f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Яніна Соколова: Поставити українське кіно на ноги — спільне завдання глядачів, кіновиробників, можновладців

14.05.2015

Телеведуча «5 каналу» Яніна Соколова, за освітою психолог і акторка, вже три роки робить авторську програму про кіно. З минулого тижня показ проекту перемістили у найкращий час — вечір п’ятниці, коли на інших каналах — де політичне ток-шоу, де гумор або російський серіал. Яніна каже, що на каналі у прайм-тайм перед вихідними політиці протиставили культуру абсолютно свідомо.

Валентина Самченко, «Україна Молода»

«Є сусіди наші, які трохи забули про розум...»

— Яніно, зараз на інформаційному «5 каналі» ви ведете ранковий блок, випуски новин, уже третій рік робите щотижневий проект «Кіно з Яніною Соколовою». Як раніше, напевно, не встигаєте по кілька разів на тиждень ходити у кінотеатри на покази?

— Говорити про фільм, не подивившись його, — це злочин для журналіста. Якщо ми робимо запис програми до прем’єри, прошу вислати мені «таємне посилання». Я би й прийшла на прес-показ, але, друзі, у мене новини в цей час. Практично всі фільми тепер дивлюся вдома уночі.

— Вікіпедія пише, що ви надаєте перевагу фільмам Нікіти Михалкова. Це інформація якого року?

— Вікіпедія, точніше, ті, хто її упорядковують, — ліниві, не оновлюють інформацію. Про фільми Нікіти Михалкова я говорила в інтерв’ю каналу «1+1» десять років тому, у 2005-му.

Я вже давно не дивлюся Михалкова. У 2005-му були ще надії, що цей російський режисер створить другу частину «Стомлених сонцем» — таку ж геніальну, як і першу. Насправді, для мене фільм «Стомлені сонцем» був навчальним із різних поглядів — акторської майстерності і режисерської. У цій стрічці, як на мене, був історичний посил. На жаль, пан Михалков забуває, що колись був правдивим; як проштовхував свого часу «Стомлених сонцем». До речі, на покази «сільним міра сєво» з міністерства культури й Агенції з кіно Російської Федерації своїх фільмів, які могли цензурувати, Михалков раніше приходив із пляшкою. Коли наближалися кадри, які могли не сподобатися чиновникам, він відволікав увагу: «А в мене був випадок, я вам ще не розказував...» Усі починали сміятися і лише після цього згадували: давайте додивимося фільм. Коли стрічка з’являлася у прокаті — щось вирізати вже було неможливо, та й цього особливо ніхто й не намагався робити.

Зараз мімікрування Нікіти Михалкова, його підлаштовування для того, щоб бути «в обоймє», — це слабкість. І після першої частини «Стомлених сонцем» він не зняв жодної, вартої уваги, стрічки.

— У проекті «Кіно з Яніною Соколовою» український режисер Сергій Лозниця радив подивитися «Зламані паростки» 1919 року — просте кіно, яке його вразило; Іван Сауткін — польську сучасну стрічку «Іда». Що б ви рекомендували переглянути в першу чергу?

— «Іда» отримала «Оскар». Це надзвичайно сильний фільм, мені здається, для всіх. У ньому дуже правильно, тонко і комфортно все показано. Сергій Лозниця — інтерв’ю з яким ми записували на кінофестивалі в Берліні, ще до того, як стали відомі цьогорічні переможці американської кінопремії, — уболівав за Андрія Звягінцева. «Левіафан» цього російського режисера — це фільм для народу, який не вміє сісти-задуматися-проаналізувати. Є сусіди наші, які трохи забули про розум і про те, що, крім російського телебачення, є ще люди, в яких варто перепитати, чи є ще хоч один свідок того, що «хлопчика розіп’яли». Якби «Левіафан» отримав «Оскар», думаю, його б побачило більше глядачів. Хоча, хто хоче — уже подивився чи подивиться.

Українське понад усе

— На вашу думку, на скільки дієвою може бути заборона для масового показу в Україні російських фільмів, в яких, зокрема, героїзують силовиків РФ?

— Українські глядачі, переважно, — ті, кого ведуть. Вони ведуться на маніпулятивні теленовини, ток-шоу й російські фільми та серіали, в які закладені пропагандистські смисли. Колись у Росії зняли «Брата», де прозвучала фраза: «За Сєвастополь отвєтіш!» Я впевнена, у багатьох людей у східній частині України, а в Криму й поготів, вона відклалася у головах. Звичайно, не від одного фільму все залежить, але українське телебачення до останнього під зав’язку було наповнене російською кінопродукцією. І це стало каталізуючим моментом. Тому заборону вважаю виправданою.

Врешті-решт, якщо місце звільняється — щось має з’явитися нове. Це має бути український продукт. Гідної якості. Попри всі недоліки вітчизняного серіалу, «Останній москаль» (не змогла його дивитися, це не моє кіно; там дуже награють мої друзі-актори, яким я про це ввічі не скажу, щоб не образити; є питання до сценаристів і режисури) мав рейтинг 34% за аудиторією — 18-54 роки, тобто його дивилися. Думаю, не тому що це дуже круте кіно, а тому що українське. Та ще й комедія — такої релаксотерапії не вистачає. Топ-менеджмент, актори, режисери і сценаристи вже зробили для себе висновок — заявили про роботу над другим сезоном серіалу. Творча команда, напевно, попрацює над окремими прогалинами і, як казав Віктор Федорович, буде покращення. А високі рейтинги телесеріалу — це запорука того, що у виробників будуть гроші на нові фільми.

— Як не крути, замінити відразу українським кіно російське на вітчизняному телебаченні немає можливості. Скажімо, 8-9 травня точно на рейтингових каналах матимемо бенефіс радянсько-російського погляду на події Другої світової війни.

— Поступово буде більше і краще. Наприклад, показали «Плем’я» по телевізору в 00 годин 20 хвилин. Але ж показали. І повірте, багато людей подивилося фільм Мирослава Слабошпицького. Нам треба навчитися робити так, щоб українське було понад усе, надактуальним. Спочатку ми маємо сказати: подивлюся — бо це українське; а придивившись, сказати: хочу, щоб було краще.

У київському кінотеатрі українського кіно «Ліра», до редакційної ради якого я входжу, ми періодично обговорюємо результати його фільмопоказів за місяць. Це невеликий кінотеатр, але не було такого, щоб прийшло лише дві людини і сеанс скасували. Люди хочуть дивитися українське кіно! Головне — зробити так, щоб вони не розчарувалися. Часу небагато — рік. Вселяє надію те, що Держкіно минулого тижня виділило гроші на частину картин, виробництво яких було заморожено (програму про це ми покажемо найближчим часом).

— Чи може активніше заміщатися на телебаченні російське кіно європейським?

— Це дорого. Із Росії нам продають, як правило, секонд-хенд — фільми, які вже показали на просторах СНД. Європейці мають складнішу дистриб’юторську схему продажу, вони більше цінують право власності.

— За одну серію російського серіалу у докризові часи — 40 тисяч доларів. Хiба це низька ціна?

— Ціни часто завищують. Бо менеджери українських телеканалів теж хочуть заробляти. Там шалена відкатна історія, яка існувала багато років.

Чого варто повчитися у бельгійців

— Минулого тижня вийшла оновлена програма «Кіно з Яніною Соколовою». Вам віддали найкращий день і час — вечірній прайм-тайм п’ятниці. Чим збираєтеся конкурувати, скажімо, iз «Чорним дзеркалом» на «Інтері», «Світським життям» на «Плюсах»? Які ще зміни побачить глядач?

— Переміщення «Кіно» в ефір п’ятничного вечора — це, певною мірою, гра ва-банк. Ми протиставили політиці культуру, зробили це абсолютно свідомо. Ще збільшимо хронометраж програми — це буде три блоки по 20 хвилин без перерви на новини і рекламу.

Із суто просвітницького проекту ми перетворюємося на такий, який буде контролювати. Наступні три програми будуть, як я їх називаю, кризові: про проблеми у вітчизняній кіногалузі. Уже цього тижня ми поговоримо про кіноосвіту, покажемо, що відбувається в єдиному державному кіновиші країни — інституті імені Карпенка-Карого. На кінофакультеті наші журналісти відзняли суцільний жах: пошарпані стільці, з яких часто стирчать пружини, розламані кватирки, ржавий безводний туалет... У студію для розмови запросили ректора, заступника міністра культури, двох відомих випускників вишу — Юрія Горбунова і Сніжану Єгорову. Юрій і Сніжана були шоковані і констатували, що з часу їхнього навчання, за два десятки років, в інституті нічого не змінилося. Я запитала ректора: «Вам не соромно?». Відповідь була: «Даруйте, у мене немає грошей».

Заступник міністра культури не витримав і сказав, що це у Міністерстві фінансів живуть антипатріоти, бо при слові «культура» відразу багатозначно констатують: «нам тут БТРи потрібні, пенсії». Елементарне нерозуміння значення культури вже має непоправні результати. Напевно, якби з перших днів незалежності країни належно фінансувалася українська культура, не було б нинішніх подій на сході. (Згадується, як на Фестивалі бельгійського кіно посол цієї країни в Україні, людина з відмінним почуттям гумору, представляючи фільми на сцені, говорив: «Слухайте, знову халепа. Цього року вони висмоктали з нас гроші». Ведучий перепитує: «Хто?» — «Та ці, з міністерств культури й освіти. Це два напрямки, які завжди висмоктують більше, аніж ми закладали в бюджет»).

Але повернемося до інституту імені Карпенка-Карого. Мені через день після запису програми зателефонували з інституту і запросили подивитися, що вони оперативно встигли виправити. Мені треба було вести новини — не змогла поїхати. Інспектування через чотири дні ще ефективніше. Головне — програмою ми покажемо, що розголос, журналістська небайдужість можуть дати результати. Ми ще викладемо відео в інтернет. Усе це змусить людей на своєму рівні працювати.

— Як узагалі вдається переконувати керівництво, що програма про кіно потрібна?

— «Кіно» робимо вже три роки. Але місяці чотири не було грошей, ми виходили у повторі — тому вважаю, що проект існує 2,5 року. У нас немає постійного спонсора, хоча є заможні люди, які хочуть, щоб про Україну розповідали на міжнародних кінофестивалях, і спонсорують окремі поїздки. «5 канал», який є бізнес-структурою і має заробляти гроші, а не вести просвітницьку діяльність, ризикнув і випускає продукт, який розповідає про українське кіно, акторів і режисерів. На більшості телеканалів авторів, продюсерів, ведучих проектів сприймають як засоби для заробляння грошей. Тобто, якщо програма не заробляє — її не повинно бути в ефірі.

— Програма про кіно була б цікава більшій кількості людей, якби глядачі мали змогу подивитися фільм, про який говорять. Чи не розглядали варіант фільмопоказу в «Кіно з Яніною Соколовою»?

— «5 канал» не має на це ліцензії. Можливо, ми почнемо показувати документальні фільми. Але спочатку хочемо привчити глядача до нового формату, а вже потім будемо запроваджувати інші новації.

Виробнича кухня

— Чи мінялася команда проекту «Кіно»?

— Наша журналістка Настя Бабенко, з якою починали робити проект, поїхала на стажування в Америку і вийшла там заміж. Після цього прийшла досвідчена і не менш талановита Оля Петрів. Тепер вона редактор. Журналістом працює Аня Веремій (сестра В’ячеслава Веремія, який загинув на Майдані), гостьовий редактор Олександра Калабіна, режисер Борис Долина.

— Як російські актори зараз реагують на запрошення у програму?

— Російські актори знають, що таке програма «Кіно». У нас було кілька гучних внутрішніх сварок із російськими акторами. Один — коли Оля Арнтгольц на запитання про Путіна закрила обличчя руками. Потім мені дзвонили багато людей, щоб я не залишала ці кадри у програмі — я залишила. Ця історія відома багатьом. Але у програму вони приходять, не бояться.

— Кіновиробництво — це, певною мірою, віддзеркалення подій, які відбуваються. З вашої програми стало відомо, що виконавець головної ролі у новому фільмі «Максим Оса», який фінансує Держкіно, — Олександр Пожарський, актор донецького театру, вважає, що у ситуації на сході винна Україна. Це не стає на заваді розвитку вітчизняного кіно?

— Після запису розмови з режисером Іваном Сауткіним мені телефонував продюсер стрічки з проханням не ставити в ефір розмову про сепаратистські настрої виконавця ролі Максима Оси. Я запитала: чому? У відповідь почула: бо це не має стосунку до фільму. Із точки зору журналіста — має. Ще до того, як програма вийшла в ефір, я побачила пост у «Фейсбуці», де було зазначено моє прізвище і написано, що є журналістка, в якій розчаровані, бо вона хоче налити бруду на фільм «Максим Оса». Я лише запитала, як режисер виправдовує присутність у фільмі актора, який підтримує сепаратистів на сході країни. Мабуть, боялися, що не буде надалі фінансування на ще недознятий фільм. Потім був запис з екс-головою Держкіно пані Копиловою. Вона сказала, що, напевно, Олександр змінить свою позицію, висловлював він її, коли події на Донбасі тільки починали розгортатися, а зараз мовчить.

Мені б дуже хотілося, аби ми всі зрозуміли, що поставити українське кіно на ноги — наше спільне завдання. Як глядачів, так і кіновиробників. А головне — можновладців. Бо наразі останні цього не розуміють.

Валентина Самченко, «Україна Молода», 30 квітня 2015 року, №59

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»