f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Ігор Савиченко: В Україні людина, яка знімає кіно, критично залежна від великої кількості чиновників

04.08.2015

Ігор Савиченко, продюсер фільмів "Поводир", "Зелена кофта", "Брати. Остання сповідь"  про "прибутки" від українського кіно і європейський досвід фінансування кінематографа.

Марія Марковська, INSIDER

Ігор Савиченко – відомий український продюсер. Брав участь у чотирьох повнометражних ігрових і більш ніж сорока документальних, короткометражних та анімаційних фільмах.

Найвідоміші кінострічки "Брати. Остання сповідь" (реж. Вікторія Трофіменко), "Зелена кофта" (реж. Володимир Тихий), "Поводир" (реж. Олесь Санін), "Листопад" (реж. Марія Кондакова), "Ядерні відходи" (реж. Мирослав Слабошпицький) дев’ять разів представляли Україну на міжнародних фестивалях класу "А".

Також Ігор Савиченко продюсував проекти "Україно, goodbye!" і "#Babylon'13".

12 липня 2015 року у Першій львівській медіатеці Ігор Савиченко провів майстер-клас. INSIDER пропонує конспект зустрічі. 

Про продюсування

Продюсер – надто розмите поняття. Насправді ти розумієш, що ти той самий продюсер тільки тоді, коли бачиш своє прізвище в титрах.

У нас продюсерів уявляють так: машина, топ-моделі навколо і купа грошей. Певною мірою це є в США, Індії і трохи в Нігерії. Однак така людина часто не дуже добре розбирається в фінансах, бо для цього є бухгалтер. Це персона, яка насамперед творчо вникає в проект і займається пошуком грошей не на комерційній основі, а намагається зібрати кошти серед фондів, що виділяють їх на підтримку культурних проектів.

"Прибутки" від кіно

Насправді гарантовано отримати прибуток від фільму неможливо навіть у США. Там незбитковим є лише кожен четвертий фільм. В Україні ж людина, яка знімає кіно, є критично (ба навіть кримінально!) залежною від великої кількості чиновників, які в той чи інший спосіб намагаються впливати на процес кінозйомок. Наприклад, сценарій "Поводиря" було написано ще у 2007 році, але він не сподобався владі, їм чомусь не вистачало крові та вирячених животів.

Отримати прибуток від кіно неможливо з огляду на деякі вирішальні чинники. Пояснюю: до анексії Криму ми мали близько 420 залів. 420 порівняно з 18 000 північноамериканськими виглядає смішно. На цю цифру накладається звичка українця ходити в кіно. Наш середньостатистичний глядач ходить у кіно раз на 2,5 року (радше на кожного українця припадає один візит в кіно за 2,5 роки. – НСКУ), польський – 3,6 рази на рік, французький – 4,5 рази на рік, американський – 8 разів на рік.

Хоча і в США кількість походів у кіно падає. Погодьтеся, всі умови створює інтернет. Ніхто збоку не коментує, не чмакає, сісти можна хоч у позу лотоса. А кінотеатру збитки: він не продав, окрім квитка, ще й колу і поп-корн.

Знаєте, знайома, яка працює в кінотеатрі розповідала: батько приводить дружину з дитиною на мультфільм, платить, умовно кажучи, 150 гривень за них, а сам тим часом у кафе поряд вип’є пива і з’їсть піци на 500 гривень.

Фінансування за кордоном

Європа давно фінансує кіно за рахунок бюджетних коштів. Це почало працювати у Франції, коли в 1940-х роках там створили Національний центр кінематографії. Спробували надавати гроші молодим кінематографістам. Започаткували гранти та стипендії. Здебільшого це було зроблено для того, щоб кінематографісти просто не помирали з голоду і не почали займатися хтозна-чим, бо часи тоді були справді важкі. Проте з часом фонд набирав обертів. У кіно почали ходити люди, гроші повертатись у фонд. Це дало змогу розширити фінансування. Цю систему згодом дублювали італійці та німці. Чим не варіант?

На такі речі, як культура, гадаю, треба виділяти гроші, інакше – для чого воювати взагалі. В 1943 році Вінстону Черчиллю на затвердження принесли документ із бюджетом на наступний рік, там навпроти графи "культура" стояла надто мала сума порівняно з попередніми роками. Тоді він закомандував збільшити кошторис, пояснюючи це тим, що "ми воюємо саме за людей, а отже, за їхню культуру, а не просто за територію".

Про українське кіно та російські пропозиції

Найбільш відвідуваним українським фільмом став "Поводир". На квитки на нього в Україні було витрачено близько 14,5 мільйонів гривень. Майже досяг цього рівня і фільм "Незламна".

Зараз, до речі, суто з моральної точки зору більшість продюсерів відмовляється від проектів із Росією, хоча на цьому можна було б заробити чималі гроші. І сміх, і гріх, коли півроку тому надіслали сценарій із назвою "Донбас". Але потім ти розумієш, що це ж хтось таки зніме…

Режисерський досвід

Неправильний шлях – знімати кіно про минуле або про те, що відбувається саме зараз. Таке кіно не буде цікавим тоді, коли воно вийде в прокат. Припустимо, ти під час Майдану пишеш сценарій про нього, фільм вийшов би нині, але тепер не був би актуальним, бо зараз соціум хвилює АТО. Сьогодні ти пишеш про АТО, а завтра, не дай Боже, починається громадянська війна. Продюсерові треба слідкувати за тим, що відбувається в соціумі, і бути передвісником.

Раджу експериментувати в різних жанрах. Режисер теж постійно перебуває в процесі росту. Головне, щоб у чомусь була новизна, щоб довести, що цього ніхто ніколи не робив.

Візьмемо того ж Мирослава Слабошпицького. Здавалося б, що такого, він просто вимкнув звук у фільмі "Плем’я". Таке вже було колись, на початку кіно. Але він дав акторам те, чого люди не мали тоді. Це мова жестів. От і є той приклад, експеримент, новизна. Ще один – перший український фільм, який потрапив на два фестивалі класу "А", – "Зелена кофта" Володимира Тихого. От він теж зробив свого роду експеримент, взявши за акторів не власне акторів, а режисерів, які мають уявлення, як грають актори, але самі не мали виконавського досвіду. Цей експеримент високо оцінили на міжнародних фестивалях.

Марія Марковська, INSIDER, 15 липня 2015 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»