f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Магiя Iвана

06.08.2017

Кінознавець Сергій Тримбач у статті для газети «День» – про видатного актора і режисера Івана Миколайчука.

Ще міг би жити... І можна уявити, як би йшов він у свій 76-ий день народження, 15 червня 2017 року, рідними Чорториями (Буковина) і лагідно і поштиво вітався із земляками. Припрошуючи їх до столу. Він же так мріяв накрити стіл — щоб на пів-України, від Києва до тих самих Чорториїв (нічогенька назва, чи не так? Фантастика і магія в одному слово-образі)...

ПЕРЕВІРТЕ СВОЇ ГОДИННИКИ

Для мого  покоління  він був актором магічного штибу. Носієм цілком конкретної естетики і етики, які скеровували нас углиб народної культури, до пізнання себе як єдиного народного душі і тіла.

Я познайомився з ним у кінці 1979-го, коли він працював, разом із Іваном Драчем, над літературним сценарієм про композитора Миколу Лисенка. В Ірпені, Будинку творчості літераторів. Вони сходились у Драчевому помешканні, де був розкішний стіл із настільною лампою під зеленим куполом. Сократівське чоло поета і сценариста, стосик нових книжок... Від Миколайчука  мені треба було усього лише інтерв’ю для московського журналу «Искусство кино» (щоправда, аж у двадцять п’ять сторінок машинопису!). А воно якось не складалося. Хоча я отримав від редакції зухвалу, як на часи заборон, можливість поговорити про «Поетичне кіно» і його долю...

Запам’яталося, що Іван Миколайчук говорив про майбутній фільм (а замовив їм із Іваном Драчем сценарій режисер Тимофій Левчук) як імовірно свій: «Тимофій може й передумати...» Іван Васильович саме закінчив свою першу режисерську картину «Вавилон ХХ» і чимало дечого приміряв на себе: ану ж бо... «Та мені, — говорив він, — зробити хоч би один епізод, коли труну Шевченкову привозять до Києва».

Смерть була його темою, його матеріалом уже від першої ролі у «Тінях забутих предків». Пригадуєте фінал, коли мертве тіло Івана Палійчука стрясається від рухів соплеменників на похороні? Потому він грав роль Поета у стрічці «Перевірте свої годинники», за сценарієм Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Ставив фільм тодішній дебютант Василь Ілляшенко. Поет йшов на війну і гинув.

В епізоді похорону свого героя Миколайчук вирішив спробувати, як воно там, у труні. І попросив режисера, аби той дозволив «в натурі» улягтися до гроба. Понад те ще й кришку закрили, цвяхами прицмокали і в могилу опустили. Ще й кількома лопатами  земельки зверху притрусили. Усе те камера зафільмувала.

В цю історію я якось не дуже повірив. Одначе Ілляшенко запевнив: усе так і було. «Витягли труну з могили, віддерли цвяхи. Іван лежав блідий, яко крейда. Питаю в нього: «Ну, Іване, ще дублик?» Ні, каже, годі».

До речі, фільм Ілляшенкові не дали закінчити. Комісія аж із самого ЦК партії знайшла у відзнятому матеріалі чимало зловісних, ба навіть ворожих соціалістичному устрою нюансів. Режисера разом із директором Кіностудії ім. О.Довженка Василем Цвіркуновим викликали на саму гору, на Політбюро, й дали прочуханки (сам Петро Шелест, тодішній партійний «президент»). Так би мовити, звірили годинники з партійними «тікалками» — і не зійшлося.

Було дано вказівку фільмовий матеріал спалити. Що й було зроблено. А стрічку почали з нульової позначки — з іншим режисером, Леонідом Осикою (у підсумку з’явилася нерядова картина «Хто повернеться — долюбить»). І з іншим виконавцем головної ролі, оскільки Іван Миколайчук категорично відмовився зніматися — на знак протесту проти такої наруги. Й Ліна Костенко зажадала зняти її прізвище з титрів. Отака історія... За будь-яких обставин знаходяться люди, які не говорять про честь і гідність, а просто чинять так, щоб це виглядало совісно, щоб не було соромно потім — через роки і десятиліття.

РЕАЛІЗМ — МАГІЧНИЙ

Миколайчукові цікавою була не смерть сама по собі, а її магічна, обрядова компонента. Кіно 1960-х віднайшло ту компоненту і вже її трималося. Обряд вбирав у себе колосальну традицію пізнання народом фундаментальних проявів життя і смерті. У вже згадуваному фіналі «Тіней...» смерть, покійник включені до обряду, який, тим самим, і виконує об’єднавчу, інтегральну функцію.

У комуністичній міфології смерть більшовицького героя була зазвичай жертовною — в ім’я колективу, що рухається у світле омріяне майбуття. Відтак патетика, пластична і звуко-шумова випруженість. В «Українському Поетичному» (а точніше — Міфопоетичному) кіно смерть аж ніяк не патетична, не пафосна — радше буденна, рутинна річ. І тільки людина може трохи переформатувати сам момент смерті, надавши їй ознак обрядової магії.

Скажімо, коли у «Вавилоні ХХ» гине Поет (Анатолій Хостікоєв), біля нього з’являється сам Іван Миколайчук в образі сільського мудреця Фабіана і проказує трохи патетичні слова про неординарність поетової загибелі. І Рузя в личині актриси Раїси Недашківської так само чатує смерть односельців, аби тут же надати їй відповідних обрядових рямців. Одначе це такий собі персональний акт чи акція, які не сотрясають небеса. І той же Фабіан, риючи могилу на цвинтарі, одразу готує й другу...

Наше спілкування в Ірпені відбувалося за п’ять із гаком літ потому, як пленум українського ЦК своєю постановою закрив «Поетичне кіно», визначивши його основну «хибу»: етнографізм, залюбленість у старовину. Себто, читай, націоналісти, оскільки люблять своє, а це противно душі комуністів, які любили увесь світ, од «молдаванина до фінна», від негра «преклонних годов» до якогось австралійського аборигена.

І потім — комунізм будується на ідеалізованому образі майбуття, а тут якісь доісторичні реалії... Не подумали, правда, чому от сей «націоналізм» екранний так подобається зарубіжним людям? Гадки не мали, що напрям цей добре вписується в еволюцію європейського і світового мистецтва і літератури. Досить пригадати, що європейський авангард початку минулого століття був так само поведений на всіляких аборигенських культурах і їхніх магіях, не випадково ж усередині 1920-х навіть виникло поняття «магічний реалізм», яке уже в 1960—1980-ті міцно приліпиться до латиноамериканської літератури, суперпопулярної у світі, і в нашому так само.

«ПОЇДЬТЕ ДО КИЄВА...»

Не раз звертали увагу на те, що «Поетичне» (чи, знов-таки, Міфопоетичне) кіно вибудовувалося на основі високопрофесійних літературних текстів Михайла Коцюбинського, Миколи Гоголя, Василя Стефаника, Василя Земляка та інших, себто текстів, де народна культура була пророблена зусиллями суто особистісними. Та й потім — магістральним сюжетом тут є поєдинок окремо взятої людини проти патріархального колективу. В «Тінях...» Іван постає проти непорушного патріархального канону про родову помсту. «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка та інші шедеври вітчизняної кінопоезії мають суголосні мотиви. А от се так само не подобалось партійним бонзам — бо нутром чули «подлянку» кінематографічну. Комуністичне суспільство було ж патріархальним, з вождем і непорушністю канонів колективної поведінки, ба навіть колективних снів.

Миколайчук вражав точністю своїх рефлексій, розумінням культурного національного і світового контексту. Саме він пояснив мені значення українського бароко і його народної складової для «Поетичного кіно»: надмір пластики, надмір психологічного напруження (в Миколайчукових сценаріях, на жаль, нереалізованих, є цей мотив — людина ладна зійти з круга узвичаєного життя, одначе не віддасть свою осібну суверенність). 

Митець шукав визначень природи своєї творчості. Бароковими були Гоголь і Булгаков, які вплинули на той самий південноамериканський роман (Г.Г. Маркес, М.Астуріас, А.Карпентер...), яким ми усі тоді зачитувалися. І Андріївська церква у Києві. Миколайчук зачитав мені вголос інтерв’ю з Карпентером, де той говорить про вплив Гоголя на латиноамериканців. Не знаєте, хто такий Гоголь? — запитував письменник у журналіста. Тоді поїдьте до Києва, подивіться на Андріївську церкву. І ви дізнаєтесь все про наш роман і його джерела... Зачитуючи ці слова, Іван Миколайчук увесь світився. І говорив про те, що ось же, українських кінематографістів звинувачують замало не в хуторянстві, в націоналістичній відрубності, а за кордоном це бачать і відчувають по-іншому. Ми існуємо у великій культурній традиції колосальної потуги — чи не за це й б’ють? Бо ж владі куди приємніші українці в образі немудрящих хохлів, «братів незрящих, гречкосіїв», що існують в такій собі «зоні осідлості» на світових маргінесах.

Іван Миколайчук — людина світової культури, і він це не тільки декларував, а й втілював у своїй практиці митця. Дай, Боже, зрозуміти це сьогодні, особливо тим, хто безугавно теревенить про «європейський вибір». Найвидатніші українські митці давно вже у Європі і світі, хіба не так?

А певна магія навколо Миколайчукового ймення триває. Ось же днями пішла з життя однокурсниця Івана Васильовича Ада Волошина. Кілька літ, як саме 15 червня покинув нас Юрій Іллєнко, породивши містичне відчуття того, що неспроста воно все так...

Де ж ви бачили, щоб у талановитих людей було щось спроста?

Сергій Тримбач, «День», 16 червня, 2017 року, №102–103

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН