f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

«Мені не соромно визнати помилку». Розмова з Романом Балаяном у 20 фрагментах

18.02.2019

Дмитро Десятерик, «День»

Востаннє ми розмовляли десять років тому: інакший час, інакше кіно, інакша країна.

Слухати Балаяна завжди цікаво.

Тим паче, зараз. І приводів для цього шукати не треба. Хоча ні, привід є: у квітні Роман Гургенович розпочинає зйомки нового фільму — вперше за десятиліття. «Ангел» — це чорно-біла драма, перший варіант сценарію для якої був написаний ще в Парижі 1990 року.

Ми говорили про кіно, театр, політику, життя, але почали, втім, з анекдоту.

АНЕКДОТ

— У божевільні лікарка заходить у палату. І бачить, що на підвіконні біля відчиненого вікна стоїть пацієнт, збирається стрибнути. «Я ж вам казала, що вам не можна цього робити». — «Бог сказав, що мені сьогодні можна». З п’ятого ліжка голос: «Я йому цього не казав».

ПЕРШИЙ СЦЕНАРІЙ

— У 1960-х приїхала якась жінка із Єревана, помітила мою мармизу й запросила на проби в Єреван, до Степана Кеворкова — голови республіканської Спілки кінематографістів. На головну роль я не пройшов. Натомість запропонували роль комсорга, але дядько, головний адміністратор театру в Степанакерті, мене відмовив. Проте Кеворкову я сподобався. Я дав йому сценарій — тільки не смійся — «Ленін, море і Алі». Це в Егіше Чаренца, такого собі вірменського Маяковського, був вірш «Ленін і Алі» — про те, як у Трапезунді вантажник Алі мріє про Країну Рад і комунізм, оця утопія. Я й придумав цілий сценарій про це. Показав Кеворкову, він сказав: «Забавно, щось є. Але треба допрацювати». Не затвердили.

КИЇВ

— Вперше до Києва я приїхав у лютому 1962 року з товаришем, бо нам сказали, що в Києві гарні дівчата. Приїздимо, зима, ми без шапок, у готелі нас не беруть. Батьки, на щастя, дали добрих грошей. Шкарпетки ми міняли так: приходили до якогось магазину, купували нові, ті викидали. Паничі такі. Пішли в готель «Театральний», але нас туди теж не пустили, дарма що самі з театрального інституту. І тут голос збоку: «Хлопчики, можна вас?» Бабуся така: «На хату не хочете?» Ціна підійшла. Комуналка на вулиці Золотоворітській, 2. Хазяйка в якійсь конурі, а нам здала велику кімнату. Валентина Тимофіївна, досі пам’ятаю. Лише одна умова: крім оплати, щовечора — пляшка горілки. Сказано — зроблено.

Зайшли ми тоді й на студію Довженка. Я ж хотів бути кіноартистом. І мене бачить на третьому поверсі режисер Віктор Івченко, який планував знімати фільм про спорт. Він зупинив мене й запитав: «Ви не гімнаст?» А я в 16 років спорт кинув. Поїхали ми тоді ні з чим.

ПОХОРОН ТА СНІЖКИ

— 1968 року, уже під час навчання в Інституті імені Карпенка-Карого, я придумав короткометражку: як людина на власному похороні підслуховує, лежачи в труні, хто що про неї говорить. Мій педагог, Тимофій Левчук, навіть запитав, чи не зібрався я помирати. «Ні, але кожен про це думає». — «Я про це не думаю».

Потім у мене був чудовий сценарій «Червоні краватки». Параджанов кричав, що це геніально. Потім ще один, герої в якому — акторка-невдаха й чорношкірий хлопець. Вона виходить узимку на вулицю, і раптом хтось кидає в неї сніжком. Потім знову — виявляється, це чорношкірий хлопець так залицяється до неї. Вони знайомляться, я придумав, як вони разом у Лаврі ліплять снігову бабу. Навіть Юрію Іллєнку, який ревнував мене, що я весь час ходжу до Параджанова, сподобалося. Ми почали знімати. Але декан Смородін побачив матеріал і заборонив.

ШУХЕР

— Я придумав, як зняти фільм за один день. Ми з оператором Аркадієм Першиним викупили — а по суті, викрали — камеру у вихідний, стали на бульварі і з довгофокусною оптикою знімали вхід до Володимирського собору, якраз на Яблучний Спас. А Аркадій Мікульський там усередині записував звук на магнітофон, за який я теж заплатив окремо. Раптом Мікульський виходить, а за ним міліціонер. Олексій хапає камеру, і ми мчимо, наче олені, — бо камеру у вихідний день узяли, начальника цеху заарештують. Мікульського залишили, але обійшлося. За день не вийшло.

ДОПОМОГА

— Раніше будь-який студент-дипломник мав право зробити диплом коштом студії Довженка. Я ось поїхав у Карпати в експедицію на місяць. Я всюди зараз просуваю цю ідею: дуже багато людей закінчили інститут. Вони мають право на дебют. На мистецьку помилку державним коштом. Талановито знімуть чи ні — не так важливо. Мій перший фільм «Ефект Ромашкіна» — бездарний. До чого тут це? Може, в інших рамках він був би інакшим. В інституті ти контрольований зовні, педагогами, а диплом — це вже не твій учитель вирішує, це вже ти. Я зрозумів, що я нарешті в професії, саме коли завершив дипломну роботу. 

ЛІТАТИ

— У «Польотах уві сні та наяву» є сцена, де герой проїздить на червоних «Жигулях» — це, до речі, насправді «Жигулі» Олега Янковського, — а біля тротуару стоять сім гойдалок, на яких гойдаються діти. Пам’ятаю, мене на перегляді хтось запитав: «Це в якому місті дурні поставили гойдалки прямо біля машин?» Але ж у мене герой увесь час каже, що людина може літати. Тому я попросив директора принести й поставити гойдалки. Герой проїхав, а чи зрозуміє глядач, чому я так зробив? Я просто пластично продовжую оцю тему польотів. Це все отак буває.

ТЕАТР

— Чому я театр люблю більше, ніж кіно? Тому, що в ньому роздягаються. Театр починається з вішалки   — це ж геніальне визначення. Ми роздягаємося, це храм. Є, звісно, цікаві спектаклі, які починаються з уже відкритою завісою, але чому? Там, за завісою, вони, а тут ми, це ж прекрасно! Вони лицедії. Ми їх бачимо, вони інші, і це чудово.

СВОЄ МІСЦЕ

— У театрі я міг би бути, можливо, й успішнішим, але кіно — це просто популярний вид мистецтва. Пам’ятаю, коли став більш-менш відомим, до мене багато молодих, знайомих моїх знайомих, просилися, аби я влаштував їх у ВДІК. Бо я знаю Соловйова, Хуциєва. Я погоджувався, але чесно попереджав: є талант — допоможу, якщо ні — кроку не ступлю. І ось пам’ятаю, якось прийшла одна дівчина. Не абищо, але може бути. Красива. Запитую: «Чому ви хочете в кіно?» — «Це цікаво». — «Ні. Давайте будемо чесними. Я віддав перевагу кіну, бо це популярний жанр. Значить, ви хочете бути відомою? Щоб вас упізнавали на вулиці?» — «Взагалі-то так». — «Ну, тоді давайте я вас влаштую на курсі телеведучих. Вони ще відоміші». Думаєш про славу — значить, відданий не мистецтву, а лише собі. Тебе хвилює лише питання слави. Як мене хвилювало, коли я думав, що я кіноартист. Теж мені, велике цабе.

Ті, хто в мистецтві, — на виду. Ось тебе мало видно, ти пишеш, ми тебе знаємо лише по письму. Зараз розумно пишеш, у старості можеш писати дурниці. Але це проходить не так страшно для тебе. Пише — хай пише. Але ж я знімаю кіно, я на виду.

ТВЕРЕЗІСТЬ

— Мене важко примусити думати так, як мені не властиво. От показують «Райських птахів» — мою картину, яку я не люблю, в Єревані на фестивалі. Раптом президент фестивалю каже мені у фойє: «Рома, з тобою хоче познайомитися Вім Вендерс. Йому дуже сподобалася картина». Підійшов і через перекладача розповідає: «Після вашого фільму мені теж захотілося літати. Я почувався, як цей герой, мої думки такі самі». Я заперечую: «Всі кажуть, що фільм старомодний і консервативний». — «Прийміть це як комплімент». Але коли ми відійшли, я запитав президента: «Він, мабуть, уже погані фільм знімає?» — «Ну, останні такі собі». Анджей Вайда теж хвалив... Здавалось би, ось, такі люди похвалили. А я залишаюся при своїй думці. Бо вважаю, що це невдале кіно. Фільм є, кіна нема. Це різні речі. Хотів краще — не вийшло.

НАТХНЕННЯ

— Мене колись звинувачували, що фінал «Польотів» — це «Попіл і діамант» Вайди. Ну так. Але я не думав, коли знімав. Яка різниця — бачив я це в кіні чи в житті? Або ось людина у мене стрибає у воду, і Калягін стрибає у воду в «Механічному піаніно». Так. Але інакше все, правда?

НЕРОБИ

— Всі нероби студії Довженка мріють потрапити до мене в групу, бо знають, що я нікого не виганяю. Скільки разів директори фільмів казали мені вигнати того чи того, бо з ним неможливо! Інші давно би прогнали. Микола Мащенко (1929 — 2013, колишній директор студії Довженка.   — Д. Д.) взагалі б убив. Ось приклад: треба мені в кадрі лампу з зеленим абажуром. Художник приніс червоний. Але я не можу образити ні художника, ні реквізитора. Даю останньому завдання: знайти зелену попільничку. Знайшов. І я придумав інакше цю сцену, не пов’язану з абажуром.

ЗБЛИЖЕННЯ

— Нині інтелігенція зрівнялася по бідності з народом. Раніше вона думала не стільки про гроші, скільки про цензуру, про те, що особиста свобода неможлива, що доводиться бути гайкою в тій країні. А народ думав — як вижити. А зараз інтелігенція живе навіть гірше за народ. Тепер вони однаково критикують, однаково ненавидять, проклинають одне й те саме.

МАЗОХІСТ

— Я його так назвав — ніхто не розуміє. Путіна всі обзивають покидьком, але насправді він мазохіст. Він знає, що весь світ ненавидить його — і саме цим живиться. Це і є мазохізм.

НАРОДНІ Й НАРОДНІ

— Мені соромно за наші містечкові провінційні прикметники: «видатний», «народний», «заслужений». Скажи: «людина не без здібностей», «відомий режисер» — і мені досить. Ну от, як ти можеш назвати мене «видатним», якщо ти бачив фільми Фелліні? Як ти можеш бути народним артистом, якщо Висоцький офіційно не був народним артистом? Але і є ним насправді. Рома Биков, Леонід Биков. Ось вони — народні.

ПОМИЛКИ

— Коли я вперше побачив «Колір граната», то сказав Параджанову у вічі: «Це ваша творча невдача». Я завжди вважав, що він у житті — абсолютний геній, більший, ніж на екрані. Тим паче, його колажі. Одного разу, багато років по тому, о 23.00 я зайшов додому. Вмикаю телевізор — а там якийсь француз говорить про Параджанова. А потім починається «Колір граната». І я не можу відірватися. Зранку подзвонив Світлані Щербатюк, його дружині: «Пам’ятаєш, я тобі казав, що він у житті геніальніший, аніж на екрані. Так-от, тепер можу сказати, що в житті він лайно, а на екрані таки геній». — «Я давно так вважаю». Мені не соромно визнати помилку. Я спочатку на «Пропалу грамоту» сказав, що це гівно, а Параджанов сказав: «Це ти гівно». Через 18 років, лежачи в ліжку, я подивився її по ТБ — яка картина! І зробив усе, аби вона поїхала в Баку на фестиваль. Те ж саме я зробив з чудовим фільмом Володимира Денисенка «Совість», його свого часу не пустили в прокат — допоміг відреставрувати і послав на фестиваль у Канаду.

ОБУРЕННЯ

— Мене так принижувало, коли мені робили зауваження на худраді. Я ж горець. Інші мовчки лютували, зціпивши зуби, а я просто не міг, хотів щось крикнути, когось ударити. Як так можна? «Приберіть цей кадр!» Таким тоном?! Я до 1983 року дикуном був, скажімо так.

ДЛЯ СЕБЕ

— У мене є два фільми, які я знімав для себе, знаючи, що глядач навряд чи витримає: «Поцілунок» і «Перше кохання». Я не думаю про глядача в них. Мало кому вони подобаються, а мені так.

БУТИ ВІРМЕНИНОМ

— Щороку буваю у Вірменії на фестивалі «Золотий абрикос», тому що безкоштовно туди їжджу. А потім — на Карабах. Але я збоку бачу більше недоліків, ніж переваг. Тому, коли я там виступаю, мені кажуть: «Ви як турок прямо». Ні. Я просто глибоко переживаю, бо люблю. Вони зсередини дивляться, а я крізь «бінокль». Занадто крупно виходить, саме тому що далеко. Колись я міг розпочати кар’єру саме у Вірменії з екранізації «Буйволиці», прекрасної повісті Гранта Матевосяна, але там тоді не схотіли. Став би геть інакшим режисером. А тепер уже по горах не можу скакати. Підтримую там таланти, кажу кому треба, щоб звернули увагу.

Головне, що я роблю для Вірменії — поводжуся так, щоб якомога більше людей вважали, що всі вірмени такі хороші, як Рома Балаян.

ХОБІ

— Немає. Побалакати люблю. У мене є товариш, скульптор Микола Рапай. Буваю в нього майже щодня. Йому 90 років, але пам’ять яка! Запитую: «Коля, у мене в цьому фільмі один колись знімався в епізоді, ось не пригадаю імені...» Називає одразу. Я заходжу до нього, і ми валяємо дурника. Жодної розумної теми. То співаємо, змінюючи, утрируючи слова чи мотив, то наче підтанцьовуємо. Кажу йому: «Коля, уявляєш собі, якщо хтось установить відеоспостереження, то про нас точно скажуть: «От двоє дурнів!»

26 березня, вівторок, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «ПАМПУШКА»

27 березня, середа, Червоний зал Художній фільм «ДІМ, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ ДЖЕК»

28 березня, четвер, Синій зал Екран і сцена: незабутні постаті Аристократ духу – ЮРІЙ ЛАВРОВ