f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Володимир Войтенко: У всіх, хто розуміє важливість національного кіно, нині завдання – якомога сильніше тиснути на владу

10.02.2015

Кінознавець Володимир Войтенко у інтерв'ю INSIDER підбив підсумки українського кінороку та оцінив перспективи реформ у вітчизняному кінематографі.

Євгеній Стасіневич, INSIDER

Якщо ви можете згадати щось хороше, що мало місце в українській кіносфері в останні років п'ятнадцять, будьте певні – до того точно доклав руку Володимир Войтенко. Не вірите? Дивіться: МКФ "Молодість" - прес-аташе і член відбірної комісії, журнал СINEMA - шеф-редактор, інтернет-сайт "СЦЕНАРНА МАЙСТЕРНЯ" - головний редактор, "Мудаки. Арабески" і "Україно, goodbye!" - редактор проекту.

Та головні, певно, його дітища – це часопис KINO-KOЛО і телепрограма "АРҐУМЕНТ-КІНО", явища, без перебільшення, легендарні. І хоч часопис – на превеликий жаль усіх поціновувачів кіномистецтва -  вже шість років як прикрили, але нічого подібного ні за рівнем, ані за наповненням не з’явилося й досі. Залишився аналогічний інтернет-портал, і це тішить безмірно.  А програма – слава всім богам – продовжує щонеділі виходити. І це єдина аналітична передача такого рівня на всьому обширі українського телебачення. Войтенкове побажання "Кінематографічної ночі!" стало тим паролем, за яким упізнаються "свої" - ті, хто готові пожертвувати сном у ніч проти понеділка заради непересічного сеансу кінотерапії.

Не поговорити з Володимиром Войтенком про підсумки такого кінороку, де були і гучні прем’єри, і серйозні скандали, було б просто злочинно.

INSIDER розшукав і докладно розпитав авторитетного кінознавця про все хоч скількись важливе.

У 2014-му знову змінився голова Держкіно – ним став Пилип Іллєнко, представник відомої кінородини. Як Вам таке призначення і як оцінюєте вже ним зроблене – передовсім, гучні заборони на показ російської кінопродукції ("Біла гвардія", "Піддубний"), про які ми, по суті, лише і чуємо? Цим все і обмежиться в реформуванні кіновиробництва, зважаючи, що і міністром культури стала особа щонайменше контроверсійна?

- Кого б не призначали, варто оцінювати це призначення, врешті-решт, за результатами діяльності. З одного боку, що може зробити голова Держкіно, коли в держбюджеті, що на минулий, що на цей рік – сміховинні кошти на кіно, які не покривають навіть раніше взятих зобов’язань? З іншого ж боку, чи зробив голова Держкіно всі потрібні кроки, аби належне фінансування прийшло?

Так, розроблено всебічну й переконливу Національну стратегію розвитку кіноіндустрії України на 2015-2020 роки. Це просто чудово, але я подібних стратегій за минулі десятиліття читав багато. Проблема у важелях її втілення. З боку голови Держкіно потрібні неординарні, викличні кроки в тій ситуації, яка склалася, коли депутати й урядовці проявляють нездатність мислити стратегічно. Бо інакше й надалі залишиться помітним одне – заборона російського імперського кіномаскульту.

Генеральне ж завдання, вочевидь, інше – створення потужного феномена українського кінематографа. Без системної й наступальної державної кінополітики це не є можливим.

Стосовно ж нового міністра, то під час нещодавнього неформального зібрання з кінематографістами він, принаймні, виявив цілком притомне розуміння стану речей і того, яким чином його змінити. Йдеться про негайну, цьогорічну законодавчу реалізацію давньої ідеї створення Кінофонду, що функціонуватиме завдяки певному податковому збору на кінематограф. Подібним чином фінансуються найуспішніші європейські кінематографії. Найближчий та найпоказовіший приклад – Польща. Така схема держфінансування кіна робить його незалежним від політичної кон'юнктури.

- 2014-й був надзвичайно щедрим на українське кіно: дещо з’явилось як безпосередня реакція на трагічні події – "Вавилон’13", "Майдан" Лозниці, "Війна за свій рахунок", але чимало проектів просто фінішували саме того року – "Брати" Трофименко, "Поводир" Саніна, "Плем’я" Слабошпицького. Ви погоджуєтеся, що це був один із найпотужніших кінороків в історії української незалежності? Чи не все так однозначно, і кількість ще геть не означає якість?

- Кількість зазвичай передбачає й дарує різноманіття естетик, стилів, жанрів, можливість дебютувати й пробитися новим кінематографістам, з’яву фільмів різного класу. Принаймні це – однозначно. 2014-й, за результатами, став своєрідним піком кінопроцесів, що точилися у нас від кінця нульових, сказати б, знизу й згори. Маю на увазі реалізацію на волонтерських і напівволонтерських засадах короткометражних проектів "Мудаки. Арабески" й "Україно, ґудбай!" і пізніше посталого на подібних засадах "Вавилону’13" та пристойного фінансування державою кіновиробництва впродовж 2011-2013 років.

- Для Вас особисто цей рік символізує яке кіно, що було найважливіше: максимально пов’язане з реальністю, документальне ("Майдан"), національний блокбастер, масове кіно ("Поводир"), кіно відчутно авторське, "високочоле" ("Плем’я"), чи щось інше? Для Вас фільмом року яка стрічка стала?  

- Гадаю, чи не все перераховане так чи так, але міцно пов’язане з українською реальністю 2014-го, хоч ніби й представляє різні "кіносвіти". Сказати б, це щаслива кінополіфонія, тому все важливо. Неігрові фільми, що ведуть про революцію й війну – зрозуміло.

"Поводир" асистує прощанню України з комуністично-підімперським минулим, яке затягнулося й актуалізувалося нині. "Плем'я", своєю чергою, є метафорою бандитської України Януковича й передбачуваного кривавого бунту проти системи.

Коли ж говорити про правдивий мистецький вимір, а він неможливий без актуальності й універсальності, то це, звісно, "Плем'я".

Давайте трохи докладніше поговоримо про картину Слабошпицького. Очевидно, що більшість критиків помиляються, кидаючись у крайнощі -"геніальне кіно""новий Параджанов", або ж "недолуга чорнуха","невиразна посередність". Правда тут десь посередині – європейського рівня авторське кіно? І ще: режисерові просто пощастило з певною фестивальною кон’юнктурою і з самим матеріалом, який сам немов натякає на друге і третє дно, а чи успіх цей цілком обумовлюється мистецьким талантом Слабошпицького? 

- У чому причина, скажімо, акторської харизми: чому той, а не інший актор стає "обличчям епохи"? Вроджені якості? Пощастило з кон’юнктурою епохи? Чи щось інше? Гадаю, все разом – людина з відповідними якостями, талантом, світоглядом опиняється в потрібному місці в потрібний час і резонує із сучасністю, стає її уособленням, образом, її нервом, виразником мрій і бажань.

Так само і з Мирославом Слабошпицьким як безкомпромісним кіномитцем, режисером потужного таланту з гострим відчуттям часу і своїм особливим баченням навколишнього світу. Його кіно вочевидь занурене до української культурної стихії, але й, водночас, є правдиво універсальним. Що послідовно підтверджується увагою до його фільмів – не тільки до "Племені", а й до попередніх короткометражок: "Глухоти", "Ядерних відходів", – у світі. Ставитися до його фільмів можна по-різному, але "невиразна посередність", даруйте, це не про Слабошпицького.

У Росії головним фільмом року став "Левіафан". І його рецепція глядачами і критиками дуже схожа на сприйняття "Племені": від закидів в очорненні й експортуванні найбільш похмурого образу країни до слів про нову класику. Як Ви "прочитуєте" цю стрічку? Ці фільми дійсно глибинно схожі, а чи їх об’єднує лише час появи і головний прийом: коли "буцімто-чорнуха" стає майже притчею? З цих двох робіт Вам яка ближча – Звягінцева чи Слабошпицького? Клас цих робіт схожий?

- Правдиве мистецтво ніколи не залишає публіку байдужою, бо веде мову зазвичай про речі дражливі, про стосунки людини із суспільством і державою на межі конфлікту й про стосунки людини з Богом, які простими можуть видаватися тільки позірно.

Ми часом забуваємо, що мистецтво, попри всі інші свої функції, покликане будити приспане людське сумління та приспаний розум, аби він не породжував чудовиськ у реальному житті. Якась частина мистецтва слугує для "підтримання сердець", а якась має ставити незручні питання, тут і зараз, актуалізуючи їх сучасними сюжетами. Що й роблять обидва ці фільми, кожен по-своєму. Фільми, що однаково актуалізували для інтелектуального світу не тільки російську та українську проблематики, але й відповідні національні кінематографи.

Своєю чергою, "Левіафан" актуалізує й мистецьки аналізує відому російську імперську ідеологічну тріаду – "православ’я, самодержавність, народність", жорстко критикує її. Звісно, охоронці новітньої імперської ідеології не сприймають такої критики.

А в нас одверте змалювання бандитської держави й рішучого протесту проти неї, виведене в "Племені" й навдивовижу суголосне сучасності, також дивним чином називають "очорненням". Очорненням чого?! Притомних пояснень я ніде не почув і не вичитав.

Коли ж говорити про мої пріоритети, то я вибираю "Плем’я" – воно сильніше за "Левіафана" своєю, сказати б, неакадемічністю. Воно мистецьки прозоре, лаконічне, але водночас бурхливе, нестримне, навіть дике. Це потужна кінематографічна поезія!

Картина Звягінцева вже отримала "Золотий Глобус" як найкращий іншомовний фільм і серйозно претендує на "Оскар". Попри те, що"Левіафан" дуже холодно сприйняли офіційні російські кінокола, його все ж висунули на американську премію і не помилилися. Чому так не відбулося з "Плем’ям" і воно програло "Поводирю", що не увійшов навіть до довгого списку? Якби його все ж висунули, чи мала б картина якісь реальні шанси на перемогу?

- Мабуть, залежало від складу Українського Оскарівського комітету – від світогляду, симпатій чи ситуативного або ж іншого розуміння якоїсь кількості кінематографістів, котрі входили до комітету. Та навіть якби я думав інакше, своїм світовим тріумфом "Плем’я" вочевидь довело, що могло розглядатися як реальний претендент на "Оскара".

Не влягаються пристрасті довкола спаленого легендарного кінотеатру"Жовтень". Нова київська влада, як видно, не справляється з цим викликом і затягує з остаточним рішенням про реконструкцію. Яка доля його, врешті, спіткає? І чи інші кінотеатри такого штибу перебувають під загрозою не менше – "Кінопанорама", наприклад? Їх таки "витиснуть"найближчим часом?

- До всіх цих процесів ми не маємо ставитися, як до погоди, на яку можна тільки нарікати. Не тільки нинішня київська влада не справляється з викликами, що стоять перед нею. Для більшості українців це не є жодним секретом. Тільки щільний і жорсткий суспільний контроль та примус влади до адекватних дій може вирішити ці конкретні проблеми належним чином. Торішня історія Майдану не залишає сумнівів та вибору.

Світом продовжує тріумфально марширувати новий головний кіножанр – серіали. Їх середній рівень і так достоту високий, але там трапляються справжні шедеври – "Фарго", наприклад, "Справжній детектив""На вершині озера""Тримей". Як Ви ставитеся до цього явища і чи довго, як на Вас, він ще буде "на коні"? Українським кінодіячам варто активно думати про гідну відповідь? 

- Й без мене відомо, що це високого класу телекіно. І зрозуміло, що тенденція залишатиметься успішною, доки вигадливі режисери екранізуватимуть цікаві сюжети, що їх розігруватимуть талановиті актори. Останнє надважливо, й недарма до цих серіалів інкорпоруються з кіносвіту, чого раніше не було, найкращі актори "психологічного складу" - більшість серіальних історій, про які йдеться, все ж тримаються на акторській харизмі, на виразній психологічній складовій. Дарма, що там різноманіття жанрів.

Українська кіноіндустрія зараз фактично лежить. Зрештою, вона так і не була вибудувана. А без цього фактора розмова несерйозна. Українська телеіндустрія також далека від реалізації подібних практик. Потрібно вибудовувати систему. Це важка робота, яку не було зроблено протягом минулого чверть століття. Що ж, треба робити зараз.

Українське кіно, як видається, вже віддавна існує радше всупереч численним обставинам, аніж завдяки чомусь. Ситуація нездорова і точно неплідна. Рецепти виходу з неї у Вас є? Є прості кроки, зробивши які держава, наприклад, суттєво полегшила би вітчизняним режисерам життя?

- Власне, обставини відомі – при керуванні державою перманентно перебувають люди, які або не розуміють, або не хочуть розуміти, навіщо українцям своя держава, за великим рахунком. А вона для того, для чого й іншим народам їхні держави – щоб плекати свою неповторну особливість, яка збагачує людство. Звісно, йдеться про культуру.

Повторю відоме обурення Черчилля, коли під час війни йому як прем’єр-міністрові принесли проект держбюджету з мінімізованими видатками на культуру, – ЗА ЩО НАМ ТОДІ ВОЮВАТИ?!

У всіх, хто розуміє важливість національного кінематографа для культурної й громадянської самоідентифікації суспільства, нині завдання – якомога сильніше тиснути на парламент і уряд, аби було запроваджено вже згаданий збір на розвиток власного кіна. Ми маємо домогтися цього невідкладно, звісно, вибудувавши також систему функціонування галузі, взоруючись на підходящі зразки, скажімо, на той самий польський.

Інакше нічого принципово не зміниться. І варто якнайшвидше припиняти розмови на кшталт: якщо кіно не приносить грошового прибутку, то навіщо в це вбухувати такі божевільні кошти? Прибуток від повноцінного функціонування культурно-мистецької сфери зовсім інший – це повсякчасне суспільне відчуття єдності, спільні мрії та бажання.

Чого очікуєте у 2015-му - і тут, і в світі? Є намічені, анонсовані вже прем’єри, на які Ви обов’язково спробуєте  потрапити, а чи просто хоч якось їх побачити?

- Ось вирушаю на Берлінський міжнародний кінофестиваль, де подивлюся, скажімо, останні фільми Теренса Маліка, Віма Вендерса, Вернера Герцоґа й Пітера Ґріневея. Ґріневей покаже свій байопік про мексиканську сторінку творчості Сєрґєя Ейзенштейна – "Ейзенштейн в Ґуанахуато". Взагалі, це проект із двох фільмів – 2016-го мав би вийти приквел "Рукостискання Ейзенштейна", але Держфільмофонд Росії вже відмовляється надати архівні кіноматеріали, що мають бути складовою драматургії, мовляв, у фільмі йтиметься про нетрадиційну сексуальну орієнтацію російського кінокласика, а вони те ладні традиційно замовчувати; вимагають переписати сценарій.

До речі, в головному конкурсі Берлінале також демонструватиметься стрічка "Під електричними хмарами" російського режисера Алєксєя Ґєрмана-молодшого, що її створено в копродукції з Україною.

І чекаю, про що вже казав, - що нам гуртом вдасться зробити український кінематограф пріоритетним для держави, країни, суспільства. Приєднуйтеся! Це стратегічно важливо для України.

Телепрограма "Арґумент-Кіно", яка виходить щотижня майже 15 років, вийшла і в новому році. Нещодавно Ви знову дещо змінили формат - тепер демонструєте українське кіно і знову запрошуєте гостей. Заспокойте своїх шанувальників, серед яких і я, - програмі нічого не загрожує, вона залишиться? І чи не планується поновлення виходу часопису "KINO-KOЛO"?

- "Арґумент-кіно", певне, найдовговічніша авторська програма на українському телебаченні. Про якусь "зміну формату", гадаю, наразі говорити не доводиться – програма переживала різні часи й періоди, варіювалася форма подачі матеріалу. Нині ж намагаємося принагідно використовувати ті чи інші напрацьовані варіанти. Це залежить, зрештою, від можливостей.

Ось, наприклад, у березні покажемо єдину режисерську роботу Дастина Гофмена – стрічку "Квартет", що він її зафільмував 2012 року у Великій Британії. Дія "Квартету" розгортається в ошатному притулку для старих акторів оперної сцени, де щорічно 10 жовтня своїм концертом вони відзначають день народження композитора Верді. Це сповнена гумору камерна драма, що є даниною поваги Гофмена, який на екрані сам не з’являється, людям, котрі віддали своє життя класичній музиці, опері. Так от, зняти розмову в студії чи поза нею з автором фільму, скажу прямо, фінансових можливостей ми не маємо. Тому плануємо створити сюжет про творчість виконавиці головної ролі – неперевершеної британської актриси Меґі Сміт.

А коли показуємо українське кіно, то радо запрошуємо до розмови вітчизняних кінотворців, зазвичай режисерів, аби з перших вуст дізнатися про особливості творчого процесу, наблизити глядача програми до нього максимально.

До останнього часу в "Арґументі-Кіно", поряд із сотнями фільмів з усього кіносвіту, ми показали не більше десятка українських, і то переважно класичних. Умовна "зміна парадигми" сталася через прості речі – впродовж трьох років, 2011-2013 рр., вперше за всю історію незалежності відбувалося, нехай через примху, але притомне держфінансування кінематографа. І з’явилася певна кількість фільмів, серед яких доволі багато цікавих. Ми їх і показуємо – повнометражні, короткометражні, ігрові й неігрові, анімацію. І знайомимо шанувальників програми з їхніми авторами.

- Хто працює над програмою сьогодні?

- Нині над "Арґументом-Кіно", сказати б, творчо працюємо вчотирьох – це ще мій співавтор Ігор Грабович, а також режисер Жанна Скора й оператор Віталій Філіппов.

За майже 16 років до творення програми долучилося ціле ґроно прекрасних людей і майстрів своєї справи. Розпочинали 1999-го ми разом із режисером Сашком Стеколенком, далі продовжували з Данилом Сирихом, згодом – із Павлом Овєчкіним. Олеся Лук’яненко, яка зараз креативний продюсер на FILM.UA, разом з Ігорем Грабовичем упродовж п’яти років робила сюжети для програми.

Залучали до "Арґументу-Кіно" колег і друзів із редакції "KINO-KOЛА" - Наталку Конончук і Дениса Лущика. Наталка, до речі, була сценаристом першого українського фільму, вдостоєного каннської "Золотої пальми" – неігрової короткометражки Ігоря Стрембіцького "Подорожні", яку ми 2005 року гарячими слідами показували в програмі, супроводжуючи фактично цілим документальним фільмом, присвяченим події. Цікаво, що він чи не вдвічі був довшим за самих "Подорожніх" (посміхається).

Стосовно ж відновлення "KINO-KOЛА", то це проблема фінансування, яку вирішити, на жаль, не вдається...

Євгеній Стасіневич, INSIDER, 9 лютого 2015 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»