f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Чому Держкіно воює з державними студіями? Інтерв'ю з директором "Укркінохроніки" Наталією Шевчук

29.01.2014

Катерина Константинова, DT.UA

"Укркінохроніка" нинішнього року могла б урочисто святкувати 75-річчя своєї діяльності в Києві (студію створено 1931-го в Харкові, а з 1939-го вона розміщується на правому березі Дніпра). Втім, результативних приводів для радості в державних студій нині немає. Багатьом кінокритикам вони нагадують "незаселені острови". Довженківська, Одеська, "Укркінохроніка", інші. Раніше там вирувало життя, знімалися десятки (і навіть сотні) фільмів на рік. Тепер, коли вектор кінобізнесу розгорнувся у бік приватних студій, продакшен-компаній, державним кіноструктурам не позаздриш. Багато хто вважає, що вони взагалі не потрібні. Чи так це? Про це та інше в інтерв'ю DT.UA розповіла директор "Укркінохроніки" Наталія ШЕВЧУК. 

Перш ніж перейти до запитань і відповідей, нагадаємо про чудове минуле "Укркінохроніки". Колись тут виходили кіножурнали, документальні цикли. Під час Другої світової війни на базі студії було організовано фронтові кіногрупи, які фіксували події воєнних років. У різний час тут працювали чудові сценаристи — Владлен Кузнєцов, Ігор Малишевський, Валентина Маркова, Володимир Пепа. Тут зняли свої найкращі фільми режисери Юрій Терещенко, Володимир Артеменко, Анатолій Слісаренко, Володимир Шевченко. "Укркінохроніка" прославила кінооператорів — Анатолія Химича, Якова Мєстєчкіна, Олександра Радинського, Віктора Єфименка (на жаль, не всіх можна згадати в рамках газетної публікації). Якщо в "застійні роки" студія видавала близько 500 фільмів на рік, то 2013-го таких картин налічувалося тільки 6. Раніше на студії працювало близько 600 людей, тепер — 30. 

Безглуздо й некоректно порівнювати, як було "тоді" і як "тепер". Бо змінилися і епоха, і соціально-економічні відносини. Ми давно живемо в іншій країні. І тепер десятки активних приватних кінокомпаній пишуть документальний літопис нового часу. Як у цей літопис уписується "Укркінохроніка"? 

— Наталю Анатоліївно, що скажете про фінансування студії та нових проектів? Як удається жити, чи, швидше, виживати? 

— Ніякого фінансування від держави для студій тепер немає. Адже всі вони — небюджетні організації. Наш керівний орган — Міністерство культури. Уявіть, із 1939-го на студії "Укркінохроніка" жодного разу не проводилися ремонтні роботи, які були б профінансовані за державний кошт. 

Фінансування, яке має сьогодні студія, — це результат виграних нею конкурсів проектів (так званих пітчингів), організованих Держкіно, і воно спрямоване виключно на виробництво фільмів. Жодної іншої статті в цьому вигляді держзамовлення не передбачено. 

Якби ми були госпрозрахунковим підприємством (яке, наприклад, випікає хліб), то на ринку можна було б знайти клієнтів і успішно продавати свою продукцію. Тоді багато що залежало б від директора. Але ми безпосередньо залежимо від держзамовлення. Адже документальні фільми — не продукт першої необхідності. Тому й немає можливості їх так просто продати. Однак є ідеї, проекти розвитку студії, контакти. Намагаємося знаходити тих, кого могла б зацікавити документалістика. 

Завдання — вивести студію з коматозного стану, в якому вона перебувала. Усе можна налагодити — як в одному підприємстві, так і загалом у країні. На цю тему можна навіть написати книжку: "Історія однієї студії. Історія однієї країни". 

— Цікавляться кінофестивалі вашою продукцією? 

— Усі фільми, випущені на "Укркінохроніці", були віддані на фестивалі. Всі вони отримали нагороди на таких кінофорумах як "МКФ Кінолітопис", інших. Наразі знімаємо фільм до 200-річчя Кобзаря... Це документальний проект "Тарас Шевченко. Ідентифікація", режисер Сергій Проскурня. 

Насправді на минулий пітчинг було подано 14 проектів про Шевченка, пройшло — три, один із них — наш. Бюджет цього проекту становив 1,5 млн грн, згодом його урізали до мільйона. 

Ми співпрацюємо з усіма державними каналами — "Культура", УТР, УТ-1... На некомерційній основі. 

А взагалі, ви бачили коли-небудь документальне кіно на комерційному каналі не вночі? Тому особливого інтересу з боку цих каналів до нашого продукту немає. 

Нині студія більше зацікавлена пропонувати фільми за кордоном. Ведуться переговори з Новою Зеландією. Самостійно виходимо на американську діаспору. Невдовзі вийдемо й на Канаду. 

— Наскільки сьогодні реально "Укркінохроніці" знайти спонсора під проект? Можливо, є проекти державної ваги, з привабливою для інвестора тематикою? 

— Спонсорські гроші знайти складно, але можна. Є таке поняття як держпідтримка. Часткове фінансування. Інвестор зацікавлений у доході, скажімо, з прокату. У нас же "прокат" охоплює тільки художнє кіно. Але в Європі прокат є і в документальних фільмів. Хоча ми спільно з кінотеатром "Кінопанорама" вже запланували робити тестові проби прокату наших стрічок. Регулярно проводимо прем'єри в Будинку кіно, у нас аншлаги. Вже починаємо розуміти, що "синій" зал на 200 місць — мало, і треба переходити в "червоний". Наразі є особливий інтерес до документального кіно. Перші роки ми більше знімали соціальні проекти. Але наше завдання — не тільки зняти фільм і показати його на телеканалі, а ще й якимось чином у міру сил змінити реальність на краще. 

Приміром, фільм "Один" здобув Гран-прі на Лондонському кінофестивалі. Це дебют молодого режисера Аліни Головіної. Фільм про людину, від якої відмовилися ще в пологовому будинку, бо вона народилася з великими вадами на обличчі. Тепер це вже дідусь, він усе життя пройшов по соціальних закладах. Це дуже талановита, дуже добра людина, яка не озлобилася на долю, яка чудово малює. Таке відчуття, що він здобув освіту художника-архітектора, він постійно малює будинок своєї мрії, бо все життя мріяв про свій дім і клаптик землі. На зйомки ми їздили до нього в будинок пристарілих. Поки знімали фільм, йому виділили ділянку землі, а під кінець фільму цього чоловіка забрали в сім'ю.

Недавно відбулася прем'єра ще одного фільму в Будинку кіно — "Чи є життя на Марсі?". Приголомшливий фільм (режисер Ольга Крайник, куратор Володимир Хмельницький) — із гумором про життя в селі під назвою Марс. Там живуть люди-"марсіани". У цій стрічці автори спробували всі соціальні питання подати крізь призму дитячого сприйняття. 

— Сьогодні державні студії скаржаться на атаки з боку олігархів — тих, хто хоче захопити студійну землю. Постійно про це говорять довженківці. Яка ситуація у вас? 

— Зі ЗМІ несподівано дізналася, що Київрада ухвалила рішення всю землю студії в повному обсязі передати Київському університету кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Ця площа ділянки збігається з площею ділянки студії. Я написала лист: як таке могло статися, адже на цій же землі розміщена студія, і ця земля з самого початку виділялася студії? Відповідь — "вибачте, не розібралися"... 

Поки що процеси зупинилися. Нагорі, очевидно, зрозуміли, що студія не може перебувати в повітрі, — це ж її земля. 

Раніше кінофакультет Карпенка-Карого розміщувався в Лаврі. І 2001 р. Мінкульт вирішує переселити його на територію студії (поки на Ярославовому Валу побудують навчальний корпус). Ситуація триває вже 13 років! 

Таким самим чином інституту передали корпус діафільмів "Укркінохроніки". 

І ось у результаті рішення Мінкульту студія втратила потік фінансування від оренди, стала потрапляти у фінансові борги із зарплат і податків на землю. 

Ба більше, корпус передали інституту, але ж земля — студійна. І податки на цю землю нараховували студії роками. Снігова лавина почала накочуватися, пеня — зростати... Корпус же на Ярославовому Валу так і не добудували: там усе заморожено й досі. Тому тимчасове перебування кінофакультету на території студії перетворилося на постійне. 

Відповідно, тривала комунальна війна, що супроводжувалася постійними питаннями, хто, що й кому винен. Нічого не було приведено до відповідної норми, не було розділено правильно. До того ж на балансі студії значиться й житловий будинок, тому ми ще й ЖЕК! А мережі, комунікації — єдині.

…Коли я щойно обняла посаду директора й стала докопуватися до суті речей, то зрозуміла: помилок допущено дуже багато. Гаразд, корпус... Але чому в студії відібрали електропідстанцію та теплопункт і передали їх на баланс університету, якщо сама студія є ЖЕКом? Це те ж саме що машина — наша, але кермо належить іншому водієві. Адже вся відповідальність лежить на нас — як на ЖЕКу. Тобто ситуація зовсім запущена! 

…Якщо Міністерство культури вирішило вчинити саме так уже багато років тому, то необхідно було скликати раду й обговорити стратегічні питання. 

Не так давно Мінкульт ініціював робочу групу, до складу якої увійшли представники Міністерства, Держкіно, студії, університету. Розпочалася звірка документів. Розібралися: в корпусі університету залишився наш архів. У нашому — навчаються студенти. Наводили лад два роки! 

— А може, просто є бажання студію збанкрутувати, а потім ліквідувати? 

— Ліквідація? Такі рішення можуть бути прийняті лише у зв'язку з певним вектором державної політики. Не думаю, що цей вектор буде спрямований на відмову України від державних підприємств. 

Це була б безгосподарність. Чи не краще налагодити свої технології, модернізувати своє? Це ж дасть можливість ще й продавати продукцію на зовнішній ринок. Ми маємо на балансі стару, але досить якісну техніку й оптику. Наші люди — раціоналізатори в галузі операторських технологій. Уже роблять 3D-фільми. Деякі експерименти ми хочемо ліцензувати й продавати як українське ноу-хау. Наприклад, у фільмі "Чи є життя на Марсі?" камера опускається в криницю, а таке відчуття, що й глядач туди поринає... Або, наприклад, бабуся миє яблука, а ми бачимо цей кадр із води. 

— Що зараз розробляє "Укркінохроніка"? Які проекти реалізуєте, попри проблеми?

— Розвиваємо культурологічний напрям. Подали на пітчинг проект "Пінзель", знімали літопис, їздили в Лувр на виставку, у нас є весь матеріал, — тепер хочемо зробити фільм. 

Знімаємо картини по всій Україні. Наприклад, торік зняли фільм "Село, в якому народжуються казки" (реж. Василь Образ) — про село Горінчово на Закарпатті. Це колективний портрет жителів села, яким властивий дар творити казки українського Карпатського краю. 

Фільм "Бекендор" (реж. Анастасія Харченко) — про рибальські селища в Одеській області, про те, як живуть і працюють прості люди, яким не до телевоєн, вони просто люблять свою роботу і свою землю. Ще один фільм — "Дніпровська балада" (реж. Леонід Мужук), частина зйомок проводилася в Україні, а частина — в Німеччині. 

Оксана Чепелик зняла фільм "У затишку білих акацій". Картину буде представлено на кінофестивалях. Поки що не робимо прем'єру, — такі фестивальні умови. 

— Як позиціює вашу студію Держкіно України? Чи є діалог із цією структурою? 

— До структури претензій немає, а ось її голова не розуміє, навіщо потрібні державні студії. Дивується: мовляв, чому ми повинні годувати державні студії? Але ж ми — на рівних з усіма умовах, так само беремо участь у пітчингах. Ніхто нам не робить послуг. У чому проблема? У формі власності? Чому керівництво Держкіно планово веде війну з державними студіями впродовж останніх років? Це видно з виступів, висловлювань і реплік. 

Колись Держкіно було департаментом Мінкульту. Це була єдина система. Можна було вирішувати всі питання загалом — від матеріальних до духовних. Тепер же Держкіно, від'єднавшись в окрему структуру, перестало підпорядковуватися Мінкульту... Прямих держзамовлень на студії немає. Хоча попередній міністр культури хотів розставити акценти в системі держзамовлення, тобто визначити, фільми якої спрямованості потрібні тепер державі, й замовляти їх у своїх же студій. Він розумів, що державним студіям треба дати роботу, а приватним — державну підтримку. 

Запитання: про що думають сьогодні чиновники, чи повноцінною буде держава без власних активів — земель, підприємств, валютних запасів? Швидше за все, запитання риторичне.

Від редакції DT.UA. Життєдіяльність і доцільність існування державних студій — запрошуємо до обговорення цієї теми керівництво Держкіно України, чию стратегію у зв'язку з майбутнім цих студій було б цікаво знати і читачам, і кінематографістам. 

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»