f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Їржі Стейскал: Думав, для знайомства з українцями потрібна пляшка

08.04.2015

Молодий чеський режисер Їржі Стейскал 5 років спостерігав за життям альтернативної родини одного з київських спальних районів, відзнявши фільм "Яма", що отримав Приз глядацьких симпатій ХІІ Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Тетяна Окопна, INSIDER

Героїня фільму Наташа Юрченко народилася і виросла в селі Позняки, доки не прийшли забудовники й не перетворили її рідні вулиці на лабіринти кам’яних висоток, висушивши озера й виселивши всіх сусідів.

Проте їй самій вдалося й вдається досі зберегти свій шматочок села й хату з усім господарством – кози, кури, кролі й поросята.

Окрім Наташі, поратися з усім цим допомагають два її чоловіки – колишній і теперішній, діти з родинами і дивні квартиранти-"сектанти", які разом схожі чи то на комуну, чи то на кібуц, чи то на сквот під керівництвом "генерала в спідниці", самої Наташі й її чіткого правила: "У кого є гроші – платять мені. У кого їх немає, тим плачу я".

Лисий, бородатий і трохи сором’язливий, Їржі розповідає, що інколи в Празі незнайомі люди зупиняють його на вулиці й перепитують, чи він не мусульманин. Тому деякі знайомі, мовляв, хвилювалися, як же він поїде в Україну. Хоча сам з цього лише сміється.

Він побував на всіх континентах, привіз фоторепортажі з Індії, Куби, Ісландії, США чи Албанії і, наприклад, з Чорнобиля. А потім зняв фільм про київську яму.

Їржі Стейскал розповів INSIDER про зйомки фільму в Україні, власну ідентичність і документальне кіно.

- Ви народилися в Чехії, закінчили університет в Естонії, а перший повнометражний фільм був про Україну. Що Вас привело в Київ?

- Після 4-х років у Злінському університеті я вступив в Естонії на магістерську англомовну програму "Режисура фільму", де разом зі мною навчалася дівчина з України, з Києва. Якось на її фотографіях я побачив козу між "бмвехами" посеред нового сучасного кварталу, трохи здивувався.

Я запитав, чи в Києві всюди по вулицях вільно ходять кози. У відповідь почув, що, звісно, ні, що це в них у районі такий ексклюзив – "яма". Виявилося, буквально під вікнами її багатоповерхівки залишилася хата й подвір’я, де сім’я вирощує квіти й доглядає худобу, зокрема кіз, які не проти поласувати недоїдками з недалеких сміттєвих баків.

Я загорівся бажанням зняти про це фільм, мені стало цікаво, як узагалі може існувати подібне місце в мегаполісі. Я отримав на свій проект естонський грант, який би покривав витрати на дорогу й проживання, й вирушив разом з одногрупницею до Києва, не знаючи майже нічого про те, що на мене там чекає, але з твердою впевненістю повернутися з відзнятим матеріалом для короткометражної стрічки.

- І яким було перше враженням від "ями"?

- Ведений певним стереотипом про те, що алкоголь зближує, я привіз із собою пляшку бехерівки з Чехії (сміється), з якою ми вперше й прийшли в гості в "яму". І відразу ж нас спіткала невдача. В колишнього чоловіка Наташі, який так і залишився жити з нею під одним дахом навіть після появи в тієї нового чоловіка, були серйозні проблеми з алкоголем, тому на території "ями" введено "сухий закон", який під "генеральським" контролем Наташі ніхто не наважується порушувати.

Проте жителі "ями" виявилися напрочуд товариськими й привітними, ми провели в них два чудові дні, поки роззнайомилися, а потім я вже прийшов із камерою і почав знімати.

- Розкрийте нарешті інтригу, чому Наташа живе зі своїми двома чоловіками?

- Із першим чоловіком, батьком її дітей, Наташа розлучилася, бо той зловживав алкоголем. Але йти йому не було куди – ні квартири, ні хати, нічого. Тому вони продовжили жити під одним дахом, Наташа боялася, що сам він зовсім зіп’ється і скотиться в низи суспільства. А потім познайомилася зі Славою, відтоді й живуть разом, діти звикли.  

- Мовний бар’єр не заважав розумінню й зйомкам?

- Спочатку при зйомках короткометражного фільму з перекладом допомагала моя одногрупниця, з якою я приїхав. Я говорив англійською, а вона перекладала на українську й навпаки.

А потім, оскільки перший короткометражний фільм я повністю змонтував сам, і стільки разів прослухав одні й ті ж сцени, що спочатку почав розуміти структуру речень, потім вирізняти слова, що наступні рази я вже сам без перекладу розумів, про що вони говорять й міг, хоч і простими словами, але вже сам спілкуватися з членами родини.

- Що Вас спонукало почати знімати й повнометражний фільм, не обмежуватися успіхом першої короткометражки?

- Я завжди хотів зняти повнометражний фільм, а тут саме підвернулася хороша нагода. Тому що короткометражну "Яму" показували в рамках дуже багатьох європейських фестивалів, де вона отримала кілька нагород, наприклад, у Португалії, у Німеччині, у Словаччині, у Польщі і т.д., після чого я взяв участь у кількох тренінгах, де презентував свою роботу і розповідав, що й як я робив і що хотів би продовжувати знімати далі.

А потім на одному майстер-класі до мене звернулися продюсери, сказали, що їм дуже подобається моя ідея, і вони хотіли би знімати зі мною повнометражний фільм.

- Чим, на Вашу думку, змогла зацікавити короткометражна "Яма" європейського глядача? Можливо, екзотичністю,  альтернативністю?

- Ні, мені здається, у першу чергу привабило непересічне бажання окремої людини боротися за власну ідентичність. І взагалі питання розпізнавання ідентичності в сучасному світі, яке кожна людина, кожен народ вирішує у своїй країні по-своєму. У цій універсальності й крився успіх, на мою думку.

- Ви показуєте не лише жителів "ями", але й їхніх незадоволених сусідів, яким не подобається вигляд із вікна чи сморід, проте відчутно, що ви симпатизуєте головній героїні. Якою була реакція перших глядачів на цю стрічку?

- Різною. Наприклад, перший режисер монтажу, з яким я почав працювати, був цілком на боці жителів із багатоповерхівок і дуже сердився, що такі, як Наташа, перешкоджають мікрорайону розвиватися, сприймав їх як циган, які захопили частину землі й заважають усім іншим.

А з іншого боку, через те, що сама "яма" виглядає трохи занедбаною, наприклад, сараї, побудовані зі старих вікон і тому подібне, в нашому "цивілізованому європейському" світі дуже часто їх справді сприймали за певних "gypsy". І якщо людина не переборе це в собі, не важливо чи це глядач, чи режисер монтажу, то потім дуже важко налаштувати його на Наташину хвилю.

- Слоган цьогорічного фестивалю Docudays, учасником програми Docurights якого Ви будете, -  "Кіно захищає!". Чи, на Вашу думку, допомогла "Яма" тому, що це місце ще досі не забудували?

- Залежить від того, з якого боку подивитися. Оскільки в Україні поки що був лише один показ, тому говорити про якийсь вплив на суспільство чи на державні структури не доводиться. Хоча зараз я активно шукаю українського дистриб’ютора з надією, що фільм таки потрапить у кінотеатри.

А от для самої Наташі, мені здається, це була велика підтримка. Те, що я вирішив знімати про неї фільм, додало їй енергії не здаватися й продовжувати боротьбу.

- У фільмі Ви порушуєте питання релігії. Сама Наташа – православна, її квартиранти – трохи божевільні сектанти, а наймолодша донька все більше часу проводить в общині "Свідків Єгови". Чи не відволікає це глядача від основної теми фільму?

- Мені здається, ці дві теми дуже пов’язані. Наташа веде боротьбу з "мафією", скажімо так, - це забудовники, корумпована державна система й увесь світ навколо "ями", а з іншого боку - ходить до іншої "мафії", якою певною мірою є церква, допомагає їй фінансово своїми пожертвуваннями.

Проте мені важливо було показати, що настільки сильна людина, як Наташа, повинна мати в собі певні принципи, головний з яких – віра, і не важливо в що - чи то в Бога, чи в якусь іншу силу, у випадку моєї протагоністки – це православне християнство, яке допомагає їй витримувати випробування.

І ще один момент: оскільки весь фільм знято з погляду однієї родини, яка бореться за свою ідентичність, проте і всередині цієї родини є певні непорозуміння й негаразди. І коли улюблениця Наташі, наймолодша донька іде до "єговістів" і проводить там усе більше часу, мама переживає через це значно більше, ніж через втрату частини своєї території.

- Ви їздили в Україну впродовж 5 років - з 2009-го по 2013 рік, спостерігаючи цю країну до Януковича, під час і після. Відчувалася певна зміна атмосфери в суспільстві, настроїв людей за цей час? Можливо, було якесь "передчуття" революції?

- Звичайно, відчувалася певна фрустрація у суспільстві, депресія. Навіть коли я йшов просто на місцевий ринок, від людей буквально віяло невдоволенням, розчаруванням системою. А оскільки я потім доволі багато їздив по Україні – був і в Криму, і у Львові, і на Закарпатті, то розумів, що схожі настрої панують всюди, коли люди зневірилися в діючій системі й не чекають нізвідки допомоги чи покращення.

Та ж сама Наташа у її безкінечній судовій боротьбі. Проте я не очікував чогось настільки бурхливого, як Майдан, більше сподівався, що це тимчасово, що потім прийдуть нові політики, більш євроорієнтовані й прогресивні, і все зміниться на краще.

У фільмі, до речі, є сцена, як Мішель у 2012 році говорить, що країна занепадає, необхідно виходити на вулицю й робити революцію.

- Стикалися Ви з якимись особливостями зйомок саме в Україні? Виникали ситуації, які навряд чи сталися би в інших європейських країнах?

- Так, були. Наприклад, дуже складно було отримати дозволи на офіційні зйомки, я постійно стикався з бюрократією, яка робила цей процес дуже довгим і складним. Хоча в Чехії зі мною теж траплялися подібні випадки.

В Україні були випадки, коли я знімав просто на вулиці, підходили люди й проганяли мене. Що, мовляв, якщо в мене немає дозволу, то в публічному місці знімати заборонено. Погрожували при цьому, що розіб’ють камеру, дуже агресивно були налаштовані. То такого, мені здається, у нас би ніколи не сталося.

- Яка ситуація з показами документальних фільмів у чеських кінотеатрах?

- Звісно, як і всюди в світі, документальні програють ігровим фільмам у відвідуваності. Проте якщо говорити про Чехію, то мені здається, що чеська документалка зараз переживає хвилю свого розквіту.

 Документальні фільми переважно демонструють у рамках різних фестивалів, як-от: "Ї.глава" чи "Один світ", кожен з яких потім проводить ще мандрівні покази майже в усіх чеських містах і за кордоном. Проте найбільше шансів у документального фільму дістатися до глядачів, звісно ж, через телетрансляції.

Причиною глядацької неуспішності, мабуть, як і всюди, є злиття жанрів документального кіно. Через це багато глядачів не сприймають документ як фільм, вважаючи, що це має бути щось нудне, одні балакаючі голови й таке інше.

Хоча, наприклад, про чеську режисерку Гелену Тршештікову знають навіть ті, хто не цікавиться документальними фільмами. Зокрема, її стрічка "Катька" здобула неабияку прихильність і популярність у глядачів, залишивши позаду багато ігрових фільмів. Режисерка впродовж, здається, 20 років знімала наркозалежну дівчину, яка постійно збиралася кинути. Спочатку заради самої себе, потім заради доньки, яка мала народитися, потім, щоб забрати доньку з дитбудинку.

Такі фільми завжди цікавитимуть глядача – побачити за півтори години ціле життя конкретної людини, мов на долоні.

- Маєте вже плани на наступні стрічки?

- Я зараз почав роботу над двома наступними фільмами. Перший – про програму репатріації, переселення корінних чехів з України назад на Батьківщину. Оскільки мова про цілі родини, які вже давно живуть поза чеським контекстом, були частиною іншої держави, мене цікавить питання пошуку національної ідентичності.

Інший проект – це історія безпритульних, які чи то з власної вини, чи з вини суспільства опинилися на вулиці. І попри те, що в нашому суспільстві сформувався доволі стійкий негативний стереотип про цих людей, у багатьох із них дуже цікава доля й не завжди це люди з низів суспільства, серед них багато в кого завершена вища освіта.

Тетяна Окопна, INSIDER, 24 березня 2015 року

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»