії прагнуть відтворити її?

Щоб сказати ці слова в 1991 році, потрібно було мати не просто сміливість, але глибоке розуміння ситуації. Анатолій Стреляний завжди був саме таким. Пророцтво інколи народжується з роздумів про події і розуміння людської природи. Для мене було дивним почути слова Стреляного – я не міг не включити їх у фільм. Анатолій досі веде чудову програму на радіо «Свобода»: вона називається «За вашими листами».

Монтуючи фільм, накладаючи звук і шуми, по-своєму поєднуючи звук і зображення – як далеко ви можете піти у своїй режисерській фантазії, створюючи екранну реальність у документальному кіно?

Я не створюю реальність. Це чистої води кінематографічна модель, у створенні якої проявляється колажна майстерність режисера. І я можу піти у своїй фантазії так далеко, наскільки мені дозволить глядач: якщо в кадрі з’явиться щось, що викличе у глядача сумнів, це означає, що я помиляюся і в певному сенсі переступив межу. Я говорю про елементарні речі: чи не з’явилося в кадрі щось, що абсолютно не відповідає часу і настрою епохи. Я можу брати звук, репліки і діалоги з різних джерел, але всі вони повинні виражати стан, спосіб мислення людей, які вийшли тоді на площу.

Бували випадки, коли ви ось так помилялися, переступали межу?

У фільмі «Подія» – ні.

«Ефект Кулешова» – велика, прекрасна річ. Коли ви працювали за монтажним столом, який новий сенс, що народився зі з’єднаних вами ж кадрів, понад усе вразив вас?

Мене найбільше вразив епізод, коли Дворцовій площі запропонували вшанувати хвилиною мовчання жертв протестів у Прибалтиці. Мені здається, це неповторний момент: півмільйона застигли в мовчанні, в пориві співчуття до інших людей. Це був прояв справжнього співчуття. Пронизлива мить. Для мене ця сцена є емоційною кульмінацією всього фільму. А з точки зору сюжетного повороту, кульмінаційний момент – це епізод зміни прапора.

Що вам, як режисерові, подарувала часова дистанція стосовно подій Путчу?

Дистанція подарувала можливість подивитися на себе, на всіх нас, з боку побачити, до чого ж, власне, привели події 1991 року.

Як ви думаєте, чому багатьом глядачам здається, що «Подія» більшою мірою розповідає про нас сьогоднішніх і про сучасну ситуацію, ніж про те, що сталося чверть століття тому?

Думаю, річ у тому, що серпневі події 1991 року стали для глядачів своєрідним тлом, завдяки якому ясніше і чіткіше проступили контури сучасності. Те, що відбувається зараз, – фігура, а там – фон. І раптом: такий контраст! Сьогодні, коли дивишся кадри ленінградської хроніки, ти вже знаєш історію Російської Федерації, Російської імперії. І головне питання: де сьогодні люди, які вийшли тоді на площу? Куди вони зникли? Чому їх більше немає? Як сталося, що тоді вони боролися за власну свободу, а сьогодні прийшли в Україну, щоб нав’язати свою волю і приєднати до РФ територію іншої держави? Тоді їхні обличчя просвітліли, вони відчули себе єдиним народним тілом, вони пишалися тим, що кожен з них здатний вийти і сказати своє слово. Куди ж все це зникло?

Чому, на ваш погляд, у сучасній Росії неможливий Майдан?

Сучасні росіяни живуть покірливо, за запропонованою їм правителями схемою, фактично перетворившись на нову Північну Корею. З людською волею можна зробити все, що завгодно, і Росія сьогодні стала своєрідною лабораторією, де з волею і особистістю людини можна зробити все, що заманеться.

А Україна якраз не хоче перетворитися на нову Північну Корею, тому що тут з’явилося відчуття громадянськості, відчуття себе людиною і громадянином – і це найважливіше: бути готовим взяти відповідальність за себе і за те, що робить твоя країна. У 1991 році люди вийшли на Дворцову площу, вони чекали змін і сподівалися на них, але нічого не зробили для того, щоб ці зміни настали. По суті ніхто не переосмислив те, що трапилося, так і не зрозумів, що мало сподіватися – треба діяти. Пам’ятаєте, як Борис Єльцин після Путчу вирушив у двотижневу відпустку? Він вважав: краще відпочивати, ніж діяти. Президент і його народ залишилися пасивними в той момент, коли потрібно було активно діяти і домагатися змін, працювати над ними, а не безвольно і з надією чекати на них. У сучасній Росії є люди, які відчувають сором за те, що відбувається, але їх, на жаль, не так багато.

У чому ви бачите основну причину внутрішніх проблем України, що виникли в постмайданівський період?

Проблема в тому, що не відбулося переосмислення події, не було ані розслідування, ані публічного суду над винними, ніхто не вислухав обидві сторони конфлікту, не розібрався в тому, яка служба порушила або перевищила свої повноваження. Це повинен бути публічний процес, за яким з цікавістю, глибоко переживаючи, стежила б вся країна. Або має з’явитися кінорежисер, який зніме фантастичний художній фільм про те, що ніби в Україні все-таки відбувся такий процес.

Тоді це буде щось середнє між «Нюрнберзьким процесом» і «Першими на місяці».

Так, саме так. Але все ж будемо сподіватися, що переосмислення події відбудеться в реальності, а не на кіноекрані.

Надія Заварова, «Cultprostir», 9 листопада 2015 року

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)