f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Іван Козленко: «Найпростіший досвід – не красти»

28.08.2015

Коли мова йде про директора державного архіву, ви навряд чи думаєте про стильно вбраного молодого чоловіка з прогресивними поглядами, який замість розпилу бюджетів намагається перетворити затхлу радянську установу на динамічний культурний центр. А тим часом саме таким є Іван Козленко, керівник головного українського кіносховища “Національний центр Олександра Довженка” і президент Фестивалю німого кіно і сучасної музики “Німі ночі”.

Ми зустрілися з Іваном на Одеському кінофестивалі, де він виступав куратором експериментальної української ретроспективи “Одеса в огні”, присвяченої пропагандистським фільмам про окупацію міста. Як глядачі відреагували на ретроспективу, що покажуть на цьогорічних “Німих ночах”, за яких умов з'явиться одеський арт-кластер і чого нас може навчити всюдисущий американський уряд – читайте в інтерв'ю з Іваном Козленком.

Валерія Шевченко, MuseShore

Українська ретроспектива на цьогорічному ОМКФ була доволі контроверсійною. Чи ви отримали той ефект від неї, на який розраховували?

Не зовсім. Ми отримали дещо дивакувату реакцію на румунський фільм “Одеса в огні”, який показує період окупації Одеси з румунського боку. Найбільш потужні пропагандистські елементи, наприклад, показ радянської влади чи табору полонених, викликали сміх у багатьох людей. Насправді фільм дзеркально повторює ті самі пропагандистські коди, що є у радянських фільмах, які сміху не викликають, хоча в них взагалі не розмовляють людською мовою, а хіба прокламаціями та гаслами.

Це говорить про те, що ми ще не доросли до критичного ставлення до власного минулого, в тому числі до пропаганди. Мені здалося, що в деяких аспектах іде виправдання радянської пропаганди, оскільки вона пов'язується з діями Червоної армії, яка знищила найбільше зло ХХ століття – нацизм. Але люди забувають, що комунізм був не меншим злом.

Тема цьогорічного фестивалю “Німі ночі” теж певним чином торкається тих самих іделогічних патернів: декомунізація і її можливі наслідки. Можете розкрити деталі програми?

Цього року буде два дні і чотири фільми замість трьох днів і шести фільмів, як було раніше. Змінилися дати проведення фестивалю – з традиційного червня ми перенесли подію на 22-23 серпня. Місце залишилося незмінним – причал яхт-клубу на Одеському морвокзалі. Можливо, ми розширимо програму невеличкими інтермедіями між двома основними кіноперформансами. Все-таки в серпні буде довша ніч, значить ми можемо раніше почати і будемо мати більше часу ввечері.

Щодо основної програми, то ми покажемо український фільм “Вітер з порогів” режисера Арнольда Кордюма, який розказує про будівництво ДніпроГЕС, чеський фільм режисера Махати, цікавий грецький фільм 1932 року “Соціальний розпад” і білоруський фільм 1929 року “В огні народжена”.

Хто буде озвучувати фільми?

Фільм “В огні народжена” буде озвучувати білоруська рок-группа, яка вже мала цей показ у Польщі і Білорусі, тобто ми привозимо їх як готовий проект. Чеський фільм буде озвучувати группа "Форма", великий джазово-електронний бенд з Чехії. Юрій Кузнєцов буде імпровізувати для грецького фільму. “Вітер з порогів” глядачі побачать у супроводі новоутвореного одеського колективу, який працює на класичних інструментах, без електронного чи джазового звучання, на стику мінімалізму з академізмом. Буде цікаво, тому що вони працювали над створенням музичного супроводу на наше замовлення близько шести місяців.

Зараз ви реалізуєте ідею арт-кластеру на базі кіноархіву, яким керуєте. Це спроба розширити аудиторію, якій може бути цікаве німе, архівне кіно?

Сам концепт арт-кластеру, який ми розробляли, стосується якраз не тільки кіноархівної діяльності, а більш широкого спектру культурних ініціатив. Базова ідея арт-кластеру виникла не від гарного життя (Сміється). А від усвідомлення того, що ми володіємо величезним простором, який сьогодні не може ефективно використовуватися в силу технологічної революції в кінематографі. Ми могли здати його під якусь швейну майстерню, але для себе чітко визначили, що ці площі будуть заселені виключно арт-культурними проектами.

Зараз ми пробуємо привести приміщення в божий вигляд, щоб там можна було проводити більше заходів. Архів залишається зі своєю профільною діяльністю по збереженню, реставрації і популяризації німого кіно, але паралельно буде існувати арт-кластер. Ми розуміємо, що молодь, яка не має доступу навіть до приміщення з дахом, може дуже швидко втратити ініціативу й інтерес. Тому ми вбачаємо нашу місію в тому, щоби дати їм можливість реалізувати свої ідеї.

Чи не буде арт-кластер порушувати фізичні умови, необхідні для роботи кіноархіву: температуру, чистоту приміщення?

Архів знаходится на четвертому поверсі у повністю автономізованому приміщенні, до якого не мають доступу представники арт-кластеру, тому порушення кліматичних умов безумовно не буде. Можливе збільшення електричного навантаження, але вичерпати потужності підприємства, на якому вироблялося 2000 копій в день на 40 великопотужних машинах одночасно, ми зможемо явно не скоро. Насправді, більшою проблемою для архіву було, коли у деяких приміщеннях буквально свистів вітер, бо не було шибок на вікнах, коли вони були перетворені на звалища сміття, які створювали велику загрозу пожежі.

Існує давня проблема, ніяк не пов'язана з відкриттям арт-кластеру, і полягає вона у тому, що архів не зберігається у підземному заміському сховищі, як це зазвичай у світі робиться. У нас він мало того що всередині міста, так ще й всередині самої будівлі. Ми пробуємо зараз це якось вирішити.

Чи існує в Україні музей кіно?

У нас є фонди, але немає експозиції. Зараз доробляємо приміщення, де будуть галереї. Ми це називаємо умовно “Довженко-холл”. У ньому відбуватимуться концерти, а по периметру всього приміщення розставлені музейні експонати – великі виробничі машини, розміром три на два метра і вагою в дві тонни. Це великі, красиві арт-обєкти. В майбутньому ми хочемо, щоби на цих машинах можна було показати, як це раніше працювало. Що стосується змінних тематичних експозицій, які включатимуть фото й інвентар, ми зараз тільки готуємо для них приміщення. Не знаю, як скоро, але потрошку ми будемо перетягати фонди зі сховища на загальний огляд.

Просто дивитися на фотографії на стінах і реквізит зі зйомок – не дуже цікаво. Наприклад, у музеї кіно в Жироні (Іспанія) багато інтерактивних експонатів, які можна крутити, роздивлятися, самостійно з ними управлятися...

В Україні існує загальна гуманітарна проблема: через різні історичні обставини тут майже не залишилося ознак епохи. Це стосується не тільки кіно, а навіть побутової культури. Ви не зможете тут знайти комод ХVIII століття. Крупногабаритні меблі на антикварних ринках привезені з Європи, тому що тут люди голодали, у 21-му році опалювалися взагалі книжками.

Друга проблема в тому, що держава не фінансує закупку експонатів. Все, що ми маємо сьогодні, це або дари власників, або те, що нам вдалося купити за власні гроші. Системних закупок не було, тому зараз виставку робимо з того, що є. Наразі спільно з Андрієм Алфьоровим, Держкіно і Художнім музеєм працюємо над проектом до 50-ліття прем'єри “Тіней забутих предків”. Восени буде велика виставка з живописом, фотографіями й інвентарем фільму.

Найкраща річ – привозити готові проекти, наприклад, виставку “Антоніоні”, яку ми бачили в Парижі. Вона готова, концептуально осмислена, там зібрані унікальні матеріали. Але для цього потрібно створити відповідні умови в своїх приміщеннях.

Як ви думаєте, чи можливе створення подібного кластеру чи арт-структури в Одесі?

Існування такого роду арт-кластерів – показник відкритості або зрілості громадянського суспільства. Це має бути низова ініціатива артистичного середовища. Починатися вона може як сквот – самозахоплене закинуте приміщення, яке люди спочатку прибирають, потім облагороджують, потім починають розбудовувати.

Недавно Саша Ройтбурд у себе на фейсбуку розмістив фотографію закинутого заводу в районі другої застави. Там залишилися цікаві індустріальні приміщення початку ХХ - кінця ХІХ століття, чий статус зараз абсолютно незрозумілий. Якраз по долі цих приміщень можна збагнути рівень розвитку громадянського суспільства: їх можна відстояти, окупувати, примусити державу віддати, якщо вона не може цим розпорядитися. Я бачу тільки такий шлях, який реально може бути ефективним.

Питання належності приміщення до приватної чи державної власності – ключове. У державній власності дуже зарегульована процедура здачі в оренду і використання приміщень. Приватна – це завжди бажання отримати визиск. А от приміщення, яке зовсім нікому не належить або знаходиться в незрозумілому статусі, може бути об'єктом арт-захоплення.

Згодом будь-яка громадська ініціатива має бути формалізована в неприбуткову громадську організацію. Тоді вона матиме власну історію, історії успішних проектів. Одна людина це прекрасно, але це також незрозуміла звітність і потоки грошей, які не можна проконтролювати.

Нещодавно ви їздили у робочу поїздку в США. Розкажіть про неї детальніше.

Це була програма обміну досвідом щодо державно-приватного партнерства. Менеджмент культури в Америці не базується на державній підтримці, або якщо і базується, то в дуже незначній мірі. У них не існує міністерств, які формулюють якісь концепції розвитку. Представники урядових структур щиро вірять, що учитель в школі краще знає потреби учнів, ніж чиновники з Вашингтону.

В Америці нам також показували, як формується концепт довіри між державою і приватним власником, як вони взаємодіють на взаємовигідних умовах. Наприклад, держава заохочує приватного власника вкладати в культуру гроші частковим звільненням від податків, якщо він буде дофінансовувати державні проекти.

Це абсолютно інший підхід до державного управління як такого, не тільки в галузі культури. Лише на другий тиждень деякі люди з нашої делегації збагнули, що спущена зверху стратегія, яка зарегульовує ринки, в тому числі ринок культури, це не є норма. Нормально, коли знизу виникає ініціатива і функція держави її максимально реалізувати.

Що з американського досвіду вже можна застосувати на українській практиці?

Найпростіший досвід – не красти. І це потягне за собою неймовірні системні зміни в державі. Тобто просто прозорість економічних операцій, доступність громади до контролю за фінансовими потоками в інституціях, які фінансуються з коштів платників податків. В Америці є дуже сильний мотиватор для контролю – люди отримують податок на прибуток в зарплаті і самі мають заплатити ці 20%. І вони контролюють все до останньої копійки. А в нас податок утримує держава, тому немає ставлення до нього як до своїх грошей.

У Центрі ми зараз прагнемо до максимальної відкритості. Останні два чи три роки, коли я був заступником директора, я вже оприлюднював список і бюджет заходів, показуючи, скільки грошей ми витратили. Цього року постараємося зробити звітний бюджет за рік. Кожна державна інституція має усвідомлювати, що вона фінансується коштом платників податків і не може утаювати ці дані.

Валерія Шевченко, MuseShore, 19 серпня 2015 року

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»