f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Ірма Вітовська: «Склала всі повноваження зі зйомок у росіян»

20.02.2015

Талановита українська актриса Ірма Вітовська у своїй кінематографічній кар'єрі спромоглася на доволі відвертий, ба навіть громадянський вчинок: категорично відмовилась від вигідних пропозицій зніматися в російських фільмах. Про це та свою творчу діяльність вона розповіла "Дзеркалу тижня". Подаємо фрагменти інтерв'ю.

— Ірмо, недавно ми розповідали про запуск українського фільму "Казка старого мельника", де у вас помітна роль. Що це за образ, із яким ви згодом постанете перед дитячою кіноаудиторією?

— У "Казці старого мельника" граю такий собі "символ" української жінки, котра нічого не боїться. В казці показана козацька доба. Це означає, що в цій добі присутня й матріархатна частина, яка проходить через мій персонаж. Цей образ — гуморний, ексцентричний. Одне слово, такий, які досить часто мені й пропонують.

З режисером "Казки" — Олександром Ітигіловим — знайома давно. Це не перша наша спільна робота. Раніше, як відомо, всі орієнтувалися на російський "формат": саме там диктували вибір акторів. А тепер — негайно — треба розпочати захист свого виробника…

— Фільм Ітигілова — сьогодні, на жаль, не правило, а виняток. Не так багато тепер знімають прокатного кіно — для дітей, і дорослих.

— Справді, де воно, українське кіновиробництво? Де український продукт? Я не проти, щоб в ефірі українського ТБ був російськомовний контент. Але в нашого глядача сформувалася стійка "залежність" від московських акторських облич. Наче без них не можемо обійтися?

Хоча розумію: це — бізнес. Є хороші продюсери, котрі можуть оцінити рівень актора, не зважаючи на те, звідки він походить. Але оцінка "меншовартісність", на жаль, лишається. І лишається штампованість підходів: мовляв, усе, що не з Москви, — провінція. Така собі ментальна залежність від російської телекартинки.

Культивована і нав'язана зовні меншовартість залишила шрам на цілих поколіннях. Лише тепер стали усвідомлювати, що обличчя "російського брата" справді почало працювати на ту гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна…

Постає питання: а чи справді ми були братами? Трагічні події на сході об'єднали українську націю — не за етнічним чинником, а за духом. Українці дали світу волелюбство. Кажуть — "русский бессмысленный и беспощадный бунт". А покажіть, де він? Більшість бунтів були українськими: Коліївщина, під проводом Кармелюка, далі — наші бунти проти кріпацтва…

Та й серед декабристів були українці. А в Росії якщо й були бунти, то лише на тих землях, які не потрапляли під кріпацтво, — Північний Кавказ, Дон, Урал.

Бунт роблять вільні люди. А кріпацька система Росії — це біда тих народів, які були кріпаками набагато довше, ніж українці. І це позначилося на їхній ментальності.

— Ірмо, кажуть, ви категорично відмовилися зніматись у російських фільмах, хоча там гонорари немаленькі, серйозна промоція в СНД. Це принципова позиція?

— Коли почалася війна, в мене були певні гонорари від зйомок у російських серіалах, я багато давала на благодійність. Але потім відмовилася співпрацювати з російськими кіновиробниками.

Зрозумійте, мені неприємно бути навіть "у кадрі" на машині з номерами чужої держави! Або тримати в руках "інші" грошові банкноти, а потім вдавати, що я "афігенная русская деревенская баба". Це в той момент, коли серед знайомих є поранені… Це — не сумісне. Я — на екрані — "русская баба", а в нього ручки і ножки немає "завдяки" росіянам…

…І ось одного дня я випила 200 грамів коньяку — і склала всі повноваження зі зйомок у росіян. Мені аплодували. А я вийшла й думаю: що ж далі робити? Звикла бути в цьому постійному русі. Так, серіали — це конвеєр. Хоча там ти не ловиш "зірок", тому що всі зірки розписані на обличчя іншої країни. Ти майже завжди граєш на другому плані. Хоча бували і попадання, тільки тому, що хтось злітав зі зйомок...

У нас мали би бути свої "Друзі", "Няні", "Свати". Це питання нашого бажання. Вибирайте: ви робочі бджоли у вулику — чи просто трутні?

— У чому, на ваш погляд, найголовніші проблеми сучасного українського кіновиробництва? Як ці проблеми можна подолати?

— Тепер перед кіновиробництвом постають важкі проблеми — фінансові, законодавчі. Треба робити реформи — швидко. За 1—2 роки. Не тільки в галузі кіно, а й у галузі театру. А далі — шукати можливості допуску інвестицій. Внутрішній ринок потребує захисту, повернення квот на телебачення для українського продукту.

Ви ж ніколи не примусите тих гендиректорів, котрі не вважають за потрібне долучитися до побудови української держави, а думають лише бізнесом, стати патріотичними… Тому квота — важлива, щоб захистити свій простір.

Так, українського продукту мало. Але замість російського "мила" можна показувати, наприклад, бразильські серіали. Побачите, через місяць бабусі їх дивитимуться із захопленням. Це як людина кидає курити і переходить на жуйки.

Більшість російських серіалів не становлять художньої цінності. Яка різниця: Педро любить її чи Петя? Але завдяки серіалам цілі покоління українців прив'язуються до певної країни, до спільного минулого. Це працює на підсвідомість… І коли наша людина подивилася новини, поплакала за полеглими бійцями, а далі — російський серіал… Висновок: "А все-таки в Советском Союзе было хорошо…"

Дякувати Богу, що хоча б тепер на ТБ немає свідомого знущання з українців. Того всього, що вони "назнімали", перевиконавши план на тему Другої світової війни.

— У деяких інтерв'ю ви кажете, що ніколи не знімалися б у фільмах, де є романтизація війни. Але ж фільми про війну знімали і будуть знімати.

— Не треба боятися робити з війни "екшн". На кшталт фільмів "Лють", "Порятунок рядового Раяна". Ці картини не повинні приховувати страшних речей, але паралельно мають показувати — подвиг, відчай хлопців.

Або фільм "Список Шиндлера"… Коли герой починає витягати з концтабору цих людей, перейматися їхніми долями. На всю чорно-білу стрічку є лише один кольоровий момент. Наші кіборги — це наша "Троя". Це шикарні герої-троянці: абсолютно сучасна "Енеїда"…

Що стосується глибинного матеріалу, то я люблю, коли знімають людину в часі. Кіно про війну має бути таким, щоб глядачі не хизувалися й не переймалася, якими вони будуть офігенними "у формі", з автоматом. Щоб у них не провокувалося це бажання.

Ми ж бачимо, як росіяни "зомбували" своє населення. І ця війна визріла — із віртуального світу перейшла в реальний. Можливо, це наслідок такого собі приниження великої імперії, яка зрозуміла, що вона втратила свої колонії? Але неможливо у ХХІ ст. володіти колоніями…

Катерина Константинова, "Дзеркало Тижня. Україна", 13 лютого 2015 року, №5

19 грудня, середа, Червоний зал ВЕЧІР З НАГОДИ 90-РІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОСТУДІЇ ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

19 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «Вимирання динозаврів»

20 грудня, четвер, Синій зал ПАМ’ЯТІ КІНОРЕЖИСЕРА КІРИ МУРАТОВОЇ (1935-2018)