Казки «русского мира» на ТЕТі та «Інтері»
18.02.2017
«Казки у кіно» на ТЕТі — зневага до всього українського. Але на тлі тривалої і впертої «скрєпності» «Інтера», що лише прогресує, ТЕТ зі своїми казочками про «русский мир» — просто діти.
Інна Долженкова, «Детектор медіа»
Слова «вшивая самодеятельность!» важко адекватно перекласти українською. Та, можливо, й не потрібно, якщо саме так оцінка творчої праці окремих індивідів спадає на думку, коли перемикаєшся на канал ТЕТ. 30 січня 2017 року тут стартувала прем'єра комедійного серіалу «Казки У Кіно», тобто пародій на відомі фільми у виконанні перевірених персонажів із проекту «Казки У». Яких, своєю чергою, грають актори скетчкому «Країна У». Не знаю, як саме, але авторам усіх цих продуктів від «95-го кварталу» та Drive Production удалося неможливе — з кожним новим проектом знижувати планку вимог. Бо якщо «Країна У» восени 2013-го була ковтком свіжого повітря посеред атмосфери суцільного замерзання, то «Казки У», що з'явилися вже після Майдану-2, стали ілюстрацією цілковитої творчої безпорадності. Дебільні герої російських народних казок, а також «русских былин» (конкретно — Ілля Муромець) поводилися як маріонетки в руках невмілих ляльководів. Останні ж, вочевидь, так повірили у власну непогрішимість і незамінність, що втратили поняття про добро й зло. Точніше, елементарний художній смак. Той, що не дозволяє показувати широкій аудиторії (до якої, без сумніву, належать глядачі ТЕТу) сирий продукт, місце якого хіба що на шкільній сцені. Та й те — лише у сценаріях новорічного ранку для першачків радянської школи. Згадаймо: хто з нас не писав подібних сценаріїв для шкільних вистав, де обов'язковими героями були Баба Яга, Кощій Безсмертний, Іван-Дурак, Іван-Царевич, Попелюшка чи Білосніжка?
Задля справедливості — відгалуження «Країни У», ситкоми «Одного разу під Полтавою» чи «Одного разу в Одесі» подібних рефлексій не викликають. Тут усе-таки сценаристам вистачило хисту й смаку, щоби їхні герої стали народними улюбленцями. Хай навіть сценаристам «Одного разу під Полтавою» часто-густо не дається полтавський суржик, куди вони вплітають, вибачте на слові, «западенські» слівця й наголоси, геть нехарактерні для цього регіону, та ще й «пояснюють» їх рипучим голосом усюдисущого Зеленського в спеціальних зносках. Але ці вади все-таки компенсуються динамічним сценарієм і, головне, актуальністю жартів.
«Довгоочікувана», як писали в прес-релізах, прем'єра «Казок У Кіно» продемонструвала катастрофічну прірву між нормальним українським споживачем розважального контенту і специфічними уявленнями про нього творців «Казок У Кіно».
Тут дебелі парубки перевдягаються в жіночі костюми, щоби спародіювати американський шедевр «У джазі тільки дівчата». Або ж Баба Яга вживається в роль «мимри» зі «Службового роману», а Попелюшка перевтілюється в героя «Дня Бабака»... Тобто на ТЕТі щовечора бігають якісь ряджені в «исконно русских» сарафанах, кокошниках та «рубахах», щосили намагаючись розсмішити глядача недолугими пародіями на сюжети відомих фільмів.
І все це, можливо, було би смішним, якби не було таким дешевим. Дешеві колізії (оригінал, на який робиться пародія, — просто недосяжна вершина), дешеві жарти, дешеві костюми... І ще одна риса, вже спільна для обох проектів — «Казки У» та «Казки У Кіно». Вибачте за пафос, але її можна назвати зневагою авторів до всього українського. Можна було би вивести за дужки те, що абсолютно всі герої тут — персонажі виключно російських казок. Ну, може, автори на них виросли, як і всі діти колись великої держави, а тепер, мабуть, читають і заразом показують їх своїм дітям-онукам. Та невже люди, які претендують на увагу сучасної української молоді (здається, саме такою бачить телеканал ТЕТ свою цільову аудиторію), забули, що ця аудиторія виросла вже в Україні й за 25 років існування української незалежної держави трохи призабула про цінності «щасливого радянського дитинства». З усіма його фільмами-казками Роу, а також про Буратіно та Попелюшку.
Але авторам навіть цього замало. Вочевидь, задля мовного балансу в «Казках У» та в їхньому продовженні-кінопародіях діють україномовні персонажі — «Чахлик Невмирущий», тобто Кощій чи Костій Безсмертний-Бездушний; його чи то полонена, чи то дружина Мар'я (саме так!); Іван-Дурак і Дракула. Почнімо з того, що «Чахлик Невмирущий» — це бородатий анекдотичний варіант нібито перекладу імені грізного російського Кащея Бессмертного (який, до речі, в українських казках теж фігурує, й саме як Кощій або Костій). Мета цього «народного переклад», як і слова «спалахуйка», «залупівка», «мордописня» чи «самопер», що їх так люблять заносити до списку смішних українських слів деякі російські тролі, — вкотре познущатися з української мови. Чим, до речі, полюбляли смішити публіку Володимир Зеленський та Євген Кошовий у ролях недорікуватих гуцулів на сцені палацу «Україна» кілька років тому. Можна лише привітати акторів із «Казок У Кіно» зі спадкоємністю — вони так само, як їхні «батьки-засновники» з «95-го кварталу», працюють на сумнозвісний комплекс української меншовартості.
Хотілося б думати, що вони це роблять несвідомо. Можливо, автори з «95-го кварталу» справді просто погано знають українську, що видно як із діалогів усіх їхніх україномовних проектів, так і з титрів у «Казках У Кіно». Де чомусь пишуть «Дар'я» через апостроф, а ;«Марья», коли йдеться про дружину «Чахлика Невмирущого» — через м'який знак, тобто використовуючи російський правопис. А також, указуючи авторів саундтреків до пародійованих фільмів українською, їхні назви пишуть виключно російською, навіть не мовою оригіналу у випадку західних блокбастерів. Невже в цих людей так сутужно з грошима, що вони не можуть запросити бодай літредактора зі знанням української?
Але творчі сумніви команді «Казок У Кіно» невідомі. Ба більше, їхні автори претендують на дуже високий рівень гумору. В одному з останніх епізодів («Отомстители»), пародії на голлівудський фільм «Месники», де «Чахлик Невмирущий» робить бомбу, щоби перетворити людство на дурнів, один із персонажів, уже обприсканий готовою отрутою для дебілізації, хоче подивитися «Вітальку». Це називається «привіт конкурентам!» у межах одного каналу. «Віталька» імені Гарика Бірчі в нас, отже, народ зомбує-дебілізує, а «Казки У Кіно» цей самий народ інтелектуально вивищують. Цікаво, чим? Своєю неприхованою приязню до «русского мира» через популяризацію його ж таки казок? Ну-ну.
Проте на тлі тривалої і впертої «скрєпності» «Інтера», що лише прогресує, ТЕТ зі своїми казочками про «русский мир» — просто діти.
Тут нещодавно стартував другий сезон «найуспішнішої прем'єри року», документальний ретродетектив «Вещдок». Не можу не відзначити надзвичайно грамотного планування денного слоту каналу, де український проект із ведучим Артемом Позняком іде одразу після давнього російського аналогу «Следствие вели... с Леонидом Каневским». Між ними єдина різниця — у ведучих. Адже й там, і там розповідають за допомогою реконструкцій в особах про те, як успішно боролися зі злочинністю правоохоронні органи в СРСР. «Вещдок», щоправда, географічно обмежений територією УРСР. Але наголос на те, що радянські правоохоронці завдяки відданим бійцям партії розкривали найстрашніші злочини, в обох проектах однаковий. Утім, авторам «Вещдока» місцями не чуже навіть почуття справедливості. Але вони його, як-от в епізоді «Молчание золота», трактують досить специфічно. Історія про те, як київські міліціонери вийшли на високопоставлених організаторів масштабних крадіжок золота в 1946 році із самого НКВС, але змушені були змовчати, щоби не поплатися життям за викриття, звісно, не залишає байдужими прихильників жанру. Й автори-сценаристи цього епізоду не обманюють сподівань глядача. Бо зрештою історична справедливість таки торжествує. Байдуже, що це відбулося сім років по тому, коли після смерті Сталіна (Артем Позняк у закадровому тексті шанобливо називає його «Иосиф Виссарионович») розстріляли спершу самого голову НКВС Берію (знову ж таки, за кадром цього визнаного людоїда не без пієтету називають повним іменем та по батькові — «Лаврентий Павлович»), а згодом — багатьох його колег. Зокрема й київського полковника, який «кришував» золотий бізнес. Момент істини настає в епізоді «Молчание золота», коли слідча Кажан нарешті допитує вже колишнього полковника, якого не змогла притягти до відповідальності в 1946 році, в своєму кабінеті. Вона, тобто, звісно ж, актриса, вдягнена в уніформу спецорганів того часу, відверто глумиться над чоловіком у кітелі із зірваними погонами й без паска. Але, з сумом констатує Артем Позняк, за блискучу роботу слідчу Кажан навіть спеціальною відзнакою не нагородили.
На перший погляд, усі епізоди цього «найуспішнішого проекту» відзначаються підкресленою безсторонністю. Доносячи до глядача нехитру думку авторів, що будь-яка влада мусить себе захищати від кримінальних злочинів. Незалежно від того, який лад у державі — демократія, авторитаризм чи тоталітарний режим. А в СРСР, як «ненав'язливо» намагаються довести сценаристи «Вещдока» на каналі «Інтер», були такі професіонали, які за ґудзиком від пальта могли відновити всю картину злочину й пов'язати лиходіїв. При цьому часто ризикуючи своїм життям. Це вам, мовляв, не нова поліція України, яка нічого не вміє.
Принаймні, такі висновки можна зробити з перегляду денного блоку документальних ретродетективів на «Інтері». Який, повторюся, розпочинається з проекту російського каналу НТВ «Следствие вели... с Леонидом Каневским». До речі, з ранковим повтором наступного дня. А отже, на каналі «Інтер» усе-таки віддають перевагу російському проекту, а не власному продукту, зробленому за російською калькою. Нібито оригінальний продукт каналу під назвою «Вещдок» — така собі тінь, що лише підкреслює первинність російського оригіналу на українському телеканалі.
На фото: скріншот з Інтернет-трансляції програми «Вещдок»
Інна Долженкова, «Детектор медіа», 9 лютого 2017 року