f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Однострої на фронт від Івана Кравчишина

04.08.2015

Кінорежисер створює серію роликів для військових на сході України. В кадрі – дружини й діти захисників.

Олена Коркодим, «Телекритика»

Знаний український документаліст Іван Кравчишин, лауреат премії «Телетріумф» 2004 року як найкращий телережисер, нещодавно представив на 6-му Одеському міжнародному кінофестивалі повнометражний ігровий фільм – комедію «Політ золотої мушки». на .

Нині ж пан Кравчишин сфокусувався на волонтерській кінодіяльності. Він готує серію роликів за участі дружин і дітей українських військовослужбовців. Ці роботи автор називає новелами. Його герої, зодягнені у вишиванки, позують, як під час портретних зйомок. Режисер із притаманним йому максималізмом фокусується на насичених емоціях і барвах.

У найпершій відеоновелі «Листи з фронту» Іван Кравчишин фільмує дружин, які живуть новинами з фронту. Цей вернісаж портретів у вишуканому українському вбранні через соцмережі негайно полетів на фронт. Там він викликав, за відгуками героїнь ролика, зворушливу реакцію.

Про цей напрямок роботи Івана Кравчишина – наша окрема з ним розмова.

– Пане Іване, ви відразу прийшли до того, що ваша частина кінозйомок – у тилу?

– Я їздив на схід, і там був у Станиці Луганській, і в Щасті, по різних хащах лазив. Я хотів знімати там фільм, але для цього треба було знайти спосіб лишитися там довше.

Як новинар ви зайшли, зненацька поставили запитання, відзняли – і втекли. А для документального фільму мусиш посидіти довго там. Але люди не йдуть на контакт, вони мають стіну. В них є вже певна система захисту, кожен мусить шукати якусь розраду, бо там ані психологів, нічого такого. На відверті розмови ніхто не йде, але кожен розповідав про своїх жінок, дітей, про сім'ю.

Я мав їхати туди з одним хлопцем, дуже хорошим оператором. Але він сказав: «Я з Донецька, мене чіпати не будуть. А якщо ти підеш зі мною, нас двох уб'ють. Не пхайся туди». Там коридори робили, в принципі. Але дуже небезпечно, бо зараз там уже полюють на журналістів.

І я зрозумів, що потрібно тут знімати, і я почав ільмувати дружин військових. Вони так само не відразу всі «пішли в кіно». Але було бажання. І потроху, крок за кроком воно в нас почало відтворюватися. Спочатку зробили дуже гарну фотосесію, а потім уже стало зрозуміло, яким має бути матеріал.

– Знімаєте ці роботи на волонтерських засадах?

– Звісно. Коли я монтував своє кіно («Політ золотої мушки». – ТК), я не знав, як допомогти, розривався, бо я це робив у Польщі, а в нас тут усе кипіло. А я у 2004 році трохи побігав по тому Майдану з Володею Ар'євим (робота над циклом фільмів-розслідувань «Закрита зона». – ТК). І в мене просто шкіра боліла. Я розумів, що якщо вирвуся сюди на Майдан, то в кіно вже не повернуся, бо мене просто розірве.

Я сидів там через силу, це все діло доробляв, доробляв. Як тільки доробив, то відразу – в машину з товаришами...

А що я буду? До кого я буду підходити? Усі канали дуже такі жовчні, їм треба давати якусь гарячку, жовток такий давати – хтось десь умер, кишки вирвані – тоді «это интересно». А якась доля людська, якісь перипетії внутрішнього характеру нікого не цікавлять.

А я вже не в дитячому садку, на такі речі не ведуся, мені цікавий трохи інший аспект. Тому я поїхав за свої гроші. А потім подумав, що я так можу їм віддячити. Я можу, звісно, взяти автомат, побігти в поле й когось завалити (або не завалити – як вдасться). А користь від цього яка?

Коли я повернувся, зрозумів, що треба робити.

– Чи будуть вишиванки у ваших наступних роботах із цієї серії?

– У наступній новелі в красиві строї буду одягати дітей. Їх буде 12, як 12 місяців, і вони всі будуть співати «Щедрик». Завершу її до 1 грудня, аби весь світ подивився, бо тоді буде дуже велика увага. Я хочу залучити до зйомок дітей, батьки яких є на фронті, або дітей волонтерів, або дотичних до процесу на сході України громадян.

– Яким чином це відео потрапляє до наших воїнів на схід України?

– Відео скидаю на YouTube, а родичі пересилають їм туди, й вони вже дивляться й пишуть. Жінки, які знімалися в новелі «Листи на фронт», у ту ж секунду чоловікам попересилали роботу. Одна дівчина розповідала, що там усі ридають, усі в сльозах. Сама робота до цього спонукає.

Я хотів показати їм, яка краса в них там за спиною. Не цей шоколадний дядько один тут, який крутить, як циган сонцем, а дійсно є те, за що варто воювати.

Бо ці всі справи, що нагорі в нас відбуваються, дуже погано попахують. Але нам своє робити. Бо вертикаль – вона сама собі, задниці на золотому унітазі дуже швидко міняються, а нам треба горизонт тримати. І всі тримають, хто як може: волонтери їздять, везуть їжу, медичне обладнання, щось робиться.

У мене є друзі, які з усієї Франції збирають відпрацьоване медичне обладнання. Вони вже купу шпиталів запакували – в Києві, в Артемівську. Фурами заганяли. Зараз знову збирають ліки, знеболювальне – це взагалі вантажівками возять.

– Де саме ведете зйомки?

– Як прийдеться. Зараз ми працювали у Львові, у Шевченківському гаю. Ми туди всіх своїх героїнь і викликали.

– Як ви їх знайшли?

– Через інтернет. Отак розповів про ідею у фейсбуку, й ми почали говорити.

Але йти ніхто не йшов. Я сказав, що хочу знімати отаке, й ніхто не зголошувався. А потім згоду дала мама, син якої в Дебальцевому. Й він там в оточенні, а вона тут у сльозах стоїть перед камерою. І ми знімаємо, як вона вишиває біля вікна.

Прийшла ця жінка, така згорблена, як людина, прибита горем. А ми її одягнули, вона стала як цариця, хребет такий, розумієте, корона на голові. Вона в цьому однострої йде по музею, й народ – там же екскурсії йдуть – кланяються їй.

Як вона повірила в цей образ! Як костюм змінює: вона йде крок за кроком, а всі кланяються їй, фотографують... Просто нереально красиво було.

– Хто вам ще допомагає в цьому проекті?

– Домініка Дика, яка є дизайнером і стилістом, феноменальна. Я її знайшов у фейсбуку, познайомився з майстернею «Треті півні». Вона казала, що мало з ким знайомиться, це якесь провідіння. Через те, що вона у Львові, ми так і знімали у Львові, привозили туди героїв із Луганська, з Києва.

Коли закінчували зйомки, почалися образи – наші героїні страшно вразливі. Але ми пообіцяли, що фільмуватимемо й надалі.

Просто процес виробництва дуже довгий, бо я це сам роблю – сам знімаю, сам займаюся комп'ютерною графікою, я не маю комусь платити за це. В мене є фотокамера, я на неї знімаю, зараз є така можливість.

Олена Коркодим, «Телекритика», 2 серпня 2015 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»