f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Олексій Горбунов: «Зараз головне – щоб закінчилася війна»

29.10.2015

29 жовтня свій день народження відзначає актор кіно і театру, музикант Олексій Горбунов. Подаємо його інтерв’ю Ірині Гордійчук про гурт «Грусть пилота», серіали, покоління 25-річних та доньку Настю.

Ірина Гордійчук, спеціально для «Дня»

Журналістів Горбунов не любить. Інтерв’ю дає нечасто й неохоче. Це м’яко кажучи. Із шанувальниками фотографується ніби під дулом пістолета, виняток становлять лише діти — тут артист безсилий, хоч мички мич. Піар його абсолютно не цікавить, і це зовсім не акторське кокетування. Навіть мені, знайомій із Льошею (ми на «ти», тому дозволю собі таке звернення) вже чверть століття, довелося піти на хитрість — я напросилася поїхати з ним до Кіровограда, де він збирався відвідати друзів-десантників. Але поїздка відкладалася, і дізнавшись, що благодійний фонд «Територія життя» займається концертом гурту «Грусть пилота» в Чернігові, я, що називається, сіла їм на хвіст. І не пошкодувала жодної хвилини.

Ми під’їхали до Чернігівського музично-драматичного театру за дві години до початку концерту. За цей час Олексій встиг з’їздити до шпиталю до поранених, провести прес-конференцію, перевірити апаратуру на сцені. Розпочався концерт.

Описувати виступ музичної групи на папері взагалі заняття невдячне, тим паче коли соліст — популярний артист, і його чудово знають за кіноролями, рахунок яким давно перевалив за сотню. До того ж, передати несамовитий темперамент Горбунова, його магнетичний хрипкуватий голос, дотепні імпровізовані коментарі по ходу справи — й зовсім неможливо. Скажу лише, що інтелігентна, очевидно, театральна публіка, яка прийшла на концерт, чекала чого завгодно, але не того, що почула й побачила. Вже хвилин через десять зал став підспівувати, впізнаючи улюблені пісні після перших акордів, скандувати, без кінця вибухав захопленим свистом. А завершився виступ спільним співом гімну України — така в гурту «Грусть пилота» традиція. Зізнаюсь, у мене навіть при згадці про цю мить — мурашки по тілу.

Поговорити нам удалося в машині, повертаючись до Києва, де в Льоші було заплановано ще одну, дуже важливу ділову зустріч. Ось що із цього вийшло.

ПРО СЕКРЕТ УСПІХУ «ГРУСТИ ПИЛОТА»

Я неодноразово бувала на концертах гурту, і завжди дивувалась, як ви знаходите підхід до найрізноманітніших аудиторій — у закритому елітарному київському клубі «Петрович», на молодіжній вечірці Одеського кінофестивалю, що говорить різними мовами світу, в провінційному чернігівському театрі?

— Причина успіху «Грусти пилота» проста, як правда. Сьогодні все перевантажено негативною інформацією, втомилися від драматичної ситуації в країні, від побутових проблем. І коли співаєш Окуджаву, Висоцького, Цоя, Макаревича, Шнура, народні українські пісні, хуліганські дворові, а у глядачів очі спалахують, зал починає підспівувати (ти ж сама бачила!), розумієш, як всі скучили за світлими мелодіями та добрими словами. Адже я не винаходжу велосипед: що хлопчаком навчився грати, то й граю сьогодні. Останнім часом хіба що додалася пісня «Русский индеец» на вірші Олександра Кабанова. Яскравого, талановитого київського поета. Хочу ще кілька пісень на його слова написати для нового диска. Але це вже як напишеться... А якщо не складеться, читатиму Сашкові вірші між піснями — я ж актор, мене все одно більше до драматичного мистецтва тягне...

Нагадай, будь ласка, історію назви — «Грусть пилота». Може здатися дивним, але багато хто з ваших фанатів її не знає.

— Коли ми вже починали виступати, ніяк не могли вигадати назву гурту — звична історія для нових творчих проектів. Я знімався тоді у Сашка Велединського у фільмі «Живий». Якось ми з ним зайшли до ресторану пообідати, побачили в меню страву з інтригуючою назвою «Грудь пилота». Саша говорить: «"Грусть пилота" було б ще цікавіше». Мені ідея сподобалася: «Я — пилот, а грущу по гитаре». Ось так виникла назва.

З БІОГРАФІЇ:

«У школі №137 на Русанівці, яку я закінчив, після восьмого класу ми отримували професійні водійські права. Всі хлопці, мої друзі, йшли до ПТУ. Хотіли стати або воділою, або пожежником, або космонавтом. Мене ж більше приваблювала фарцовка (завдяки якій, до речі, я до 15 років вивчив сербсько-хорватську мову!) і футбол. Хотілося бути ближче до закордону...

А в 10-му класі я вперше, на свій сором або втіху, потрапив до театру імені Лесі Українки. На виставу (вже не пам’ятаю її назву), де головну роль виконував Микола Миколайович Рушковський. І просто збожеволів! Прийшов додому абсолютно приголомшений, і дні два не виходив на двір, не розмовляв із батьками. Вони навіть почали перезиратися: мовляв, чи не закохався син?..

Кіно, все-таки, було зрозумілішим. Ми з хлопцями разів по 15, наприклад, дивилися «Генералів піщаних кар’єрів», потім йшли на русанівський пляж, і там приміряли на себе персонажів з фільму. А перевтілення акторів на сцені здавалося нереальним і ваблячим, і мене переклинило — тільки театральний інститут! До речі, що такий є, і всі радянські діти можуть до нього вступити, я також дізнався в 10-му класі! (Сміється.)

Під час першої спроби провалився. І дякувати богові, що так вирішила доля. Завдяки цьому відбулося моє знайомство з Костем Петровичем Степанковим, потім — студія імені Довженка, кіно...»

ПРО СЕРІАЛ «СИН ЗА БАТЬКА»

Останні роки ти працював переважно в Росії. Коли стався Майдан, теж був у Москві?

— Ні. 2013-го року мені запропонували зніматися в серіалі «Син за батька». Я довго навіть чути про нього не хотів — 24 серії, головна роль (причому, знову мафіозі, я їх грав-переграв), майже рік потрібно знаходитися не вдома, а тоді роботи повно було, щойно молодша дочка народилася. І тут одного чудового дня телефонує продюсер Резо Гігінеїшвілі, знову починає мене переконувати, що «потрібно пірнати». Мовляв, змінився режисер (Леван Когуашвілі. «Побачення наосліп». — Авт.), серіали ніколи не знімав, око незамилене, кіно обіцяє вийти хорошим.

Я перечитав сценарій: місце дії — невелике південне російське містечко. Може бути і Таганрог, і Ростов, і Шахти... Вони дуже схожі на український Бердянськ або Мелітополь. Запитав, де зніматимемо. Виявилось, в Новоросійську. А я там у декількох фільмах працював: влітку ще нічого, а навесні й восени (у місті головна пам’ятка — цементний завод) там тужливо до нестерпності. Депресуха неймовірна! Спитися можна.

Кажу: «Я цього не витримаю. А чому не в Одесі?» Починають пояснювати, мовляв, країна інша — багато складнощів виникає при провезенні техніки через кордон, гривні, а не рублі, знову ж таки, тощо. Але Леван (просто, щоб утихомирити мене) все-таки виїхав до Одеси на декілька днів. На вибір натури, начебто. І закохався в це місто, воно йому Грузію нагадало.

5 листопада 2013-го розпочалися зйомки. Здавалося, попереду дев’ять місяців щастя! А тут — Майдан, анексія Криму, війна. Все це відбувалося на очах москвичів. Все це вони пережили разом із нами. Група побачила Україну з іншого боку, і у них розірвало свідомість! Коли від’їжджали, прощалися, наче рідні. Ми просили: «Розкажіть у Москві — друзям своїм, кіношникам, просто розкажіть, що у нас насправді відбувається. Що ми немовлят не їмо і за російську мову нікого не вбивають! Можливо, для них ситуація в Україні стане зрозуміліша».

А ще це кіно знакове тому, що ми припинили роботу лише один раз, коли сталася пожежа в Будинку профспілок. П’ять днів стояли, взагалі хотіли закривати групу. Однак Леван, геній, прийняв рішення нікуди не виїжджати, і ми дознімали серіал в Одесі. Шалений фільм вийшов! Одна з найулюбленіших моїх ролей за останній час! І партнери у мене були чудові — Денис Нікіфоров та Антон Макарський грали моїх дітей, Таня Лютаєва — дружину. Марина Дюжева, Віталік Лінецький... Одна з його останніх ролей. Одеські артисти працювали дуже круто.

Тож серед росіян чимало адекватних людей, що співчувають Україні, в яких серце кров’ю обливається, дивлячись, що виробляють із нашими країнами політики з обох боків.

Пізніше, щоправда, коли я їздив до Москви на озвучування, на дозйомки в інших стрічках, відчував себе там не дуже комфортно. Я в Росії прожив 14 років — безліч знайомих артистів, з якими собаку з’їв! Коли стояв Майдан, вони приїжджали до Києва, телефонували, а Крим відрізав багато моїх друзів. Люди, як із глузду з’їхали! Залишилися Сергій Гармаш та Міша Єфремов. Ще кілька прізвищ можу назвати. А ось у Пітері майже з усіма підтримую відносини. Все-таки Москва й Петербург — два абсолютно різних міста, і не можна всіх стригти під один гребінець. Чесно кажучи, я не хочу більше обговорювати цю тему. Зараз головне — щоб закінчилася війна.

З БІОГРАФІЇ:

«У моїй фільмографії понад 100 робіт. Звичайно, я завжди пам’ятатиму свій перший фільм «Груз без маркування». «Графиню де Монсоро», що змінила мою долю. «Філер», тому що цю картину знімав Роман Балаян, і я мав найбільшу можливість і щастя працювати з Олегом Івановичем Янковським. Того, що він розповів мені про професію, «навчити не можна», як говорив мій улюблений майстер Кость Петрович Степанков. Я з великими знімався, застав геніїв. Таких сьогодні вже давно не збирають, і наше щастя, що ми могли бачити й чути їх.

Серед решти: люблю серіали «Курсанти» Андрія Кавуна, «Червону капелу» Олександра Аравіна. Ціную роботу у фільмах «Я» Ігоря Волошина, «12» Микити Михалкова, «Стиляги» Валерія Тодоровського, «Дикуни» Віктора Шамірова, «Дітям до 16» Андрія Кавуна. 10-15 фільмів можу назвати...».

ПРО «ГВАРДІЮ», «ТОЛОКУ» ТА «ВОИНОВ СВЕТА»

— Оскільки військову тему сьогодні оминути неможливо, не можу не запитати про гучний серіал «Гвардія». Скажу чесно, я дивилася його з побоюванням: дуже живі спогади про Майдан, не кажучи вже про війну на сході України. Ще немає межі між реальними подіями та їхнім осмисленням — можна захопитися публіцистичністю, що само по собі непогано, але не має нічого спільного з ігровим кіно. Маю сказати, мої побоювання не виправдалися, фільм чіпляє — і образами героїв, за кожним з яких біографія, і сюжетом, коли за буденною ситуацією в навчальному таборі видно не гаслову любов до України. Можна, за бажання, знайти у стрічці й огріхи, але абсолютно не хочеться. Ти з когось списував характер «Діда»?

— Моя роль — збірний образ. Мені не складно було вживатися в нього, тому що я сам служив в армії після інституту, знаю, як військовики говорять, як поводяться. Щобільше, «Дід» — колишній воїн-афганець, а оскільки я народився 61-го, багато моїх однолітків, навіть хлопці із сусіднього двору, воювали в Афгані. Я чудово пам’ятаю їх, і розповіді про війну також. Та й під час Майдану я заходив до намету афганців — бачив, яка сила духу в цих людей.

В основі серіалу — дійсно реальні життєві історії. Але режисер Олексій Шапарев («Ескімоска», «Київський торт». — Авт.) зумів творчо переосмислити їх, і фільм не розпадається на інформаційні сюжети.

Взагалі, група була дуже хороша. Багато молодих акторів надзвичайно талановиті! І дуже цілеспрямовані. Наприклад, худеньке дівча, Ганна Топчій (вона зіграла снайпера) цілими днями бігала з важелезною рушницею, і жодного слова скарги, жодних капризів!

А один хлопець, до речі, сам воював на Донбасі. Я відразу звернув увагу на зйомках, що він рушницю правильно тримає — не по-акторськи. Одягнений інакше, очі інші. Виявляється, він прямо з Майдану, з першим батальйоном, пішов на схід. І захищав аеропорт у Пісках. Я не знав, хоча ми навчалися разом, десь знімалися... Він не любить афішувати цей факт своєї біографії, тому й прізвище не називаю. Ось такі, напевно, артисти й мають бути.

Говорили, що планується продовження серіалу?

— Так, сценарій вже пишуть. Щоправда, він буде не буквальним продовженням «Гвардії»: цього разу — про АТО, про лікарів, медсестер. Тому що ці люди ведуть свою війну. Мені розповідали в Дніпропетровську, що під час Іловайського котла хірурги два тижні оперували поранених в коридорі, нікуди класти було. Говорили (я постійно згадував розповіді про Другу світову), що цілодобово не спали, сісти не встигали. А цього ніхто не бачить, окрім молодих хлопців, багатьом з яких вони реально врятували життя. Взагалі за минулі півтора року стільки людей відкрилося з кращого боку, стільки приголомшливих історій, на основі яких можна робити сценарії і знімати своє, справжнє, патріотичне кіно! Шкода, наші політики та чиновники зрозуміти цього досі не в змозі. Наприклад, Міша Іллєнко ніяк не може дознімати фільм «Толока». Повір мені, ця картина обійде всі фестивалі, і про Україну дізнаються у світі набагато більше! Причому вона не прив’язана до сьогоднішньої ситуації, як «Гвардія», наприклад. Це — епічне полотно, яке починається з вірша Шевченка, і відтворює всю історію нашої країни. Незвичайний, навіть фантасмагоричний фільм — реальний Гоголь. Гоголь взагалі міг народитися лише в Україні. Лише на цій землі.

А Микита Сергійович Михалков доводив мені в інтерв’ю, що Гоголь — росіянин...

— Хай кажуть, що хочуть. Ми можемо дискутувати на будь-які теми, але тільки не стріляти! Всоте повторюся: мистецтво має об’єднувати людей, і у Бога відмолювати гріхи, як ченці. І свої, і чужі. Як Висоцький співав. Як Шукшин писав...

Вибач за паралелі — ти теж відмолюєш гріхи, виступаючи на сцені?

— Про себе не можу так говорити — тема складна. Ось у Висоцькому відчуваю цей нерв виразно, тому що співаю багато його пісень. Можливо, дається взнаки вік, можливо, страшна ситуація змусила замислитися над простими речами: але тепер я точно знаю, справжня людина залишається нею в будь-яких умовах! Ти читала інтерв’ю, яке дав білоруський музикант Сергій Міхалок (він же «Ляпис Трубецкой», зараз гурт BRUTTO)? От як має говорити громадянин і музикант (рокер, не попса якась!), потужно й точно! А його пісня «Воины света»?! Вона ж на гімн перетворилася. Тремтіння проймає.

ПРО ПОКОЛІННЯ 25-РІЧНИХ, ДОНЬКУ НАСТЮ ТА МРІЮ

Знаю, що ти сам вже неодноразово був на сході України, але говориш про це рідко. Чому?

— Я кілька разів їздив туди з друзями, хотів своїми очима побачити, що відбувається на Донбасі. Говорити про це не люблю, тому що такі речі інтимні. Це нормально — хтось волонтером працює, хтось може приїхати з гітарою до шпиталю й підняти настрій пораненим. Їм це дуже потрібно. Коли знаходишся під реальним обстрілом, інакше бачиш картину світу. Для багатьох на фронті поняття Батьківщина як татуювання на серці. Покоління 20—25-річних — дивовижне, сміливе й чесне! А ті, хто йде за ними, ще крутіші будуть. Ними пишатися треба.

Твоїй старшій доньці днями виповнилося чотирнадцять. Вона якраз належить до покоління, яке років через десять вже впливатиме на долю України. А чим Настя захоплюється сьогодні?

— (Пожвавлюється.) Настя — мій помічник і порадник. Я ж не встигаю стежити за всіма новинками — в кіно, в музиці. Так от вона дає мені посилання на топові серіали — «Лофт», «Чорне дзеркало», «Пуститися берега», — щоб я не відставав від життя (сміється). Суперкруті фільми. Музику, яку я слухаю, теж вона підказує.

Настя вже знімалася зі мною. Вперше з’явилася у «Чемпіонах з підворіття» Ахтема Сєітаблаєва, потім у «Трубачі» у Толі Матешка в неї був епізод. А минулого літа я працював у серіалі «Альошкіне кохання». Зйомки проходили в Ризі. Це місто для мене практично рідне, майже рік там прожив, коли знімали «Червону капелу». Ще раніше двічі або тричі на гастролях з Меньшиковим були. Я дуже люблю Ригу, в мене там багато друзів — ось і взяв Настю із собою на зйомки. Вона часто зі мною їздить, починаючи з трьох років. Режисер побачив її і вигадав епізод — три знімальні дні. І вона відразу, та ще й професійно, відпрацювала роль! Я так пишався донькою!

Піде твоїми стопами?

— Наразі не каже — 8-й клас, час подумати є. Вона круто фотографує, колажі з фоток робить. А які тексти пише! Я очманів, коли вона дала їх мені почитати. Як же ми не знаємо наших дітей. А зараз пробило — вирішила навчитися грати на гітарі, бере уроки у викладача. Говорю: «Молодець, продовжуй! Коли-небудь із татом кілька концертів зіграєш!» (Сміється.)

Кілька років тому ти сказав мені в інтерв’ю, мовляв, стільки ролей переграв, що й мріяти начебто ні про що. Хіба що — про сентиментальну лав-сторі. Здійснилося бажання?

— Нічого не змінилося. Досі хочу зіграти історію кохання — справжнього чоловіка до справжньої жінки. Колись давно я подивився фільм Геррі Маршалла «Френкі та Джонні» з Аль Пачіно та Мішель Пфайфер. Зворушлива мелодрама про стосунки кухаря та офіціантки. Картина мене неабияк зачепила. Оголене почуття, з болем, стражданнями, але й крилами за спиною! Коли не спиш ночами — тобі і тривожно, і ясно! Ось такий емоційний стан. Що і є, на мій погляд, справжнє кохання. Але наразі не знайшов матеріалу, який здався б мені цікавим.

Натомість буквально через кілька тижнів ми з моїм другом, відомим театральним режисером Юрієм Одиноким, починаємо довгоочікувані репетиції у театрі. Це моновистава, п’єса Семюеля Беккета. Я гратиму головну роль і продюсуватиму виставу. Більше наразі нічого не скажу, щоб не зурочити. Настане час, все дізнаєтесь. Я дуже хочу знову попрацювати на сцені, тому що втомився від нескінченних зйомок. Десять років поспіль по три картини на рік, це важко.

«Желим ти пуно срече и успеху!» («Щастя тобі й успіху!» — Авт.), — якщо ще пам’ятаєш уроки сербської, які отримав в юності.

— «Хвала лепо! Да се сусренемо!» («Дуже дякую! До зустрічі!» — Авт.) (Сміється).

Ірина Гордійчук, «День», 3 липня 2015 року, №115

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»