Пам’ять і пам’ятники
19.05.2017
Щорса вирішили послати… слідом за Бобринським?
Сергій Тримбач, «День»
Моя теща, корінна киянка, коли сердилася на мене, вживала замість лайки такий фразеологізм: «А не пішов би ти до Бобринського?!» Одного разу я й пішов, дослідивши, що Олексій Бобринський (1800—1868 рр.) — це граф, який чимало років прожив в Україні, здебільшого у Смілі, й запам’ятався двома речами — будівництвом цукрових заводів і так само будівництвом залізних доріг. Відтак 1872 року на Бібіковському (тепер Тараса Шевченка) бульварі йому спорудили пам’ятник, якраз навпроти вокзалу, — у вигляді постаті, що спирається на залізничну рейку. У 1920-ті ту споруду ліквідували, вочевидь за дворянське, себто «неправильне» походження. Залізниці й цукрові заводи були не такими важливими, як «аристократична гниль», яку більшовицькі активісти прозирали «наскрізь». Як і нинішні, до речі, антибільшовицькі.
Через роки, 1954-го, на місці Бобринського постав кінний пам’ятник червоному комдиву Миколі Щорсу. До того вже уславленому кінематографічним пам’ятником, фільмом «Щорс» (1939) Олександра Довженка. А ще романами й повістями, музичними творами й перейменованими вулицями та містами. Вам це нічого не нагадує? Ото ж бо й воно. Кажуть же розумні люди, що нинішні часи дуже нагадують 1920—1930-ті — перейменовуємо й перелицьовуємо старі штани, нашиваючи на них нібито нові латки з літерками… У чималій кількості випадків це не є погано, коли йдеться про справді «сороміцькі місця». Однак іноді…
От хоча б той самий пам’ятник Щорсу, який особливо збуджені й національно свідомі люди погрожують знести, якщо влада не зробить це сама. І влада проявляє невпевненість: як же, це ж наші люди, ідеологічно правильно налаштовані, не якісь там «комуняки» чи москалі. А те, що абсолютна більшість киян не схвалює такого наміру (я провів опитування серед своїх знайомих — жодного симпатика ідеї знесення кінної споруди), то ніби й нічого не значить.
І потім — чи ж варто зносити-переносити той пам’ятник? Бо ж тепер зрозуміло, що Бобринський собі на пам’ять, у бронзі й камені, таки заслужив. А Щорс? Був командиром Червоної армії, так. А загинув як, це когось цікавить чи ні?
Я досить непогано знаю історію створення Довженком фільму «Щорс». Замовленого самим Сталіним, як відомо. Хоча спершу не йшлося про Щорса, просто належало зробити «Українського Чапаєва», себто показати, як українці самі робили революцію і самі ж ішли до лав червоноармійців, щоб вибороти нове й вільне життя. Бо все якось виходило, що революцію їм принесли з Півночі, на багнетах.
Добре, от тільки ніяк у Довженка не складалось — спершу зі сценарієм, а потім і з фільмом. Причини загалом є зрозумілими: режисер писав сценарій, а паралельно вчергове переписувалась історія. Звісно, під гаслами встановлення «об’єктивної істини», вкупі із справедливістю. Зрештою, у листі до Сталіна від 26 листопада 1936 року режисер нарікатеме, що його постійно збивають з пантелику, й не хтось там, а саме українське керівництво, котре, скажімо, наполегливо радило трактувати образ Щорса «как борца с троцкистстким командованием». Та й взагалі режисера почали звинувачувати у «протаскивании эсеровской идеологии», яку тоді викривали нещадно яко ворога більшовизму.
За усім тим стояло завдання переписати нещодавню історію. Із тим завданням упораються вже на початку 1940-х, якраз до початку вторгнення німецького війська на терени СРСР. Сутність змін була зрозуміла — належало зробити Сталіна головною постаттю громадянської війни. Краєзнавець Олександр Фесенко показав, що героями Довженкового фільму, й міфу про Щорса загалом, стали ті, кого, вочевидь знищили за наказом Троцького, який і був, поруч із Леніним, вождем Жовтневого перевороту й громадянської війни. І саме йому забажалось знищити Миколу Щорса… 9 серпня 1919 року воєнком Лев Троцький віддав розпорядження щодо «чистки» командного складу, оскільки «в украинских частях еще слишком много петлюровских, партизанских и атаманских элементов […] Ныне приходится применять уже раскаленное железо».
Перед цим гине Антон Богунський (псевдонім, на честь легендарного героя). 26 липня гине «матрос-партизан Железняк», себто анархіст Анатолій Железняков, убитий пострілом в спину. 21 серпня (Троцький у цей час перебуває в Києві) помирає комбриг Боженко, за «послужливою» версією нібито отруєний петлюрівцем. 10 серпня вбито, прямо в штабі, одного із заступників Щорса — Черняка. А 30 серпня гине й сам Щорс, за свідченням очевидців — від кулі, випущеної в потилицю. За деякими версіями, убивцею був Іван Дубовий, котрий і став на його місце. Під час зйомок фільму Дубовий виступає в ролі консультанта, картина мала б закінчуватися смертю Щорса на руках Дубового. Однак останнього заарештовують на території кінофабрики й незабаром розстрілюють — напевно й справді нищили тих, хто, у той чи інший спосіб, був пов’язаний з діяннями Троцького (О. Фесенко. «Я створював міф про "українського Чапаєва"». — «Літературна Україна», 1989, 17 серпня).
У фільмі «Слід кривавий стелиться…» (2005, Студія «Телекон» на замовлення «Студії 1+1», режисер Ігор Кобрин) доволі переконливо викладено аргументи на користь ще однієї версії. Пов’язавши в єдиний причинно-наслідковий ланцюг чимало фактів, автори показали, що найімовірнішим убивцею був посланець Реввійськради (посутньо — самого Троцького) Танхіль-Танхілевич. Він перебував на передовій разом із Щорсом та Дубовим, і саме з тієї точки, де він знаходився, пролунав фатальний постріл. Схоже на правду. «Кальоним желєзом» викорінювалися не стільки партизанщина й анархізм, скільки будь-які наміри протистояти Москві, витворити свою власну, бодай і «червону», українську армію. Довженко мусив слідувати твореному канонові, згідно з яким Троцький та огидні троцькісти загалом чавили все народне, українське, а уявний «блок» Леніна-Сталіна українців підтримував. Пафос зрозумілий і доволі витончений: будьте, будьте українцями. Себто співайте своїх пісень, ліпіть свої вареники, облаштовуйте свій побут — ми в це не входимо, ми це не контролюємо. Однак все інше — то від Москви: політика, економіка, армія…
Так чи інакше, а Щорса (не тільки його, як бачимо) знищили за намір українізувати військо. І от тепер його хочуть убити знову. Знову прагнуть діяти отим самим вікопомним «кальоним желєзом», викорінюючи небажані «елементи» з історії. А може, варто зупинитися? Так, історія навчає того, що вона нічого не навчає, а все ж ми бачимо, що скинуті пам’ятники, перейменовані міста й вулиці мають таку чудову властивість, як повертатися на місце. Давайте й Щорса лишимо на коні — тим паче що робота скульпторів Михайла Лисенка, Василя Суходолова та Василя Бородая є справжнім витвором мистецтва. А з мистецтвом вже напевно не варто воювати…
Фото Руслана Канюки
Сергій Тримбач, «День», 3 травня 2017 року