f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Сім «с»

30.09.2017

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc.eu

До конкурсу одного з 15-ти кінофестивалів класу «А», Варшавського, було відібрано український повнометражний документальний фільм «Будинок “Слово”» Тараса Томенка. Після перегляду стрічки стало зрозуміло – і чому відібрали, і чому на закритому показі «Будинку…» в рамках Форуму видавців у Львові йому навстоячки плескала сучасна мистецька еліта…

Слова. Вони завірюхою крутяться у нас в голові, і бурею – у щоденному побуті та роботі. Ми складаємося зі слів, і складаємо з них наші стосунки, наше минуле і наше майбутнє. Це – засіб до повноцінного існування і Боже прокляття. Ними можна ощасливити і зранити, ними можна в прямому розумінні вбити. Вони, слова, промовлені та написані українською мовою, як наріжний камінь, в прямому і переносному значенні, лежать в основі трагедії тих сотень людей, які в 30-х роках XX-го сторіччя були розстріляні чи закатовані, заслані на Соловки чи до психушок, стерті як особистості або забуті як творці. Вони, поодинокі, були винні в своїй українській природі і своїх творчих можливостях висловлюватися інакше за решту мільйонів одурених, заляканих, зламаних. Зі слів вони собі зробили пам’ятники і слова ж їх кинули в могили. «Будинок “Слово”» Тараса Томенка про це: про українське слово як таке – що не твердая криця, і про слова, які валяться на голову їх слабким творцям, і про творців слів, похованих під товстим шаром букв…

Так само як харківський будинок «Слово», зведений наприкінці 1920-х років, став досягненням у методології згуртування в одному місті всіх потенційних кандидатів у «вороги народу», так і однойменний фільм про той будинок можна назвати «новим словом» вже в кіно. Це не просто документальний фільм, яким він по формі і є. І не просто документ часу, яким він є по суті. Ми маємо чітко об’єктивне – виражене в наборі хронікальних кадрів, фотографій та задокументованих висловів, і чітко суб’єктивне – у шляху режисерсько-сценарної думки, що з’єднує розрізнені факти в одне абсолютно художнє ціле. Це фізичне і духовне, проявлене і потойбічне, це паралель, в яку увійшов перпендикуляр. Це мов людина, унікальне утворення. Як поезія. Як вірш. Вир. Ви або ти. Я…

Як з документу, з фотографії, з хвилин-градусів-визначень зробити незбагненну мистецьку картину? Не збагнути… Двома словами, це – витвір мистецтва.

Томенко зробив підписом під сотнею чорно-білих знімків цитати з творів, листів, документів, наклепів, звинувачень, присудів. І вони розфарбували для глядача всю вервечку матового паперу в ультрамаринові і флуоресцентні кольори, такі ж божевільні, як і ситуація з винищенням цілого культурного пласту України, з винищенням 6-7 мільйонів українців за допомогою репресій та голодомору. Чи Томенко художник? Боже збав! Але від художника у нього мислення, процеси якого проходять в сантиметрі від логіки науковця. Ну, як, наприклад, логічно можна пояснити початок фільму: Тарас розповідає історію «Будинку…» від початку, класично, ніби з книги Буття. І це замість того, аби зробити вигідний, і такий зрозумілий, давно і добре драматургійно пророблений в голлівудських фільмах хід як флеш-бек – відразу повідомити глядачеві кінець історії, відразу розказати про жах розстрілів, занурити у шок, а потім вже, тримаючи аудиторію в напруженні, продовжити поступово роздмухувати незворотній вогонь пекельного end’у. Та він вирішив інакше. Бо все геніальне – просте, і проста структура – від одиниці до десяти – виявилася набагато потужнішою у своєму кінцевому результаті. Лірична та прекрасна казка про молодих і талановитих мешканців найкращих квартир в Україні поступово переходить в психологічну драму, потім – у напружений тріллер, а у фіналі – в повільну, методичну трагедію жахів… Ефект від цього глибший, довший і всеохоплюючий.

Як розказували свідки після перегляду фільму на Форумі видавців, присутні письменники і поети не могли нічого сказати. Цілком можливо, їм не сподобалося, проте наступного дня, мовчазні напередодні, вони зізнавалися в глибокому враженні, якого, певно, просто не хотіли позбутися, всотуючи весь його запал.

Нехай вас не введе в оману лінійність викладу історії «Будинку “Слово”» та його прогнозований і відомий кінець. Фільм побудований за всіма правилами. Крамола таке згадувати, але: в пам’яті зринає модифікація телевізійної служби новин на «1+1», яка у свій час почалась із впровадження новою шефинею так званої системи «сім “с”», де обов’язково мали бути «секс», «скандал», «смерть» і таке інше. За аналогією цієї системи, провадилася робота і з мешканцями будинку «Слово», додаючи до названих слів на «с» – і передуючи смерті – спокусу, сексотство, страх і садизм. Томенко тільки зібрав усе докупи. Роками разом з Любою Якимчук вишукуючи по архівах не надто поширені і дуже малочисельні факти, твердження, тези, думки, записи, вигуки і афоризми літераторів та тогочасних партійних потвор і НКВС-ної мерзоти, як ниткою провів їх через квартири 109 жителів будинку, і додав артистичності у вербалізації. Життєвість йому допомогли «втілити» чудові голоси Бориса Георгієвського, Анни Левченко, Михайла Вознюка на інших. А атмосферу зробити – 150 музичних моментів, спеціально під кожну потрібну сцену написані Аллою Загайкевич. Ніби все. Але ні. Бо наявність сукупності відомих елементів не дає можливості створити життєдайний організм. Має бути диво.

Однією з несподіванок фільму є те, що він цікавий. Бо зазвичай документальне кіно нецікаве масовому глядачу, інакше воно б давно склало конкуренцію художньому кіно. Документальне кіно має іншу функцію – проникнути в ситуацію, зафіксувати фрагмент часу, задати питання чи відповісти на нього. «Будинок “Слово”» робить оце все плюс є цікавим. Як так? Тож трохи про манеру сценаристів Томенка/Якимчук.

Навмисно згадував про цитати. Саме вони складають основу фільму. Про себе, про друзів, про країну, Україну, життя і творчість глядач дізнається великою мірою з вуст героїв: промовлене колись ними було записане родиною, друзями і недругами. Друга велика частина вербального – це детальки характеру героїв, їх захоплення, вміння, тілобудова і світосприйняття. Через це ми отримуємо у себе в уяві живих і повнокровних чоловіків і жінок. Наприклад, нам говорять, що театральний режисер Лесь Курбас вдягався як денді, пив лише біле вино і сконструював радіоприймач, за яким сидів ночами, вслухаючись в шарудіння ефіру. Поетка Раїса Троянкер спочатку працювала у цирку, але з допомогою Сосюри і завдяки своїй ерудиції увійшла в літературне життя. Але до того ж була чи то хтивою, чи то німфоманкою, тож переспала ледь не з усіма літераторами Харкова, при цьому залишилась в історії літератури єдиною представницею «еротичної поезії». Письменник, поет і перекладач Майк Йогансен був довжелезного зросту, любив і мав купу собак, впродовж годину після обіду міг вивчити сербську мову. Якось виграв в більярд у Маяковського, через що той, за умовами програшу, заліз під стіл і заспівав «Птічку певчую». А перший поет України, Павло Тичина, тонкий, стрункий, зеленоокий, із жіночою посмішкою, помінявся з Йогансеном квартирами, бо хто ж міг витримати над головою щоденне собаче гавкання? Звісно, є у фільмі й портрет Миколи Хвильового, центрального персонажу не тільки «Будинку “Слово”», а й всієї української літератури. І який майстерний портрет, людину пишучу аж заздрість бере. Тарас разом з Любою видобули із запиленої паперової пам’яті газет, доносів, записок, оповідок і повістей найсмачніші визначення, що змальовують Хвильового оригіналом не гірше за Пікассо. Хвильовий, виявляється, шмигав носом і посмикував плечами, стукав кулаком по столу і бігав, коли сварився, був собачником, і навіть – месією собак, любив Сосюру і не любив Тичину. Якось, будучи добряче напідпитку, бився головою об стіну з картами земних півкуль, бажаючи втопитися в океані, а коли застрелився, Курбас сказав про нього: «Нема Хвильового – нема і української літератури»… Напередодні свого демонстративного і протестного самогубства він спалив свій незакінчений роман, а натомість написав листа сину. Довженко на похованні поцілував його, мертвого, в рану на скроні…

Глядач дивиться на обличчя вже давним давно мертвих людей, і, чуючи їх, про них, сказані слова, бачить живих, які говорять до нього. І говорять вони не похапцем, ненав’язливо, між іншім. І ти занурюєшся в минуле точнісінько як герой роману Джека Фінні «Між двох часів», без машинерії і наукової-фантастики – лише за допомогою ознак епохи, психологічно налаштовуючись на певний період історії.

Будинок в Харкові, що називався «Слово» – бо був збудований у вигляді літери «С», – досі стоїть, тільки служить іншим мешканцям. Переважно вони й не знають, хто тут жив до них. У фільмі Томенка будинок знятий коптерами з усіх сторін, із середини, з гори, з кишень – з душі. Він тепер сам герой і стовбичить посеред світу, мов та піраміда в Гізі, де мали поховати фараона, але тіла так і не знайшли. В якомусь сенсі, цей будинок ще більш шокуючий пам’ятник жертвам репресій, аніж жертвам холокосту в Берліні – бо в ньому досі живуть живі – інші! – люди. А фільм зациклює час, мов той бог-коваль збиває життя і смерть в один неперервний ланцюг подій, що тягнеться звідкись і кудись іде. Важливо не пропустити час, не знехтувати ним, згадати, запам’ятати, тримати перед очима і більше ніколи не забувати. Бо хто не пам’ятає минулих помилок, приречений їх повторювати в майбутньому.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc.eu, 28 вересня 2017 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН