f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Вадим Костроменко: Коли побачив, що альбоми фотопроб зносять, щоб спалити, став тягати їх назад

05.04.2015

На прохідний з'являється Вадим Костроменко — місцева людина-легенда. Він працює на Одеській кіностудії з 1957 р. Спочатку зняв 13 фільмів як оператор, а потім ще 12 як режисер. Останні 20 років уже не знімає — нема фінансування, тепер він збирає історію й намагається зберегти її в музеї кіностудії.

Валентина Чабанова, «Дзеркало тижня. Україна»

Виходимо у внутрішній двір кіностудії і прямуємо до старої будівлі, яка однак зберегла свою красу.

— Ось тут і розміщується музей. Цьому будинку, між іншим, понад 100 років. Він будувався як придане для однієї багатої князівни. 

У першій кімнаті — експонати з початку роботи кіностудії і до часів Другої світової війни. Найцінніше тут — рукавичка Віри Холодної й камера, якою починав знімати свої фільми Олександр Довженко.

— Рукавичку Віри Холодної мені подарувала її донька. Коли Віра померла, у неї залишилися дві дівчинки. У цих двох жінок дуже складне життя було, останні свої дні вони доживали в Америці в будинку пристарілих. Молодша назбирала грошей і вирішила приїхати в Одесу поклонитися материній могилці. Коли від'їжджала, сказала, що, як святу реліквію, берегла мамину рукавичку. "Помру я в Америці — кому вона там потрібна, можна, я її вам подарую?" — питала. "Не можна, а треба!" — відповів я захоплено.

— Влітку тут екскурсантів — не протовпитися, — продовжує розповідати Вадим Васильович. На жаль, тепер зима, а найголовніше — війна. Тому музей порожній, і це прикро. Але коли приходять люди, котрі цікавляться кіно, — це додає мені сил!

Задзвонив телефон. Хочуть привести на екскурсію дітей із молодших класів. Вадим Васильович відмовляє.

— Школярів я не приймаю, бо все, що можу розповісти, — їм нецікаве. Воно лягає на порожнє місце в їхніх головах. Ще кілька років тому діти пам'ятали фільм "Пригоди Електроніка", а тепер про нього вже ніхто не знає. Нещодавно я не витримав, сказав: "Гаразд, хай приводять дітей". Але вони жодного фільму, про які я їм розказував, не бачили! Про що їм тоді розповідати?

Ідемо далі музеєм. Стелажі заставлені альбомами з фотопробами всіх фільмів, знятих на Одеській кіностудії. Вадим Васильович розгортає один із них:

— Ось фотопроби для "Трьох мушкетерів". Михайло Боярський затверджений, тому його фото наклеєне першим. Навіть одного грузина пробували. Але його не взяли, тому що співати треба було. Боярський — співав, затвердили його. 

— Усі ці речі передала вам кіностудія?

— Насправді ці альбоми, які я показував, були приготовлені для спалення. Після реформування кіностудії вони стали непотрібні. Коли я побачив, що їх зносять до обриву і хочуть спалювати, став тягати їх назад. Усе це збирав я. Ніхто мені нічого не передавав.

— Вадиме Васильовичу, чому ви вирішили стати оператором, а потім — і режисером?

— Усе через любов. Я був закоханий в однокласницю, а цілуватися на вулицях було не заведено, тому ходили в кінотеатр і брали квитки на останній ряд. Одного разу квитків на останній ряд не виявилося, довелося купити на перший. Перед сеансом вийшла жінка і стала розповідати, як знімали це кіно. Вона так цікаво оповідала, що мене це зачепило. Наступного дня пішов у бібліотеку і став шукати книжки про те, як знімається кіно. Знайшли мені тільки одну книжку — "Свет в искусстве оператора", автор — Анатолій Головня. Після цього вже зовсім захопився, поїхав до Москви вступати в інститут. 

— Скільки вам було років?

— Сімнадцять. Вступив на операторський факультет. Конкурс був 60 людей на місце, але мені пощастило: виявилося, наш майстер набирав на курс молодь, яка ще нічого не знає про кінематограф. Їм потрібна була "сира глина", з якої можна ліпити. А приходили юнаки, обвішані фотоапаратами, з приголомшливими кадрами. Я вступив і 4 роки навчався операторського мистецтва. Наш майстер, Борис Волчек, був талановитим оператором. Він учив: "Якщо хочете бути хорошими кінооператорами — як мінімум, на 50% ви маєте бути режисерами, маєте розуміти, що ви знімаєте, інакше будете просто хорошими фотографами". І тому його випускники потім часто йшли в режисуру. 

Після навчання в нас був розподіл по кіностудіях, і я мав право вибирати, куди їхати, тому що мій дипломний фільм саме тоді на Всесвітньому фестивалі молоді отримав третю премію серед студентських робіт усіх країн-учасниць. Сказав комісії: "В Одесу". Вони дуже здивувалися: в Одесі після війни 10 років не знімали, вона була літньою базою Мосфільму і щойно починала власне виробництво. Я думав так: на Мосфільмі й Ленфільмі я б роками ходив асистентом, а в Одесі буквально через 2 місяці вже почав знімати.

— Ви не корінний одесит, але живете тут уже довго. Почуваєтеся місцевим?

— Так, я тут із 1957 р. Це ж скільки років... Звісно, одесит! І навіть інколи в мене "одесизми" в мові проскакують! 

— Що змінилося відтоді?

—У тому колі людей, з якими я спілкуюся, разючих змін немає. Вони ще зберігають хороший бадьорий одеський дух. А те, що відбувається з містом, у мене нічого, крім смутку, не викликає: заводи стоять, натовпи молодих людей, які могли б десь працювати, займаються комерцією, десь щось продають. Для цього не потрібно вчитися. А всі вчилися.

— Чи доводилося свого часу мати справу з цензурою?

— Однозначно. Якщо держава фінансує виробництво фільмів, хіба вона буде спонсорувати фільми, спрямовані на руйнування цієї держави? Певна цензура була. Коли вирішили боротися з пияцтвом, наприклад, було наказано прибрати з виробництва всі сцени, в яких п'ють і курять. Напевно, думали, що від цього пияцтво зменшиться і куріння припиниться. Ще в мене в одній картині вирізали слово "дурень", бо це лайка. Зате що ми тепер чуємо з екрану? Одного разу приходжу зі студії, а тут є приватний кінотеатр, висить реклама, афішується фільм під назвою "Мудаки". Свобода... 

— Ви нічого не знімали вже 20 років? А хотіли б?

— Ой як хочеться! Але я виріс у ті часи, коли не вчили, як здобувати гроші. Я цього не вмію: ходити, кланятися й просити. У мене є один давно написаний історичний сценарій, який я б радо зняв. На думку написати його мене наштовхнув пан де Голль, коли правив Францією. Він приїжджав до Києва з офіційним візитом, а я тоді працював одним із секретарів Спілки кінематографістів України і був зобов'язаний брати участь в офіційному прийомі. І ось пан де Голль піднімає перший тост і раптом каже не так, як було заведено тоді, — "за мир і дружбу між народами", а як справжній француз промовляє: "Панове, випиймо за жінку, яка на світанку історії об'єднала два наших великих народи, — за Анну, дочку Ярослава Мудрого, королеву Франції". Мене це так вразило! Почав збирати матеріали, закопався в історію. 

Матеріалів у нас такого плану дуже мало. Французи більше шанують свою історію. Написав я цей сценарій в останні роки перебудови. Тоді держава ще фінансувала виробництво. Худрада на кіностудії добре прийняла сценарій, його послали в Київ. Там сказали, що "нам про королів і королев не треба, нам треба про сьогодення", і зарубали. Ну гаразд, минуло багато років. 

В останній рік правління Ющенка телефонує приятель із Києва й каже, що в Катерини Ющенко є хороший фонд. Якщо зберігся цей сценарій, присилай, спробую дати почитати. Через тиждень телефонує: "Вадиме, готуйся знімати, вона сказала: "Це те, що нам потрібно зараз, дам чоловікові почитати — і вперед". Через тиждень чоловік почитав і сказав: "То це що ж, ми про Юлю знімати будемо?" Він побачив паралель і, до речі, небезпідставно. Я писав про те, як непросто, залишаючись жінкою, керувати країною. Анні Ярославні було складно створювати Францію, до того розділену на окремі феоди. Сценарій знову не взяли. Але історія ще не закінчилася: на початку минулого року в Києві оголосили конкурс на сценарій, який держава могла б профінансувати на 50%. Послали мій. Перший тур пройшли, а в другому нам відмовили. Офіційно ніколи не дають пояснень чому, але в розмові сказали: по-перше, проект дуже дорогий (фільм історичний), по-друге, складний, — подумали, що Одеська кіностудія його не потягне. Правда, директор кіностудії вирішив спробувати з французами зв'язатися, тепер займаються цим. Хоча я розумію, що тричі відмовили, а Бог трійцю любить, треба, мабуть, щось інше думати. 

— Розкажіть, як починався цей музей.

— Я вже більше 10 років ним займаюся. У першій кімнатці, де представлено період від виникнення кінематографу в Одесі до Другої Світової війни, експонатів дуже мало, бо румуни в 1944 р., коли відступали, все, що можна було, забрали і багато що знищили. Але все-таки мені вдалося тут дещо цінне зібрати: та ж таки рукавичка Віри Холодної; портрет Йосипа Тимченка, який за 2 роки до братів Люм'єр винайшов кінематограф, але не запатентував його; знімальна камера, якою були зняті всі фільми Олександра Довженка, що починав тут, в Одесі. Він прийшов — не вмів нічого, а через кілька років став всесвітньо відомим режисером.

У третій кімнатці музею на найвиднішому місці висить потертий чорний плащ. Це, показує Вадим Васильович, той самий плащ, у якому Висоцький був Жегловим у "Місце зустрічі змінити не можна". Поруч на столі розкладено книжки. Автор — Вадим Костроменко.

— Так, книжки теж став писати. Є в мене "История Одесской киностудии в фактах, документах и байках" із двох книжок. Тепер ще над однією книжкою працюю: про причину смерті Віри Холодної. Я дуже довго розслідував і збирав факти, але поки що не розповідатиму. Принаймні я переконався: офіційна версія — смерть від грипу-іспанки — неправильна. Мені вдалося знайти одну людину, яка навчалася в медінституті в професора, що спостерігав хворобу та смерть Віри Холодної.

У музею багато різних проблем. Наприклад, дуже холодно. Річ у тому, що за довгий вік особняка вся система опалення проржавіла. А Спілка кінематографістів, якому належить будівля, — громадська організація, за законом, не має права займатися бізнесом. Ми навіть не маємо права продавати квитки. Тому в мене коробочка є, туди хтось щось кидає. Розумієш, на ці гроші багато не зробиш. Дай Боже щоб вистачило заплатити за воду та світло. Однак я не втрачаю надії. Хай уже ці негаразди в країні закінчаться, і я знайду людей, готових вкласти гроші в капітальний ремонт.

Валентина Чабанова, «Дзеркало тижня. Україна», 30 січня 2015 року, №3

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»