f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Вільна людина

20.05.2017

Дмитро Десятерик, «День» на смерть Данила Дондурея.

Не стало головного редактора російського журналу «Искусство кино» Данила Борисовича Дондурея.

Пишу — і сам не вірю.

Хоча Данило Борисович був відомий як публіцист, культуролог, громадський діяч, все ж справою його життя лишалося «Искусство кино», яке він очолював майже чверть століття, з 1993 року.

«Искусство кино» — найстаріше й найавторитетніше видання в царині кінокритики та кінознавства на теренах колишнього СРСР. Журнал видається з січня 1931 року й переривав вихід лише під час Другої світової війни. У Європі існує ще лише два концептуальні журнали, подібні до нього. При цьому серед його передплатників — близько 400 університетів у всьому світі. Для будь-якої людини, котра серйозно цікавиться кінематографом, «Искусство кино» завжди було джерелом унікальної, різноманітної інформації.

Ба більше, вже в середині 1980-х, із перших років ранньої перебудови «ИК» перетворилося на осередок вільного обміну думками, перевершивши в своїй популярності формат вузькоспеціалізованого видання. Тут можна було прочитати не тільки еталонну кіноаналітику чи бесіди з режисерами й акторами, але й мемуари, філософські та культурологічні тексти, сценарії, п’єси, «іншу прозу», що вийшла з підпілля. Негласне інтелектуальне лідерство «Искусство кино» зберегло дотепер. Ба більше — коли в нинішній Росії чесна журналістика стала прямим викликом владі за самим фактом свого існування, журнал навіть у дрібницях не здав ані естетичних, ані громадських позицій. За це редакцію викинули зі спеціально побудованого для неї приміщення, яке вона займала 46 років. Але й тоді «ИК» не відступив.

І це — завдяки Данилу Борисовичу. Його позиції. Його вмінню тримати удар і вести за собою. Він був тим найкращим уособленням російської інтелігенції, яку, собі на лихо, нинішня Росія не чує.

Кажуть, що часто мрії, збуваючись, розчаровують. Моєю мрією було бодай раз надрукуватись в «Искусстве кино». Проте Данило Дондурей не просто знаходив потрібних авторів для свого видання — він вмів вирощувати, розвивати їх. Завдяки йому я тепер маю право називати себе кінокритиком; втім, те ж саме, думаю, можуть сказати про себе багато моїх колег в Росії та Україні.

Тому зараз — нема куди подітися від відчуття порожнечі.

І наостанок — кілька слів від самого Данила Борисовича. 16 липня 2009 року в «Дні» вийшло наше з ним інтерв’ю. Хоча воно й було присвячено конкретному приводу – виселенню редакції – деякі думки з тої розмови і досі здаються актуальними.

— Всі наші сили спрямовані сьогодні на два завдання: зберегти журнал і, що не менш важливо, — залишити його, як і раніше, незалежним, по-європейськи орієнтованим.

— Найважливіша мета — залишити російське кіно, по-перше, вільним, по-друге, таким, що представляє найрізноманітніші світоглядні, конфесійні, естетичні й інші цінності та пріоритети. Сприяти тому, щоб воно було якнайбільше сучасним і розмаїтим, як розмаїте саме життя.

— Мені здається, що зараз знову поворотна мить, напрочуд важлива для нашої країни. Росія вкотре стоїть на світоглядному, культурному роздоріжжі. Старий, відомий варіант — пошук ворогів, переслідування інакомислячих, побудова «вертикалі без горизонталі», пригнічення особистості, панське адміністрування, відстале на півсторіччя розуміння функції культури, яке вже негативно позначається на потенціалі нашого розвитку. Але я вірю: Росія буде зрештою суспільством, що динамічно розвивається, яким вона стала після знаменитого V з’їзду Спілки кінематографістів СРСР, котрий чомусь прийнято останнім часом усіляко ганити. Насправді цей з’їзд, відмовившись усього лише затвердити призначених у ЦК КПРС керівників, відкрив багато дверей, воріт, смислових вікон, провітрив країну. Тому сьогодні вибір очевидний: або назад, до феодального устрою, або до свободи.

Світла пам’ять, Данило Борисович. Прекрасна вільна людина.

Довідка «Дня»:

Данило Дондурей народився в сім’ї інженера Бориса Даниловича Дондурея і юриста Фаїни Мойсеївна Шер. У 1971 році закінчив факультет теорії та історії мистецтва Академії мистецтв у Ленінграді, а згодом — аспірантуру Інституту соціології АН СРСР (1975), кандидат філософських наук. У 1975—1981 працював в Інституті історії мистецтв, в 1981—1986 — в НДІ культури РРФСР, в 1986—1993 — в Інституті кіномистецтва. З 1993 року — головний редактор журналу «Искусство кино».

Друкується з 1972 року в журналах «Декоративне мистецтво», «Зміна», «Огонек», «Літературний огляд», «Експерт», «Питання філософії», «Прапор», «Вітчизняні записки». Укладач ряду наукових збірників з соціології культури, теорії та історії образотворчого мистецтва, театру й кіна. Його роботи переведені й опубліковані в Болгарії, Угорщині, В’єтнамі, Німеччині, Італії, Кубі, Польщі, Румунії, США, Франції, Чехословаччини. Лауреат премій «Літературної газети», журналів «Літературний огляд», «Зміна», «Декоративне мистецтво». У березні 2014 року підписав лист «Ми з Вами!» на підтримку України. У 2016 році став почесним лауреатом Національної кінематографічної премії Ніка.

Помер 10 травня 2017 року.

Дмитро Десятерик, «День», 10 травня 2017 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда