f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Чим займаються кінорежисери, коли на сході потрапляють під "Град"?

25.02.2015

Перед черговою, вже п'ятою, поїздкою на схід до добровольчих батальйонів режисер Тарас Томенко розповів про бачене в зоні АТО жахіття, яке перед об'єктивом його камери триває вже 8 місяців і яке вже складає 80 годин вражаючих портретів-образів людей-воїнів, котрі щохвилини живуть на межі життя і смерті.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, "Дзеркало тижня"

…Ми зустрілися на Майдані Незалежності. У Тараса в руках — мішок захисного кольору і такий самий стрій. Якраз у цей момент біля стели відспівували бійця, що загинув у бою із сепаратистами. 

Тарас на власні очі бачив, як гинули солдати на передовій, як наших бійців збирали по шматках і як люди змінювалися — не тільки фізично, а й психологічно. 

Війна все змінила. "Я почав на все дивитися іншими очима, ніби протверезів", — каже Тарас. Але парадокс в тому, що пелена, шори впали, а натомість залишилася болюча правда, і біль нікуди не зник. Біль залишився у багатьох, хто боронив чи продовжує боронити Україну, жах від побаченого і відчутого не минув. Як це вилікувати?

…Тарас Томенко має дві освіти, він закінчив університет ім. Т. Г. Шевченка і Театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого. Як режисер свого часу зняв 3 короткометражки (одна з них, "Тир", отримала приз на Берлінському кінофестивалі 2001 р.) і 2 документальні фільми. Торік почав розробляти проект художньої повнометражної картини "Будинок Слово" (проект у своїй категорії отримав один із найвищих балів; ітиметься про українських письменників, поетів, режисерів і художників, яких у 30-тих роках було знищено чи репресовано і яких потім назвали "розстріляним відродженням"). 

— Тарасе, коли ти почав їздити в зону АТО? І під чиїм впливом чи з якої конкретно причини?

— Вперше ми поїхали в червні. Нас було 3 режисери — я, Тарас Ткаченко і Руслан Батицький. Кожен узяв камеру, набір оптики. Ми вирушили в містечко Щастя Луганської області, де базувався батальйон "Айдар". Не знаю, як інші, але я не міг сидіти в Києві, я рвався туди. Я просто відчував необхідність бути там, самому все бачити й переживати. Атмосферу, яка там панувала, тут, у мирному Києві, відчути аж ніяк неможливо. Це інший стан, інший настрій. Інша правда. Так, ми довго збиралися. Дістали якогось розламаного "корча", довго ставили його на ноги, а під Старобільськом ці "ноги" ледь не втратили — попали в яму від "Граду", перебили всі дроти і під крапання гальмівної рідини сяк-так добралися до якоїсь найближчої станції. Вже у Щасті ми жили в казармі і побачили інший бік військового життя — люди відкриті, ти уявляєш? У них немає брехні! Може, тому, що "айдарівці" добровольці. Вони свідомо пішли на фронт, прямо з Майдану. 

То — спільнота людей, які, розуміючи, куди йдуть, ішли на смерть. Тобто це не були новобранці — тоді й призову ще не було, — бо новобранці, навіть із їхнім бажанням іти на війну, отримуючи повістки, інколи розгублюються. Тоді, в червні, в "Айдарі" були тільки безстрашні й вільні. Потім, приїжджаючи в Щастя, ми вже бачили нових людей. Героїв часів нашого першого приїзду або вже не було серед живих, або вони були по лікарнях. Вдруге ми тільки-но привіталися з давнім знайомим, тільки потиснули руку, тільки відзняли кілька кадрів із ним, а наступної хвилини-години він уже підірвався на машині: його контузило, а пасажирів позаду — троє 200-х.

— Про такі історії можна багато прочитати в мережі. А наші режисери ледь чи не від самого початку агресії Росії — на сході України знімають про це документальні фільми. Таких фільмів уже є десятки. У чому особливість твого проекту?

— Знаєш, те, що я й ми знімаємо, я не розцінюю як фільм. Щоб це стало фільмом, має відбутися дистанціювання від події — від цих смертей, від цих людей. Подія має завершитися, а переосмислення її має відбутися з часом. Зараз набираємо матеріал. Ми не знімаємо кіно: живемо з цими людьми, фіксуємо, спостерігаємо, інколи — допомагаємо. 

Ми працюємо з психологами, з добровольцями. Площина "ми знімаємо кіно" тут відсутня, бо є брехливою. Якщо комусь із воїнів на сході сказати, що приїхав познімати, то просто отримаєш у морду. Треба бути разом із ними одним цілим. Інакше не може бути, бо вони герої, наші ангели.

Для мене документалістика — мінімальне втручання в життя. Ми не беремо у солдатів інтерв'ю — ми спілкуємося з ними. Бо тільки зникає відчуття присутності камери, з'являється відчуття відкритості, — людина миттєво розкривається. 

Тому що там у всіх оголені нерви: поруч койка, де лежать речі загиблого товариша, і це болить… 

Ми говоримо, з кожним про різне, адже у всіх різні проблеми. Ось у одного чоловіка сімейна трагедія: в нього донька мешкає в Москві, він лише заради цієї доньки й жив, і коли вона дізналася, що він служить в "Айдарі", то перестала з ним спілкуватися, просто перестала відповідати на дзвінки. І ось він просить мене, щоб я якось допоміг. Я заліз у соціальні мережі і вмовив її відповісти йому. Так вирішилася ця проблема… Отакі, різні, ми набираємо людські долі, мотивації, чому той чи той пішов боронити Україну, що для них ця земля. Що потрапить в остаточний монтаж — поки що не знаю. 

— Де саме ти знімав? 

— Знімали в Краматорську, Слов'янську, Щасті, Трьохізбенці, Металісті… В Металісті знімали, як виводили мирних людей. Це було зворушливо, і без сліз дивитися на це було неможливо. Тоді вже бомбили селище, і "Айдар", маючи хвилин 40, зробив коридор. 

То були люди з курми, собаками — всім своїм домашнім скарбом. Хто мав машину — давно виїхав. А хто не мав, той виходив пішки, з допомогою наших вояків. І тоді, побачивши нас із камерами, вони вперше у своєму житті, без примусу, сказали "Слава Україні!"… 

Від цього, пам'ятаю, став клубок у горлі. Бо це тут уже "Слава Україні!" сприймається звично. А промовлене людиною з Металіста… 

Перед цим у нього над головою лунали вибухи із "Градів", а коли б на метр ближче — його б уже не було, — просто утворилася така турбулентна шторка, що його захистила. 

Розумієш, ось такі пронизливі ситуації виникають. Коли бачиш, як люди усвідомлюють, що наші воїни — не "карателі", вони реально рятують мирне населення. Хоча буває різне ставлення. 

У Трьохізбенці в людей, які дивляться російське телебачення, справжня вата в голові: батюшка біля пошкодженої церкви каже, що це ми її зруйнували, хоч це виключено, бо снаряд прилетів не з нашого боку, а з протилежного. А він однак вірить, що це зробили ми, не звертаючи уваги на факти… От ходиш по церкві, а там 30 сантиметрів скла з розбитих вітражів. У суперечку ми не встрявали. Тільки фіксували. Бо дійсність — не зрежисеруєш. Та й не потрібно. Дійсність цікавіша, ніж її підробка. От, наприклад, нам трапилися дуже цікаві жіночі образи. Одна жінка, Віка, завідувачка лазні в Щасті, — і водночас займається відправкою додому 200-х. Це просто образ річки Стікс… Або дівчина з позивним "Валькірія", з Росії, а воює звичайним бійцем з нашого боку; в кишені, для себе, носить останню гранату… У Слов'янську ми знімали дітей-сиріт, яких перед тим викрали терористи і яких хотіли автобусами вивезти в Росію; знімали їхні свідчення. Вони тоді були такі перелякані, що не розуміли, куди їх везуть, і, коли б не вихователька, яка лягла кістьми, невідомо, як би все склалося. 

— Не так давно ти відкрив справжню перлину — місяць тому в Щасті зустрів Євдокію, дівчину, яку за її проукраїнські погляди назвали в школі бандерівкою і почали цькувати. Потім її іменем назвали танк. Що з нею тепер?

— Так, правда, ми її зустріли за 5—7 км від Щастя, в селі Шульгинка. Був туман, ми їхали повільно, і раптом на узбіччі шляху виринає постать, загорнута в синьо-жовтий прапор. Ми просто не могли не зупинитися. Одне слово, розговорилися, і ця дитина — десятикласниця! — виявилась абсолютно неймовірною. 

На той момент уже 4 місяці поспіль вона щодня виходила на дорогу, на свій блок-пост, і з 9-ї ранку проводжала на фронт наших бійців, не зважаючи ні на дощ, ні на сніг чи мороз: вона вірила, що, доки стоятиме на своєму блок-посту, — бійці житимуть. Був такий випадок: коли вона дізналася, що її іменем назвали танк, то попросили показати ту військову частину. До зустрічі з танкістами наплела синьо-жовтих "фенічок" і подарувала всім хлопцям. Одного з них звали Богданом, і того самого дня Богдана поранили в бою. Євдокія почала шалено переживати — мовляв, його не врятував мій подарунок, на що я їй казав протилежне: "Дурненька, навпаки — твоя "фенічка" зберегла йому життя!" Після 4-годинного обстрілу Богдана таки витягли, він у лікарні. Тепер ми хочемо зняти зустріч Євдокії з Богданом. Дивовижно, що й батьки в неї такі ж самі. Їм і хату хотіли палити — закидали через вікна підпалені покришки, і худобу потруїли. Тепер Євдокія навчається в Києві, батька її призвали — він в "учебці" під Полтавою, а мати досі вдома.  

— Багато страшних історій розказують режисери, котрі там знімають, але ці історії не потрапляють на телебачення в новини, і навіть у мережі про них не дуже пишуть. Як гадаєш, чому? 

— Зараз телебачення працює в основному як передача статистики. Раніше, коли почали гинути хлопці, це було трагедією. А тепер — сухий звіт генерального штабу: скільки поранено, скільки загинуло… 

Тепер трагедія в тому, що вона, трагедія, більше не сприймається як така. Біда, коли трагедія не зачіпає громадську увагу. Ми щойно бачили, як ховають хлопця, а поруч — ходять молоді люди, цілуються і знімають похорон на телефон. Це — частина нашого теперішнього життя. 

Війна підійшла так близько, що люди психологічно перестали її сприймати як таку. Телебачення не може передати всіх емоцій, а кіно — може. Новини фіксують факти, а кіно може зафіксувати емоцію і не залишати байдужим через рік чи десять… Я бачив, як хлопця збирали по шматках. І навпаки — бачив, як люди не могли себе зібрати в голові: їм рвало дах! Психіка не витримує, а їм, коли повертаються, треба ж якось адаптуватися. Ми знімали одного хлопця ще на Майдані, рік тому, а тепер його не можна впізнати, настільки він поглядом змінився, ніби постарів років на 10—15. А скільки таких, як він! Цю війну ми ще дуже довго розсьорбуватимемо. 

— Був такий репортаж, коли знімальна група потрапила під обстріл сепаратистів, і їх завалило в будинку. Сам потрапляв під обстріл? 

— Відгадай одну загадку. Чим займаються два кінорежисери, коли на сході потрапляють під "Град"? (сміється…) Вони знімають один одного, сидячи в землянці… 

Це був наш перший "Град": ми з Русланом під нього потрапили під Металістом. Добре, що поруч була землянка. Вибухова хвиля залітала часом до нас. А ми — з камерами, і час, здається, тягнувся години, хоча обстріл тривав хвилин 5—7-м. І що було робити? Ми й знімали один одного, мовчки, в темряві. Було страшно, чесно. Цікаво, що в Щасті ми звикли до щоденних обстрілів, які тривали з ранку і до вчора: килими вибивають, казали. А особисто потрапити під обстріл, то, звичайно… інше — реально страшно, козиритися не буду.

— Чого б ти не показав у фільмі, про що знаєш і що, можливо, зняв?

— Мабуть, момент смерті не показував би. Ми були в госпіталі і знімали, як привезли одного бійця. Не знаю, чи вижив він, але… Коли людина покидає цей світ, шлях її душі режисерує Бог. Тому особливо важко тепер монтувати, бо все ще триває, психологічно ще триває. Розумієш, переді мною не стоїть питання зробити фестивальний фільм і всіх здивувати. Питання зробити правдивий, чуттєвий фільм. У цьому випадку мене абсолютно не цікавлять нагороди й призи. Є мотив — зробити "Україну у вогні", продовження лінії Довженка. 

— Відчуваєш, як ти сам змінився за цей час — від початку зйомок в АТО?

— Я інакше почав сприймати деякі речі, людей, світ загалом. Відчинилося ще одне вікно, через яке ти можеш по-справжньому дивитися на світ. Тепер бачиш полову, яка раніше заважала окові. Тепер ти зразу вираховуєш не-ту-людину чи не-ту-ситуацію. Сприйняття стало гострішим, тому й відчуваєш, хто справжній, а хто — ні, з ким можна піти, а хто хай краще йде своєю дорогою куди йшов. Стало якось простіше жити. Є з чим порівнювати.

Дякую за кожен день, який Бог дав. Це найбільше щастя.

Кожен має щось робити з цією війною. Я можу знімати. Хтось може займатися благодійністю, хтось, як волонтери, — возити речі на фронт. А волонтери ж і виграють зараз війну. Війну зараз виграють волонтери. 

Ось чого Путін не очікував — волонтерства. Не очікував, що Майдан переїде в Донецьку і Луганську області. Тобто зараз там не війна — це Майдан. Те, що люди усвідомили тут через Майдан, там, на сході, люди мусять усвідомити через кров і смерть. Так, напевно, їх веде Бог. Тут очищення пройшло тільки сотнею жертв, а там уже загинуло 5 тисяч. Але це їхній Майдан, бо в кожного свій Майдан. Або ти з Богом, або ти з дияволом. Якось так… 

Ярослав Підгора-Гвяздовський, "Дзеркало тижня", 20 лютого 2015 року, №6

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)