f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Амбітна мета – створити в Україні фільм, який можна продати у США

01.03.2019

Українське кіно ставить перед собою амбітні цілі – вийти на іноземний кіноринок і мати комерційний успіх в самій Україні. Українська тема дедалі більше присутня на міжнародних кінофорумах і на великих національних екранах.

 Водночас, вважаючи себе патріотами, ми не дуже то і йдемо на “Крути” чи “Дике поле”, натомість легко викладаємо сотню за квиток на умовного Бетмена. Ми з апетитом перетравлюємо попкорн у нових залах комерційних кінотеатрів, але, обурившись з безчинства столичної влади, безпорадно минаємо замкнені двері легендарних “України” і “Дружби”. Ми марнославно видивляємось наших кіномитців на червоних доріжках топових фестивалів, але не можемо згадати ані їхніх прізвищ, ані імен класиків вітчизняного кінематографа...

Про загальний рівень культури українського глядача та його залежність від гаманця, відмову від реанімації старої кіносистеми та створення нової сучасної кіноіндустрії, вплив політики на галузь і ймовірність її фінансової та ідеологічної незалежності – в інтерв’ю з Пилипом Іллєнком, особистістю, яка успішно, вже п’ятий рік поспіль, реалізує свою програму на посаді очільника Держкіно.

«ГАРЕТ ДЖОНС» – ПРЯМА ПАРАЛЕЛЬ ІЗ СУЧАСНИМИ ПОДІЯМИ В УКРАЇНІ Й РЕАКЦІЄЮ СВІТУ НА НИХ

Нещодавно завершився чи не найпрестижніший міжнародний кінофестиваль Berlinale, в основному конкурсі якого змагався польсько-британсько-український фільм «Mr. Jones», відомий у нас як «Гарет Джонс». Фільм на важливу для нас тему – Голодомору. Його називали серед претендентів на нагороду. Ми сподівалися, що фільм буде відзначений. На жаль, цього не сталося. Але, принаймні, він був помічений...

- Якщо чесно, успіх на фестивалі залежить не тільки від фільму. Це у спорті треба вийти, забити гол чи шайбу – і маєш результат! А тут усе дуже суб’єктивно. Склад журі, конкуренти, політична кон’юнктура, промокампанія... – усі ці чинники й обставини є поза прямим контролем. Тому насправді успіх передбачити неможливо.

- Ви вперше подивилися фільм саме у Берліні. Які ваші враження, Пилипе Юрійовичу? Яка була реакція кінозалу? Чи є якісь прогнози?

- Так, стрічку я дивився вперше, і вона досі не відпускає. Це історія про Голодомор, але водночас і про ставлення Заходу до України, та й взагалі до народів Східної й Центральної Європи, які й досі залишаються розмінною монетою у стосунках Заходу з Російською імперією. Це фільм не стільки про минуле, скільки про майбутнє. Паралелі з сьогоденням у ньому такі потужні, що, коли режисерка після перегляду зі сцени виступила на підтримку Олега Сенцова та інших українських політичних заручників у Росії, здалося, що це – продовження сюжету стрічки! Я пишаюся тим, що ми підтримали створення цього фільму. 

- На фільм очікували не тільки в Україні. Він викликав цікавість у світової кінематографічної спільноти, адже його знімала Агнешка Холланд, яка на тому ж Berlinale 2017 року здобула “Срібного ведмедя”, яка номінувалася на “Оскар”, на премію BAFTA...

- Звичайно, ім’я режисера відіграє не останню роль. Агнешка Холланд відома багатьма хорошими фільмами на різну тематику. Не тільки ж серіалом «Картковий будинок», – хоча він теж ставить її в ранг надзвичайно успішних режисерів, – а й, наприклад, фільмом про чеського студента Яна Палаха, який здійснив акт самоспалення в Празі на знак протесту проти радянської окупації.

- Для України важливо, щоб світ знав про Голодомор і нарешті визнав цей факт історії геноцидом…

- Нам вкрай важливо, щоб фільм прозвучав якомога ширше. Зокрема й тому, що він актуальний дотепер. Адже має паралель із сучасними подіями – знову Україна протистоїть російському тиску, на нашій території точиться гібридна війна, зокрема інформаційна. А половина Європи співчуває Путіну, тому що живе в полоні російської пропаганди, так само вірить, що на Донбасі – «громадянська» війна, що в Криму справді був референдум... Велика кількість європейських політиків цьому підігрує, бо вважає, що Україна має залишатися у сфері впливу Москви. Вони не знають іншої парадигми світу, це їх влаштовує.

І це абсолютна паралель з моделлю поведінки Заходу на початку 20-го століття, коли більшовицька влада морила Україну голодом, а, як писав Олександр Олесь, “Європа мовчала”. Тоді, в 1932-33 роках, валійський журналіст Гарет Джонс розповів цю історію про Голодомор світові, а йому не повірили. Натомість повірили іншому – кореспондентові “Нью-Йорк Таймс” у Москві Волтеру Дюранті, який уперто заперечував Голодомор, стверджував, що Сталін будує прогресивне суспільство, і отримав за свої статті Пулітцерівську премію.

- Продюсери обіцяють, що у листопаді, до чергових роковин Голодомору, «Гарет Джонс» вийде в український прокат.

- Так. Але офіційно фільм ще не зданий. Це складна міжнародна копродукція, де кінопроект завершується тільки разом з усіма його складовими, пов’язаними, зокрема, з юридичними, фінансовими питаннями, міжнародним аудитом у кожній країні-учасниці копродукції... Тобто виробництво фільму не завершується на кінематографічних технологіях.

- Пам’ятаєте фільм про Голодомор «Гіркі жнива»? Його показували позаторік. Канадський продюсер. Канадський режисер. Гарний кастинг – попадання в образи дуже вдале. І все одно чогось бракувало, аби фільм прозвучав. Гучнішої промокампанії? Більших зусиль від режисера?

- Мабуть, це взагалі складно – вибрати режисера. Не тільки Держкіно стикається з цією проблемою, а весь кінематографічний світ. Є цікава тема, є цікава історія – хто її розкаже? Кожен режисер ставить собі за мету зняти якнайкраще, але розповідає так, як уміє. Цей режисер зміг розказати отак.

 Я колись був присутнім при розмові мого батька з іншим класиком українського кіно – Леонідом Осикою, з яким ми були сусідами по дачі у селі Прохорівка. Смажили шашлики, говорили, я був поруч. Власне, так і відбувалася моя кіноосвіта. Вони обговорювали сценарій, за яким Осика збирався знімати фільм, радилися, але зрештою від Леоніда Михайловича прозвучала фраза, що закарбувалася в моїй пам’яті: «Думаю, немає сенсу вимагати щось іще від сценариста, бо він все одно не зможе зробити краще, ніж уже зробив». Ну, дав Господь людині таку міру таланту – і все. Значить, або це має зробити хтось інший, або треба залишити так, як є.

 І я, коли зараз оцінюю багато речей, чітко розумію, що мав на увазі Леонід Осика. У режисерів є певна стеля. Це як діапазон у співаків. І якщо режисер робить два-три фільми, то на четвертому вже зрозуміло, який його діапазон.

А ми до того ж зараз здебільшого маємо справу з режисерами, які або взагалі не знімали фільмів, – а знімали серіали, кліпи, рекламу, – або документальне чи короткометражне кіно. Тому це завжди певний ризик. Але він виправданий, бо інакше вони не будуть зростати, як і загалом індустрія. А у нас дуже багато молодих.

 ОСВІТА НАШИХ РЕЖИСЕРІВ, ЯК У ПІЛОТІВ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ, – ВЧАТЬ ЛИШЕ ЗЛІТАТИ

- Один із молодих – Олексій Шапарєв – зняв «Крути 1918». У столиці 29 січня відбулася довгоочікувана прем’єра. Переповнені зали – Червоний і Синій – у кінотеатрі «Київ». Знакова тема. Всім сподобалось. Але фільм вийшов у широкий прокат, його почали активно обговорювати — і оцінки пролунали різні. У вас – як у глядача! – це кіно не викликає питань? Принаймні, щодо фіналу, якого немає. Бо після вражаючих сцен бою кадри з дітьми на екскурсії, присвяченій Героям Крут, – це насправді по-совєцьки…

- Звичайно, він міг бути зовсім іншим, зокрема й кращим. Але я радий, що з’явився фільм на цю тему і що він був позитивно сприйнятий більшістю глядачів. Я далекий від ідеалізації фільму, але не вважаю, що він не приверне увагу. Ще кілька років тому ми такий фільм назвали би просто суперподією!

 Взагалі, можливо, ми трохи випереджаємо час і занадто піднімаємо планку, забуваючи одну просту річ – що торік лише за підтримки Держкіно було знято 26 повнометражних фільмів. Крім того, за підтримки Мінкультури був знятий один фільм і ще кілька – за приватні кошти. У мене запитання: звідки в країні, де більше двох десятків років практично не знімалося кіно – серйозно, в індустріальних масштабах, – візьметься три десятка геніальних режисерів?

Фільми, які у нас виходять, відповідають реальному рівню української індустрії, в якій нормально не фінансується освіта

 Їх і в Америці зараз немає, тридцять геніальних режисерів! Якщо ви порахуєте лідерів американської кіноіндустрії, вийде, можливо, десять прізвищ тих, хто може гарантовано знімати фільми, які є і високої художньої якості, і при цьому ще й касові... Ну, не прийшов до нас Крістофер Нолан з проектом про Крути! Він прийшов до когось іншого з проектом про Дюнкерк...

- Мабуть, тут треба говорити ще й про нашу кінематографічну освіту.

- Насправді всі фільми, які у нас виходять, відповідають реальному рівню української індустрії, в якій нормально не фінансується освіта. Відсутня освіта, називаймо речі своїми іменами! Освіта без технічного забезпечення в такій інноваційній галузі, як кіно, – де треба розбиратися в сучасних технологіях, стежити за останніми новинками, дивитися кіно на великому якісному екрані, з хорошим звуком, мати професійну навчальну студію, – це не освіта. Це лише можливість поспілкуватися з видатними кінематографістами, які можуть розповісти щось важливе. Хоча поруч із викладачами, які постійно знімають кіно, в університеті Карпенка-Карого вистачає й тих, хто давно не був на знімальному майданчику...

Знаєте, під час Другої світової війни в деяких країнах пілотів навчали екстрено, і їх вчили тільки злітати, бо більшість із них збивали у першому ж бою. Приблизно така ж наша освіта. Тому що не можна вважати її професійною, коли вам просто прочитали теоретичний курс лекцій і ви повправлялися у написанні сценарію. Звичайно, якщо у вас як у студента є кошти, ви можете ще щось познімати. А якщо ні, то ніхто вам не допоможе. І це ненормально.

- Тобто потрібна системна реформа, яка змінила би підходи в кіноосвіті – від рівня фінансування галузі до стимулювання ідей…

- Так, кошти важливі. Треба платити викладачам нормальну зарплату – тоді викладати будуть приходити найкращі. Треба забезпечити нормальні аудиторії, навчальну студію, фінансування виробництва навчальних фільмів. Треба, щоб у гуртожитку люди могли більш-менш комфортно жити... Мені соромно за те, що у нас відбувається! Бо я відвідую кіношколи по цілому світу і бачу, звідки там береться кіно. Воно не береться тільки тому, що з’являється фінансування на виробництво фільмів...

 Це складний процес. У нас була знищена освіта, знищена індустрія, і ми зараз її запускаємо. Це навіть не реанімація! Ми запускаємо фактично з нуля! Приходять нові люди, без досвіду, починають щось робити. І слава Богу! Бо якщо взагалі нічого не робити, то не буде помилок, але й фільмів теж не буде. Тому ми даємо можливість людям знімати свій перший-другий повнометражний фільм.

 Скажімо, мій батько за своє творче життя зняв більше дюжини повнометражних художніх фільмів тільки як режисер-постановник. Крім того, ще низку фільмів – як оператор-постановник. У декількох знявся як актор. Велику кількість зробив як автор сценарію та кілька фільмів – як продюсер. Це той індустріальний досвід, який може щось гарантувати. Такого досвіду сьогодні майже ні в кого в українському кіно немає.

 ПОПРИ ВСЕ, ХОРОШИХ ФІЛЬМІВ У НАС АНОМАЛЬНО БАГАТО

- Скільки в Україні діючих режисерів з таким бекграундом? Які можуть вийти на майданчик і знімати.

- З тих, хто зараз знімає за підтримки Держкіно і має подібний досвід в ігровому кіно, це тільки Михайло Іллєнко, В’ячеслав Криштофович і, мабуть, все. А загалом це люди, які знімають перший, другий і, максимум, третій фільм. Перший-другий, як я казав, це ще не майстри. Тільки в нашій ситуації здається, що людина, яка зняла один повний метр, – це вау! А проте з цього все лише починається. І кожен фільм для індустрії дає досвід, навіть якщо негативний – це все одно досвід.

От давайте подивимося, скільки прохідних фільмів було знято на студії Довженка у 80-ті, 70-ті, 60-ті, 50-ті й так далі роки, – та більшість фільмів, які знімалися! Взагалі більшість фільмів, будь-коли знятих людством, неможливо навіть дивитися. Якщо ми візьмемо підручник з історії кіномистецтва і порахуємо стрічки, які там згадуються, – ну, може, пару сотень автори підручника вважають за потрібне показати своїм студентам. Тобто працювали потужні індустрії, потужні режисери і створили кількасот великих фільмів!

Частка хороших фільмів у нашому виробництві – аномально висока! Вона реально дуже тішить

 А нині світова індустрія продукує за рік просто астрономічну їх кількість, в Європі за рік знімаються тисячі фільмів. Лише у 2018 році на премію «Оскар» у номінації «найкращий фільм іноземною мовою» було висунуто 83 фільми! До речі, два з них були підтримані Держкіно – «Донбас», висунутий Україною, і «Гірська жінка: на війні» – Ісландією. А позаминулого року на «Оскар» висувалися аж три підтримані нами фільми: від Словаччини, Литви та України.

 Тому я вважаю, що частка хороших фільмів у нашому виробництві – аномально висока! Вона реально дуже тішить. Я часто наводжу приклад про те, що тільки Кіностудія Довженка в 1960-ті роки, та й, зрештою, весь час, доки вона працювала, продукувала в середньому 20-25 фільмів на рік, а її планова потужність була до 30 повнометражних фільмів. Давайте ж згадаємо які! В 1965-му була прем’єра «Тіней забутих предків». Ще паралельно у 1963-64 роках знімався фільм «Сон» Володимира Денисенка, в якому теж зіграв Іван Миколайчук. А де решта, які були створені в той час?..

- А давайте краще згадаємо фільми 2018 року!

- Я можу одразу назвати п’ять фільмів, які вийшли за підтримки Держкіно і точно є серйозною мистецькою подією як мінімум європейського масштабу: «Коли падають дерева», «Донбас», «Гірська жінка: на війні», «Вулкан» і «Ефір». Це об’єктивна оцінка, за результатами участі у великій кількості міжнародних кінофестивалів серед повних ігрових метрів. Цей перелік ми, звісно, можемо продовжити. Важливий також комерційний успіх на міжнародному ринку, наприклад, анімаційного фільму «Викрадена принцеса».

 Тобто загалом 26 готових повнометражних ігрових стрічок за 2018 рік – це крутий результат!

- Чому, на вашу думку, не дуже пішло у нас в прокаті «Дике поле» за романом «Ворошиловград» Сергія Жадана? Або українсько-французько-ісландська копродукція «Гірська жінка: на війні»?

- І не тільки «Дике поле», і не тільки «Гірська жінка: на війні». У нас взагалі такі фільми не збирають великих грошей. От американський фільм «Зелена книга» зібрав усього 2 мільйони гривень за перший вікенд, і це буцімто успіх. Хоча саме такі фільми збирають купу номінацій на премію «Оскар»! Така вже специфіка української аудиторії. Тому що в цих фільмах немає Бетмена чи Аквамена...

 І давайте згадаємо ще одну просту річ. Не може бути в країні щось одне добре, а все решта – ні. Може бути десь щось краще, десь щось гірше, але загалом усе зав’язане на загальний рівень розвитку культури і загальний рівень економіки. От ці два не відпускають від себе решту показників!

 «ЗАХАР БЕРКУТ» – ЦЕ УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ДЛЯ ІНОЗЕМНОГО КІНОРИНКУ

- Маємо чи не перший випадок у нашому сучасному кіно, коли Україна готується продати свою популярну класику на світовий кіноринок, а саме «Захар Беркут». Режисер фільму Ахтем Сеітаблаєв вважає, що завдяки запрошеним американським зіркам — скажімо, Роберт Патрік в ролі Захара Беркута — нам це вдасться.

- Це амбітна мета – створити в Україні фільм, який можна продати у США. Тому там мають бути відомі актори. Про це запитує будь-який дистриб’ютор, будь-який західний телеканал чи VoD-сервіс: чи є у вас зірки, яких знають в англомовному світі? У цьому фільмі такі є!

 У фільмі «Гарет Джонс» теж є! Там головні ролі грають відомі й дорогі актори, не українські. І режисер, як відомо, – не українка. Це індустріальні ринкові закони. Українські актори, хоч вони й хороші, поки що недостатньо знані навіть в Україні...

 Але їх багато у «Захарі Беркуті», і режисер – український, і автор сценарію – український, і продакшн – український. А головне, історія наша – екранізація Франка, український контекст. І – ледь не забув! – там українське, не побоюся цього слова, Держкіно. Тож великою мірою й гроші українські. Це 30 мільйонів гривень, а загальний бюджет – 75 мільйонів.

Такі інвестиції, які були зібрані під цей фільм, звісно, на українському ринку знайти неможливо. 

- «Захар Беркут» виходить в український прокат у жовтні цього року. Взагалі, як багато з 65-ти фільмів, що у виробництві, ми побачимо цьогоріч на екрані?

- Є умовний зведений графік, що включає і стрічки, яким надає підтримку Держкіно, і ті, що мають інших інвесторів. Він змінюватиметься, але думаю, що зрештою це буде 35-45 картин. Сподіваюся, не менше рівня минулого року, або й трохи більше.

 КЛИЧКО УСЛАВИТЬСЯ ЯК МЕР, ЗА ЯКОГО В ЦЕНТРІ КИЄВА ЗНИКЛИ ВСІ ВІДОМІ КІНОТЕАТРИ

- Де ми будемо показувати ці фільми? Бо окрема тема, про яку не можна мовчати, та, що у нас катастрофічно не вистачає кінотеатрів і кінозалів. Ви самі казали, що виробництво фільмів не може окупитися і через те, що маємо малий кіноринок – всього лише 510-515 кінозалів на всю Україну.

- Це так.

- І при тому, що у нас їх так мало, маємо ще й кризову ситуацію з кінотеатрами у центрі Києва. Що робити? Чи можна їх убезпечити законом?

- На жаль, ні. Їх можна убезпечити рішенням органу місцевого самоврядування. В даному разі це стосується Київської міськради, Київського міського голови, Київської міської держадміністрації, які вирішують питання оренди, приватизації тощо. Міська влада просто має ставити собі за мету, щоб у Києві були кінотеатри! І в неї є достатньо ресурсів, повноважень, юридичних можливостей вирішити ці проблеми.

 Деякі із них, звичайно, створили попередники, оскільки чимало кінотеатрів, зокрема «Кінопанорама», «Україна», «Дружба», були приватизовані багато років тому. А чимало з них були закриті, а то й знищені, як, скажімо, кінотеатр імені Довженка.

 Але в тих умовах, які склалися, місто має ставити питання про вилучення з приватної власності, а можливо, й про викуп, кінотеатру «Україна». Бо це не просто кінотеатр, це історичне місце! Це все одно, що приватизувати пам’ятник Шевченку, чи Будинок центральної ради, чи Червоний корпус університету Шевченка.

І «Україна», і «Кінопанорама», і «Київ» – це справді ті культурні заклади, без яких неможливо уявити нашу столицю. Кличко – не корінний киянин, не людина від культури, йому не болить. Громадськість, найперше кінематографічна, обурена, бореться. Але є якесь недобре, не дуже оптимістичне передчуття...

- Якщо це недобре передчуття справдиться, то ця київська влада залишиться в історії України як команда, за якої у центрі столиці зникли знакові кінотеатри. Хоча я впевнений, що проблему з кінотеатром «Київ», як і з «Україною», київська влада легко може вирішити. Якщо захоче! Зрештою, вона сама її й створила. І їй треба нарешті визначитися з пріоритетами.

Їй треба чітко зрозуміти, що без розвитку культури і естетичного виховання нашого суспільства не буде розвиватися й економіка.

 ЮРІЙ ІЛЛЄНКО НЕ ЛЮБИВ СВОЇ «ФІЛЬМИ З-ПІД ТРАМВАЯ»

- Чи підтримує Держкіно виробництво серіалів?

- Ще не підтримувало жодного, але плануємо.

- А щодо серіалу «Зрадник»? Ви були на прес-конференції, присвяченій запуску цього проекту.

- Держкіно фінансувало фільм «Зрадник», на основі якого створюється серіал. Нам належить половина прав і, відповідно, пропорційно цього ми будемо і співвласниками похідного твору. В даному випадку ми підтримали серіал дозволом на використання майнових авторських прав і Держкіно буде одержувати якийсь дохід пропорційно нашій частці.

- Головний герой фільму «Зрадник» – кінорежисер, який у свій спосіб намагається опиратися радянській цензурі. В серіалі таких героїв буде більше. Чи не стане одним із прототипів образ Юрія Іллєнка?

- У фільмі «Зрадник» усі персонажі вигадані. Принаймні, я не вгадую нікого. Сценарій серіалу я не читав, але думаю, що ці персонажі не мають реальних прототипів. Це збірні образи видатних постатей українського кінематографа того часу.

- А проте, на прес-конференції, присвяченій запуску серіалу, автор сценарію Сергій Тримбач нагадав історію режисерського дебюту Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих» і сказав, що «фільм, слава Богу, не спалили», як це було у «Зраднику». Йшлося про те, як ламалися долі режисерів, а Іллєнка не зламали, хоч і він змушений був іти на компроміс, аби залишатися в професії.

- Це так. Достатньо прочитати і його автобіографічну книжку, і його статті, одна з яких так і називалася – «Плата за компроміс». Хочу сказати, що, очевидно, одним із винуватців цього компромісу – опосередковано – був і я. Я народився, батькам треба було жити, заробляти гроші. А що може ще робити режисер, окрім як знімати кіно? Батько у 70-ті роки знімав, зокрема, й фільми, які йому не хотілося знімати. А ті, що хотілося, знімати не давали. Усі фільми, які він знімав, піддавалися жорсткій цензурі, зупинялося їхнє виробництво, і в той період – особливо.

 Треба було йти на якісь переговори з цензорами. Це призводило до конфліктів із друзями. Зокрема, таке трапилося з фільмом, в якому навіть відмовився зніматися Іван Миколайчук. Фільм мав називатися «На поклони», в результаті цензурного тиску він отримав назву «Мріяти і жити». Багато було таких неприємних історій. 

 Режисери вдавалися до хитрощів. Скажімо, заздалегідь вставляли в робочий матеріал якісь речі, що мали бути предметом торгу і вирізані в подальшому, аби зберегти щось принципове. І це стосувалося не тільки мого батька, а й усіх кінорежисерів Радянського Союзу. Власне, не знімати для кінорежисера означало не тільки втрату джерела існування, а й втрату можливості реалізувати себе у мистецтві.

Батько не був авторитетом для радянської влади. Він був для неї джерелом проблем

- Для радянських чиновників авторитетів не існувало. І навіть Юрій Іллєнко ним не був?

- Ні, батько не був авторитетом для радянської влади. Він був для неї джерелом проблем. Тому що, як і будь-який талановитий митець, прагнув свободи творчості. І влада робила все, щоб таких митців змусити працювати на себе. З батьком такого не сталося. Він не знімав пропаганду. Але все одно змушений був знімати фільми, які знімати не хотів. Він називав їх «фільмами з-під трамвая».

 І навіть коли з’явилась можливість за державний кошт відновити і випустити колекцію DVD, – вона вийшла у 2008 році, – він погодився включити до неї лише частину фільмів: «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лісова пісня. Мавка», «Лебедине озеро. Зона», «Криниця для спраглих», а також «Тіні забутих предків» – як операторську роботу. Окремо ще була «Молитва за гетьмана Мазепу», яка не увійшла до цієї ретроспективи через низку юридичних причин. Щодо решти картин він навіть не хотів, щоб вони були відреставровані.

 Я побачив їх уже в дорослому віці, по телевізору, тому що батько мені їх спеціально не показував. Це дуже хороші фільми! Спитав його, чому вони йому не подобаються. Він пояснив. Для нього це було настільки тяжко морально, що він не хотів навіть усе це згадувати.

- А чи ви знаєте про те, що Юрій Герасимович хотів зняти ще – і не встиг чи не зміг? І чому?

- В останній період життя і творчості він хотів зняти фільм «Агн» – пригодницький трилер про друге пришестя Христа. Написав сценарій на початку 90-х. Але тоді за своєю складністю це абсолютно не можна було реалізувати в Україні й спроби знайти фінансування провалилися. Зйомки планувалися в різних країнах, фільм був складний для постановки – з великою кількістю комп’ютерної графіки і спецефектів, які й зараз, з нинішнім рівнем технологій в Україні, надзвичайно складно втілити. А тоді, в 1994-95 роках, тим паче.

 ЧИ Є ЖИТТЯ ПІСЛЯ ДЕРЖКІНО? У НАШОЇ РОДИНИ Є ФОРА – ДЕСЯТКИ ГОТОВИХ СЦЕНАРІЇВ

- Можливо, це може бути знято нині? Чи ви самі не думали взятися за цей проект?

- Думав... У батька взагалі було дуже багато сценаріїв, які залишилися нереалізованими, починаючи з 60-70-х років. Декілька з них просто класні й дуже мені цікаві. І я мрію їх втілити! Як продюсер, як мінімум. Можливо, і не тільки як продюсер. Адже ж має бути життя після Держкіно!

- До слова, я дуже хотіла вас про це запитати. Що робитимете після Держкіно?

- От і мені було би цікаво знати!.. До того, як прийшов сюди, я вже працював над розробкою цих сценаріїв. Нині їх треба трохи адаптувати до сучасності, але я переконаний, що вони матимуть успіх.

 Ще у батька був дуже цікавий задум, один з останніх, – це чергова для нього екранізація Гоголя. Дуже складний для екранізації твір «Страшна помста». Мені здається, що він знайшов ключ до кінематографічного вирішення цієї історії.

 А наприкінці життя батько зацікавився темою Холодного Яру. Думав про «Чорного ворона» Шкляра, але замислив екранізувати «Холодний Яр» Горліса-Горського. І це була остання тема, яка його цікавила, вже за кілька місяців до смерті. Він навіть почав якісь консультації, мала початися робота над сценарним матеріалом, але цього вже не сталося. Тому якраз цього проекту, на відміну від попередніх, у вигляді сценарію чи якихось нотаток вже немає.

 Один із проектів – це дитяча казка про запорожців, за жанром – сімейний фільм-фентезі. Планувалася технологія поєднання 3D-анімації з реальними акторами. Дуже цікавий проект! І ще одна малобюджетна історія, яка значно простіша в реалізації, – історія сучасних Ромео і Джульєтти у нетрях великого мегаполіса, а саме київських підлітків із соціально найнижчого прошарку. Вона написана як драма, дуже співзвучна із сьогоденням.

 І я отримав дозвіл на це у батька ще за його життя — робити з його сценаріями те, що мені здаватиметься потрібним і цікавим. В тому числі, з правом на переробку – правом не тільки юридичним, а й моральним. І це дуже важливо для мене – що я отримав саме моральне право.

- Юрій Герасимович сам вам запропонував? Він хотів, щоб ви над цим працювали?

- В останні років п’ять його життя ми дуже багато спілкувалися на тему кіно в професійному плані. Я почав цим серйозно цікавитися. Було кілька проблем, які я допоміг йому успішно вирішити як юрист. А потім мене зачепило одне й інше, і ми навіть разом цю дитячу казку подавали на конкурс Держкіно, для отримання фінансування. Казка потрапила в план виробництва, ми удвох з ним хотіли знімати. Але у 2008 році сталася фінансова криза, і програма виробництва не була реалізована. Так моя режисерська кар’єра і не почалася, але кінематографічна розпочалася все одно.

Я так розумію, що вона почалася ще задовго до того. Ви ж знімалися у батькових фільмах. Скільки їх було? Мало не десяток. Продюсували «Молитву за гетьмана Мазепу».

- В якийсь момент я практично відійшов від юридичної практики – кіно просто витіснило все решту. Це був довгий процес, який розтягнувся на більш ніж десять років: з останнього курсу університету і до 2013-го, коли вже ніякої іншої професійної діяльності, крім кіно, у мене не залишилося.

- Так що у вас є поле для творчої діяльності. Маєте багато сценаріїв!

- У нас готових сценаріїв більше, ніж у деяких кінематографістів – ідей. На кілька поколінь уперед. І це дає нашій родині певну фору.

 І, до речі, у Держкіно я прийшов 2014 року з програмою, що базувалася на ідеях, які ми ще з батьком багато обговорювали. Саме про ці ідеї у вигляді програми я й розповідав... Багато що вдалося реалізувати, багато ще залишається нереалізованим з різних об’єктивних і суб’єктивних причин.

 З того, що вдалося? Це акцент на виробництві фільмів для масового глядача, тому що саме це є основою функціонування будь-якої кіноіндустрії. Це захист інформаційного простору. Що не вдалося – це запровадження збору на розвиток українського кінематографа і формування незалежної інституції, яка би фінансувалася не з державного бюджету, а за рахунок спеціального збору.

 І це не вдалося тому, що має бути зроблено не з позиції голови Держкіно. Це – в компетенції Верховної Ради. Необхідно 226 народних депутатів у парламенті на підтримку цієї ідеї. Поки що стільки не знайшлося, тому що це достатньо радикальна реформа для української бюджетної системи, яка залишається доволі консервативною і заплутаною.

- Насамкінець запитання, яке просто не можна не поставити – з огляду на вибори в Україні. Чи може трапитися так, що в разі зміни влади відбудеться відкат у розвитку кінематографа?

Зміна або відсутність політичної волі можуть зупинити український кінематограф будь-якої миті

- Звичайно, що може. І якщо зникне державне фінансування, кіно в Україні зникне майже в той самий момент. Це станеться буквально протягом місяця, що вже продемонстрував 2014 рік. У нас навіть якщо фінансування не надходить вчасно, все одразу зупиняється...

Так що всі розуміють, наскільки це залежить від політичної волі. Адже у випадку певних змін ця політична воля може просто зникнути. Тільки не сприйміть це як агітацію за якусь політичну силу. Просто теоретично це можливо. Хоча це можливо і без змін. Тому для фінансування національного кінематографа, як я вже наголошував, Україні потрібна незалежна інституція, як це є у Франції, у Польщі, де кіно не залежне від влади і стабільно розвивається.

Валентина Пащенко, Київ

Фото: Геннадій Мінченко, 

Ольга Танасійчук, Укрінформ

 

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда