f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Мої привиди! Мені з вами краще, аніж з тими, хто живий...»

10.01.2018

«Мої привиди! Мені з вами краще, аніж з тими, хто живий...»

До 14 січня в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе триватимуть "Дні Сергія Параджанова"

Кінематографічний рік, уже традиційно для останніх двох десятиліть, розпочинається з Дня народження класика українського, вірменського, грузинського та світового кіно Сергія Параджанова. Він прийшов у цей світ на Різдвяні свята, 9 січня 1924 року, у Тбілісі. Навчався кіноремесла в Москві, у ВДІКу, у свого вчителя Ігоря Савченка. Потім була Київська кіностудія, низка фільмів, які мало що обіцяли.

Однак Параджанов уперто нагадував про свій напівмістичний зв’язок зі спадком та авторитетом Олександра Довженка, від якого — устремління до вершин, до статусу Генія. Після створення «Тіней забутих предків» 1965-го він той статус здобув, легалізував, хоч і до того незмінно представлявся при знайомствах: «Параджанов. Геній, єдиний геній на цій захланній кіностудії». Зрештою, багато в чому він надав тій студії бажаної інерції, зухвало-веселого напрямку в непізнаване...

Один із драматичних епізодів біографії митця — історія сценарію «Сповідь», написаного в Києві ще 1969 року. Спробую відтворити — пунктиром, фрагментарно — ту історію.

«СПОВІДЬ» / «ИСПОВЕДЬ». СЦЕНАРІЙ С. ПАРАДЖАНОВА

«Если художник умеет и не боится быть самим собой — он создает храм» (С. Параджанов)

Сценарій «Сповіді» / «Исповеди». «В 1969 году, — пригадував він, — у меня было двухстороннее воспаление легких. Я умирал в больнице и просил врача продлить мне жизнь хотя бы на шесть дней. За эти несколько дней я написал сценарий. В нем речь идет о моем детстве...» Мотив такий: «Я должен вернуться в детство, чтобы умереть в нем...»

Фільм було запущено у виробництво лише 1989 року на студії «Вірменфільм». Два знімальних дні, відзнято 300 метрів плівки. Зйомки довелося зупинити через хворобу Параджанова. Він уже вмирав й останніми зусиллями прагнув втілити невтілене, те, що не встиг реалізувати. На жаль, на цьому й завершилась історія фільму.

Сценарій, проте, зберігся, як і відзнятий матеріал. Це епізод смерті сусідської дівчини Віри.

1969. ФРАГМЕНТИ

«Исповедь» — это сценарий фильма, сложенный из цепочки воспоминаний, которые проснулись в моей памяти перед закрытыми воротами кладбища...

Седые женщины спали, резко запрокинув головы. Они чему-то улыбались...

Из-за прокопченных занавесок выглядывала Вера, младшая дочь портного.

Умерла Вера. Анничка (ее мать) то и дело теряла сознание.

Жвания, лучший фотограф города, ретушировал портрет покойницы. Вера смотрела прямо на нас — за ней, как два черных крыла, торчал плоский бант. Синие тени под глазами ретушер убрал и добавил улыбку, которую никто не видел на лице живой Веры. Улыбка на лице Веры была видна и в гробу...

Это все, что я помню о Вере.

Первая моя трагедия: «Похороны кружев, улыбка ретушера. И запах духов и пудры мамы».

Да... Это было ранней весной.

Нет, я не уйду с кладбища! Я не выдержу изгнания из детства.

Я вообще против изгнаний и гонений. Мои призраки! Мне с вами лучше, чем с теми, кто живы. Мои кипарисы... и корни кипарисов... Мы с вами в родстве! Вы касались и касаетесь моих предков. Какое-то время мы росли вместе. Вы почернели от этого времени, а я побелел... Я задыхаюсь от зноя и пыли.

Задыхаюсь и злюсь, что не найден тот смысл и образ красоты, который ищет человека».

Ви зауважили? У Віри в труні з’являється усмішка, якої на її обличчі не бачили за життя, — цю усмішку подарував їй митець!

Шкода, що сценарій не було втілено ще тоді, 1969-го. Абсолютно авторське кіно, максимально суб’єктивовані образи, які починаються і закінчуються в дитинстві, чи не так?+

Сьогодні можна лише здогадуватися й будувати гіпотези, яким могло би стати українське кіно, а заразом і світове, якби Параджанову вдалося поставити свій сценарій ще тоді, наприкінці 1960-х. Мораль цієї історії проста: не загороджуйте митцеві, особливо ж тому, котрий довів свою здатність говорити з усім світом як рівня йому, дороги. Фантазії митця, його спосіб мислення не просто дарують естетичні відкриття — незрідка вони вказують дорогу суспільству, людству, людині цінності й образи, які здатні всіх нас урятувати...

Так-так, і цей химерний чоловік, Сергій Параджанов, який видавався багатьом таким далеким від реальності, міг ту реальність зачаклувати на зміни, які забезпечили б їй більшу стабільність та живучість. Оберігаймо митців — вони знають про людей те, що гарантує їм спасіння і нові народження. Адже вони творять Храм. Не випадково Параджанов народився на Різдвяні свята.

 

 

Автор - Сергій ТРИМБАЧ;
Джерело: газета День.
Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»