f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Люди і книги: доленосні збіги Олеся Саніна

16.06.2015

Кіноежисер Олесь Санін розповів про книги та життєві історії, пов'язані із ними.

Анастасія Герасимова, Cultprostir

Історія № 1: Хемінгуей

З Хемінгуеєм, з його класичним твором «Старий і море», у мене пов’язана історія подорожі на Кубу, потім неодноразової, у ті місця, де він жив, писав, сам ловив рибу. Особисто для мене ця повість − притча про справжню чоловічу мудрість і реалізованість. У кожного є ця «риба», з якою ти мусиш боротися. Часто чоловіки її шукають, не маючи справжньої, видумують собі, іноді це буває жінка, іноді − війна… Герої, про яких писав старий Хем, як раз і дають розуміння сенсу чоловічого життя. Я люблю кіно, особливо документальне, бо воно дозволяє подорожувати. Я був на Крайній Півночі, в Африці, Сполучених Штатах, Латинській Америці… Часто зустрічав людей, яких дуже люблю, − тих, хто «ловлять рибу», тягнуть її і не відпускають. Це і далекобійники у США, і морзверобої на Алясці чи науковці, які в Антарктиду пливуть за якимось особливим видом льоду… Всіх їх тримає на цьому світі перемога над собою.

Історія № 2: Коельйо−Шукшин

З Пауло Коельйо у мене траплялось безліч цікавих історій. Ми познайомилися, коли він приїздив до України, потім багато разів бачились і спілкувались за кордоном. Мені завжди було цікаво зрозуміти: він подорожує, щоб гендлювати, чи гендлює, щоб подорожувати. Якось він шукав тему для книжки з черговою своєю секретаркою-перекладачкою. У нього в кожній країні по секретарці. Воно і зрозуміло. Мови-то різні, а пізнавати їх через жінок найбільш правильно, на мій погляд. Пауло мені розповів, що хоче вирушити у Сибір поїздом. Він багато подорожував Європою, але ж погано собі уявляв відстані, які усвідомлюємо ми, коли, наприклад, кудись можна їхати тиждень у вагоні без душу… Це такий собі міф дороги, пригоди з декораціями, які постійно змінюються. От він у мене і запитав, що я думаю з цього приводу. Тоді я розповів Пауло про те, як за студентських років прочитав про Шукшина, якому журнал замовив оповідання, той гонорар отримав, але треба було ще паралельно книжку писати, а тут друзі весь час спокою не давали. Він на все плюнув, викупив ціле купе в поїзді Москва-Владивосток, взяв друкарську машинку і поїхав. Під стук коліс думки приходять швидко, нічого не відволікає. Коельйо каже: «О, клас! Мені саме це і потрібно». А я далі веду. Коли дізнався історію про Шукшина, мені терміново треба було здати сценарій. Я теж всівся в поїзд, взяв із собою ноутбук, тоді це була ще величезна рідкість. Але я не думав, що акумулятор у ньому сяде за півтори години, а зарядити не буде де. Я на якійсь станції вийшов, купив друкарську машинку «Континенталь», вона така маленька була, у валізці спеціальній продавалась. Але мене обманули, до неї дали стрічку товстішу, яка не влазила в машинку. Тому я зайві міліметри відрізав манікюрними ножицями, які у когось у вагоні позичив. Але сценарій все ж дописав. Коельйо ця історія дуже сподобалась.

Історія № 3: Розстріляне відродження

Фільм «Поводир» я частково знімав у Харкові. Для мене була дуже важливою історія української інтелігенції початку 1930-х років, наприклад, Семенка, Багряного, особлива атмосфера тих часів, яка в цьому місті ще подекуди збереглася. Ми шукали реквізит, інтер’єри. Приходить до мене реквізитор і каже, що знайшов у магазині дуже класну лампу, але дещо дивну. Називає мені ім’я власника і його адресу. Виявляється, що мова йде про будинок «Слово» (легендарний будинок харківських літераторів доби «Розстріляного відродження» − прим. ред). Питаю: «Так чому лампа дивна?». Виявляється, хлопці не змогли її підключити, бо вилка була на чотири контакти, не влазила в наші стандартні розетки. Вони її розібрали, а там залишки мікрофона, майже зруйнованого… Вилка вставлялась у телефонні роз’єми, так працювала прослушка.

В цей же час приходить до мене один мій харківський друг, просить допомогти знайти йому дизайнера, щоб квартиру переробити, яку він нещодавно купив. Слухає про наші пошуки для «Поводиря» й каже, що ця його нова квартира дуже стара і всякого мотлоху там купа. Я уточнюю у нього адресу. Виявляється, що це знову будинок «Слово». Каже: «Там якійсь Трублаїні жив, італієць, мабуть». Я його присоромив, ясна річ. Приїхали в цю квартиру, а там купа книг, які вже почали розпродавати… Це для мене особливо дивна історія. Бо колись у школі я читав оповідання «Крила рожевої чайки» Трублаїні та все не міг зрозуміти, чому вона рожева, може тому, що летить собі десь на заході сонця.... А потім, будучи на Чукотці, побачив їх справжніх. Це щось неймовірне. Рожевий колір в тій пустелі! Таким от дивним чином складається життя.

Історія № 4: Тарас Григорович

Шевченко мене постійно переслідує. Я до нього ставлюсь не так, як прийнято за шкільною програмою – «Читайте... Свого не цурайтесь». Мені завжди було образливо, що з нього Леніна роблять, або мужика зі сто гривневої купюри. Знову живим Шевченко став на Майдані, а у нас чиновники вкотре прагнуть знищити його поетичну душу, яка постійно шукала свободу. Хто дивився «Поводиря», пам’ятає, що у фільмі «Кобзар» є своєрідним паролем передачі секретних документів. Саму книжку ми довго шукали, адже вона мала відповідати тому, що було у 1932 році дійсно вартісним, символічним. І той американський хлопчик у стрічці розповідає «Садок вишневий коло хати…» − це ж історія про рай, про його дитяче сприйняття, про Бога, який для українців є зовсім не таким, як для росіян, − маленьким, добрим, люблячим. І от коли ми будували той рай, мені дуже хотілося, щоб зйомки відбулись десь на Дніпрі. Знайшли майже недоторкане місце, неподалік від Києва. Перевезли справжню хату. Я наполягав, щоб у неї була й справжня стріха. Але ж вона в десятки разів дорожча за будь-яке інше покриття, адже соломи живої вже немає. Щоб зробити стріху для хати, треба гектар зжати руками. Ми не могли собі цього дозволити. Раптом дзвонить мені один знайомий майстер. Каже, що їм дали гроші на річницю Шевченка, щоб перекрити хату в Моринцях. Стара стріха ще нормальна, її робили 15 років назад. Запропонував її обережно зняти і перевезти до мене. От і вийшло так, що в моєму фільмі знялася стріха, яка в Моринцях вдавала хату Шевченка.

Анастасія Герасимова, Cultprostir, 18 березня 2015 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»