f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Яніна Соколова: Поставити українське кіно на ноги — спільне завдання глядачів, кіновиробників, можновладців

14.05.2015

Телеведуча «5 каналу» Яніна Соколова, за освітою психолог і акторка, вже три роки робить авторську програму про кіно. З минулого тижня показ проекту перемістили у найкращий час — вечір п’ятниці, коли на інших каналах — де політичне ток-шоу, де гумор або російський серіал. Яніна каже, що на каналі у прайм-тайм перед вихідними політиці протиставили культуру абсолютно свідомо.

Валентина Самченко, «Україна Молода»

«Є сусіди наші, які трохи забули про розум...»

— Яніно, зараз на інформаційному «5 каналі» ви ведете ранковий блок, випуски новин, уже третій рік робите щотижневий проект «Кіно з Яніною Соколовою». Як раніше, напевно, не встигаєте по кілька разів на тиждень ходити у кінотеатри на покази?

— Говорити про фільм, не подивившись його, — це злочин для журналіста. Якщо ми робимо запис програми до прем’єри, прошу вислати мені «таємне посилання». Я би й прийшла на прес-показ, але, друзі, у мене новини в цей час. Практично всі фільми тепер дивлюся вдома уночі.

— Вікіпедія пише, що ви надаєте перевагу фільмам Нікіти Михалкова. Це інформація якого року?

— Вікіпедія, точніше, ті, хто її упорядковують, — ліниві, не оновлюють інформацію. Про фільми Нікіти Михалкова я говорила в інтерв’ю каналу «1+1» десять років тому, у 2005-му.

Я вже давно не дивлюся Михалкова. У 2005-му були ще надії, що цей російський режисер створить другу частину «Стомлених сонцем» — таку ж геніальну, як і першу. Насправді, для мене фільм «Стомлені сонцем» був навчальним із різних поглядів — акторської майстерності і режисерської. У цій стрічці, як на мене, був історичний посил. На жаль, пан Михалков забуває, що колись був правдивим; як проштовхував свого часу «Стомлених сонцем». До речі, на покази «сільним міра сєво» з міністерства культури й Агенції з кіно Російської Федерації своїх фільмів, які могли цензурувати, Михалков раніше приходив із пляшкою. Коли наближалися кадри, які могли не сподобатися чиновникам, він відволікав увагу: «А в мене був випадок, я вам ще не розказував...» Усі починали сміятися і лише після цього згадували: давайте додивимося фільм. Коли стрічка з’являлася у прокаті — щось вирізати вже було неможливо, та й цього особливо ніхто й не намагався робити.

Зараз мімікрування Нікіти Михалкова, його підлаштовування для того, щоб бути «в обоймє», — це слабкість. І після першої частини «Стомлених сонцем» він не зняв жодної, вартої уваги, стрічки.

— У проекті «Кіно з Яніною Соколовою» український режисер Сергій Лозниця радив подивитися «Зламані паростки» 1919 року — просте кіно, яке його вразило; Іван Сауткін — польську сучасну стрічку «Іда». Що б ви рекомендували переглянути в першу чергу?

— «Іда» отримала «Оскар». Це надзвичайно сильний фільм, мені здається, для всіх. У ньому дуже правильно, тонко і комфортно все показано. Сергій Лозниця — інтерв’ю з яким ми записували на кінофестивалі в Берліні, ще до того, як стали відомі цьогорічні переможці американської кінопремії, — уболівав за Андрія Звягінцева. «Левіафан» цього російського режисера — це фільм для народу, який не вміє сісти-задуматися-проаналізувати. Є сусіди наші, які трохи забули про розум і про те, що, крім російського телебачення, є ще люди, в яких варто перепитати, чи є ще хоч один свідок того, що «хлопчика розіп’яли». Якби «Левіафан» отримав «Оскар», думаю, його б побачило більше глядачів. Хоча, хто хоче — уже подивився чи подивиться.

Українське понад усе

— На вашу думку, на скільки дієвою може бути заборона для масового показу в Україні російських фільмів, в яких, зокрема, героїзують силовиків РФ?

— Українські глядачі, переважно, — ті, кого ведуть. Вони ведуться на маніпулятивні теленовини, ток-шоу й російські фільми та серіали, в які закладені пропагандистські смисли. Колись у Росії зняли «Брата», де прозвучала фраза: «За Сєвастополь отвєтіш!» Я впевнена, у багатьох людей у східній частині України, а в Криму й поготів, вона відклалася у головах. Звичайно, не від одного фільму все залежить, але українське телебачення до останнього під зав’язку було наповнене російською кінопродукцією. І це стало каталізуючим моментом. Тому заборону вважаю виправданою.

Врешті-решт, якщо місце звільняється — щось має з’явитися нове. Це має бути український продукт. Гідної якості. Попри всі недоліки вітчизняного серіалу, «Останній москаль» (не змогла його дивитися, це не моє кіно; там дуже награють мої друзі-актори, яким я про це ввічі не скажу, щоб не образити; є питання до сценаристів і режисури) мав рейтинг 34% за аудиторією — 18-54 роки, тобто його дивилися. Думаю, не тому що це дуже круте кіно, а тому що українське. Та ще й комедія — такої релаксотерапії не вистачає. Топ-менеджмент, актори, режисери і сценаристи вже зробили для себе висновок — заявили про роботу над другим сезоном серіалу. Творча команда, напевно, попрацює над окремими прогалинами і, як казав Віктор Федорович, буде покращення. А високі рейтинги телесеріалу — це запорука того, що у виробників будуть гроші на нові фільми.

— Як не крути, замінити відразу українським кіно російське на вітчизняному телебаченні немає можливості. Скажімо, 8-9 травня точно на рейтингових каналах матимемо бенефіс радянсько-російського погляду на події Другої світової війни.

— Поступово буде більше і краще. Наприклад, показали «Плем’я» по телевізору в 00 годин 20 хвилин. Але ж показали. І повірте, багато людей подивилося фільм Мирослава Слабошпицького. Нам треба навчитися робити так, щоб українське було понад усе, надактуальним. Спочатку ми маємо сказати: подивлюся — бо це українське; а придивившись, сказати: хочу, щоб було краще.

У київському кінотеатрі українського кіно «Ліра», до редакційної ради якого я входжу, ми періодично обговорюємо результати його фільмопоказів за місяць. Це невеликий кінотеатр, але не було такого, щоб прийшло лише дві людини і сеанс скасували. Люди хочуть дивитися українське кіно! Головне — зробити так, щоб вони не розчарувалися. Часу небагато — рік. Вселяє надію те, що Держкіно минулого тижня виділило гроші на частину картин, виробництво яких було заморожено (програму про це ми покажемо найближчим часом).

— Чи може активніше заміщатися на телебаченні російське кіно європейським?

— Це дорого. Із Росії нам продають, як правило, секонд-хенд — фільми, які вже показали на просторах СНД. Європейці мають складнішу дистриб’юторську схему продажу, вони більше цінують право власності.

— За одну серію російського серіалу у докризові часи — 40 тисяч доларів. Хiба це низька ціна?

— Ціни часто завищують. Бо менеджери українських телеканалів теж хочуть заробляти. Там шалена відкатна історія, яка існувала багато років.

Чого варто повчитися у бельгійців

— Минулого тижня вийшла оновлена програма «Кіно з Яніною Соколовою». Вам віддали найкращий день і час — вечірній прайм-тайм п’ятниці. Чим збираєтеся конкурувати, скажімо, iз «Чорним дзеркалом» на «Інтері», «Світським життям» на «Плюсах»? Які ще зміни побачить глядач?

— Переміщення «Кіно» в ефір п’ятничного вечора — це, певною мірою, гра ва-банк. Ми протиставили політиці культуру, зробили це абсолютно свідомо. Ще збільшимо хронометраж програми — це буде три блоки по 20 хвилин без перерви на новини і рекламу.

Із суто просвітницького проекту ми перетворюємося на такий, який буде контролювати. Наступні три програми будуть, як я їх називаю, кризові: про проблеми у вітчизняній кіногалузі. Уже цього тижня ми поговоримо про кіноосвіту, покажемо, що відбувається в єдиному державному кіновиші країни — інституті імені Карпенка-Карого. На кінофакультеті наші журналісти відзняли суцільний жах: пошарпані стільці, з яких часто стирчать пружини, розламані кватирки, ржавий безводний туалет... У студію для розмови запросили ректора, заступника міністра культури, двох відомих випускників вишу — Юрія Горбунова і Сніжану Єгорову. Юрій і Сніжана були шоковані і констатували, що з часу їхнього навчання, за два десятки років, в інституті нічого не змінилося. Я запитала ректора: «Вам не соромно?». Відповідь була: «Даруйте, у мене немає грошей».

Заступник міністра культури не витримав і сказав, що це у Міністерстві фінансів живуть антипатріоти, бо при слові «культура» відразу багатозначно констатують: «нам тут БТРи потрібні, пенсії». Елементарне нерозуміння значення культури вже має непоправні результати. Напевно, якби з перших днів незалежності країни належно фінансувалася українська культура, не було б нинішніх подій на сході. (Згадується, як на Фестивалі бельгійського кіно посол цієї країни в Україні, людина з відмінним почуттям гумору, представляючи фільми на сцені, говорив: «Слухайте, знову халепа. Цього року вони висмоктали з нас гроші». Ведучий перепитує: «Хто?» — «Та ці, з міністерств культури й освіти. Це два напрямки, які завжди висмоктують більше, аніж ми закладали в бюджет»).

Але повернемося до інституту імені Карпенка-Карого. Мені через день після запису програми зателефонували з інституту і запросили подивитися, що вони оперативно встигли виправити. Мені треба було вести новини — не змогла поїхати. Інспектування через чотири дні ще ефективніше. Головне — програмою ми покажемо, що розголос, журналістська небайдужість можуть дати результати. Ми ще викладемо відео в інтернет. Усе це змусить людей на своєму рівні працювати.

— Як узагалі вдається переконувати керівництво, що програма про кіно потрібна?

— «Кіно» робимо вже три роки. Але місяці чотири не було грошей, ми виходили у повторі — тому вважаю, що проект існує 2,5 року. У нас немає постійного спонсора, хоча є заможні люди, які хочуть, щоб про Україну розповідали на міжнародних кінофестивалях, і спонсорують окремі поїздки. «5 канал», який є бізнес-структурою і має заробляти гроші, а не вести просвітницьку діяльність, ризикнув і випускає продукт, який розповідає про українське кіно, акторів і режисерів. На більшості телеканалів авторів, продюсерів, ведучих проектів сприймають як засоби для заробляння грошей. Тобто, якщо програма не заробляє — її не повинно бути в ефірі.

— Програма про кіно була б цікава більшій кількості людей, якби глядачі мали змогу подивитися фільм, про який говорять. Чи не розглядали варіант фільмопоказу в «Кіно з Яніною Соколовою»?

— «5 канал» не має на це ліцензії. Можливо, ми почнемо показувати документальні фільми. Але спочатку хочемо привчити глядача до нового формату, а вже потім будемо запроваджувати інші новації.

Виробнича кухня

— Чи мінялася команда проекту «Кіно»?

— Наша журналістка Настя Бабенко, з якою починали робити проект, поїхала на стажування в Америку і вийшла там заміж. Після цього прийшла досвідчена і не менш талановита Оля Петрів. Тепер вона редактор. Журналістом працює Аня Веремій (сестра В’ячеслава Веремія, який загинув на Майдані), гостьовий редактор Олександра Калабіна, режисер Борис Долина.

— Як російські актори зараз реагують на запрошення у програму?

— Російські актори знають, що таке програма «Кіно». У нас було кілька гучних внутрішніх сварок із російськими акторами. Один — коли Оля Арнтгольц на запитання про Путіна закрила обличчя руками. Потім мені дзвонили багато людей, щоб я не залишала ці кадри у програмі — я залишила. Ця історія відома багатьом. Але у програму вони приходять, не бояться.

— Кіновиробництво — це, певною мірою, віддзеркалення подій, які відбуваються. З вашої програми стало відомо, що виконавець головної ролі у новому фільмі «Максим Оса», який фінансує Держкіно, — Олександр Пожарський, актор донецького театру, вважає, що у ситуації на сході винна Україна. Це не стає на заваді розвитку вітчизняного кіно?

— Після запису розмови з режисером Іваном Сауткіним мені телефонував продюсер стрічки з проханням не ставити в ефір розмову про сепаратистські настрої виконавця ролі Максима Оси. Я запитала: чому? У відповідь почула: бо це не має стосунку до фільму. Із точки зору журналіста — має. Ще до того, як програма вийшла в ефір, я побачила пост у «Фейсбуці», де було зазначено моє прізвище і написано, що є журналістка, в якій розчаровані, бо вона хоче налити бруду на фільм «Максим Оса». Я лише запитала, як режисер виправдовує присутність у фільмі актора, який підтримує сепаратистів на сході країни. Мабуть, боялися, що не буде надалі фінансування на ще недознятий фільм. Потім був запис з екс-головою Держкіно пані Копиловою. Вона сказала, що, напевно, Олександр змінить свою позицію, висловлював він її, коли події на Донбасі тільки починали розгортатися, а зараз мовчить.

Мені б дуже хотілося, аби ми всі зрозуміли, що поставити українське кіно на ноги — наше спільне завдання. Як глядачів, так і кіновиробників. А головне — можновладців. Бо наразі останні цього не розуміють.

Валентина Самченко, «Україна Молода», 30 квітня 2015 року, №59

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда