f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Мем-сторії від Сергія Тримбача. Радіо мого дитинства

16.01.2017

Кінокритик Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мем-сторій (мемуарних історій), які публікує газета «День».

Незабутній спогад... 31 грудня 1957-го. Батько ставить ялинку. А з чорного радійного круга (таке ще «радіво» було) Людмила Гурченко виспівує пісеньку про «П’ять мінут». І такий емоційний захват, що я — трохи застуджений, здається, — підстрибую у такт на ліжку, яке м’яко й пружно підкидає мене догори. І підспівую. П’ять хвилин новорічного щастя. Усі ще живі й відтак ніщо не вмерло в мені. Хоча потім скільки згорить в душі, скільки перетліє. А ці осяйні щасливі п’ять хвилин живуть. І вони пов’язані з радіоприймачем, радіо...

ОПРОМІНЕННЯ «ПРАВДОЮ»

1950-ті, телевізорів ще практично немає, де-не-де тільки світиться «голубий вогник» (він і справді був голубим, оскільки телевізор дивилися тоді з вимкнутим світлом, за звичкою кінотеатрального показу). Зате у кожній хаті, в кожній квартирі був радіоприймач — ще той, круглий і чорний, як ворон, що «крякав» дикторським голосом. Поруч газет це був головний інформатор... У народі його називали «брехунцем».

Щовечора наша бабуся, Марія Семенівна, уже приготувавшись до сну, уважно слухала «послєдніє ізвєстія» з Москви: «Ану, шо вони ще збрешуть»? Перша частина новин здебільшого присвячувалася інформації про міжнародні та міжкордонні візити. Нікіта Сєргєєвіч Хрущов, тодішній радянський керівник, прийняв ефіопського лідера, того ж дня він вирушив до Польщі й т.ін. Бабуся слухала те уважно, а потім зневажливо махала рукою: «Одно стрічають та проводжають»...

Далі переходили до успіхів «соціалістичного будівництва». Ондечки фабрику здали в експлуатацію, а там врожай небачений виростили... «Ото брешуть», — коментувала бабуся. Її доволі традиційний висновок щодо новин був такий: «Щоб вони отам, — показувалось нагору, — усі виздихали...» І на бічок, у сні закріплювати і обробляти отриману інформацію. Що би сказала бабуся, послухавши сьогоднішні новини: убили, згвалтували, зарізали, пограбували (?). Мабуть, кляла б олігархів — яко верховную владу.

В самому кінці 1950-х чорну радіотарілку замінили на ошатну «коробочку». А головне — батько купив радіолу «Восток», електроламповий приймач (там був уже вибір програм на довгих, середніх і коротких хвилях!), доповнений ще й програвачем — можна було «крутити» платівки. Миттю з’явився набір тих платівок — і пісні воєнного часу, і романси, і народні пісні, навіть трохи справді так званої серйозної музики.

Із настанням радіольної ери (радіолою ще 1922 року в Америці було названо приймач нібито на честь рослини) батько, Василь Павлович, занурився в слухання «ворожих голосів», себто «Голосу Америки», «Радіо Свобода», Бі-Бі-Сі. Звісно, це виглядало революційно. Хоча й не дуже комфортно — доводилося весь час крутити ручки приймача, напружено вслухатися крізь шуми й просто виття: ворогів глушили щосили.

Батько помер рано, мені було лише одинадцять, братові — дев’ять. За кілька літ потому і ми почали слухати «голоси»: цікаво ж. Така собі опозиційна преса, яка подавала інформацію з іншого боку. Скажімо, про те, чому й як саме звільняли Хрущова, чиє ім’я після звільнення просто заборонили.

1990-го мені пощастило побувати в США, на радіо «Голос Америки». Мені хотілось ущипнути себе: в дитинстві уявити собі щось подібне я просто не міг.

ТІСНИЛИ — І ВІДТІСНИЛИ...

Пригадую, як пізно увечері слухали радіорепортаж про матч Кубку європейських чемпіонів: шотландський «Селтик» приймав київське «Динамо». Наші виграли, на чужому полі. Потім був знаменитий матч у Києві — «Динамо» пройшло далі... Загалом, у ті роки ще було звичним футбол не тільки дивитись, а й слухати. Найвідомішим коментатором був тоді Вадим Синявський, чий голос був справді неповторно-пізнаваним, з акторськими модуляціями. Далі був Ніколай Озеров — той і справді був актором МХАТу, одначе знаменитим став як коментатор — спершу радіо, потім і телебачення.

Дома у нас телевізор так і не завівся, слухали радіо. Дуже любили у нас в сім’ї слухати радіопостановки (чи радіовідтворення) театральних вистав. До речі, розвиває уяву. Ляжеш собі на кушетку, заплющиш очі — й ніби бачиш те все. Особливо пам’ятними є постановки Київського театру ім. І. Франка — «В степах України» (маскульт у нас таки був, і дуже якісний — популярність Часника та Галушки, себто Дмитра Мілютенка та Юрія Шумського, тоді зашкалювала) та «Фараони» (безхитрісна п’єса просто блискуче розігрувалася акторами, серед яких суперзіркою був легендарний Микола Яковченко, з його «кроїв-кроїв дівчаткам...»).

Серед естрадних артистів перед вели коміки — Аркадій Райкін і наші Юрій Тимошенко та Юхим Березін, себто Тарапунька і Штепсель. Їх фрази одразу розносилися всією країною-Україною, а незрідка і всім Радянським Союзом. Скажімо, така сценка. Тарапунька зустрічає Штепселя, який повідомляє, що чимчикує на базар, купити щось їстівне. Тарапунька у відповідь: ніц, туди він не ходить. Навіщо? Підставив кошика під радіоприймачик-«брехунець» — і звідти падає все, чого душа бажає: булки, ковбаса, масло, коньяк... Така сміливість їм дозволялася (далеко не завжди, звичайно) — блазні, хай собі трішки критики дозволять, хай народ потішать ілюзією матінки-правди.

І — співаки. Було багато народної музики (уже в 1970-ті, за часів Володимира Щербицького, український музичний фольклор рішуче потіснили з радіоолімпу), пісень шлягерного штибу. Щодо Всесоюзного радіо — там національна народна музика представлялась у чималій кількості, однак за вузького представництва. Пригадую, письменник Григір Тютюнник розповідав, як він зненавидів пісню «Із сиром пироги...». Він служив на флоті, на Далекому Сході, і в їхній військовій частині з гучномовця линули пісні — з українських тільки одна, оті «Пироги» із сиром. Як було її не зненавидіти?

1964-го на Всесоюзному радіо з’явилася програма «Маяк». Кожні півгодини — новинна програма. Тоді це виглядало дивиною — отака інформаційна щільність. Звісно, це було далеко від сучасних стандартів, а все ж, а все ж... Скажімо, приходячи зі школи, я вмикав — о 15.30 — «Маяк», аби послухати спортивні новини. Тоді в фаворі був не лише футбол (а ми не тільки слухали про нього, а й самі затято ганяли м’яча), а й така інтелектуальна гра, як шахи. Трохи пізніше мільйони людей стежили за перипетіями матчів гігантів (Спаський — Фішер, до прикладу) — нині про шахи практично не говорять. Мабуть, тому, що наша так звана еліта не грає в шахи — де вже їм, тривале інтелектуальне напруження їм не властиве.

Словом, радіо мого дитинства було чинником освітнього і культурного розвитку. Уже десь посеред 1970-х його відтіснили, «важнєйшим із іскусств» стало телебачення, а серед запитів на перші місця вийшли авто, телевізори, кришталь і повні та вибрані зібрання творів письменників: гарно вписувались у дизайн тодішніх дво- і трикімнатних осель. Радіо ж перекочувало на кухню, а далі «тєлік» відтіснив його і звідти. Власне, телевізори незрідка не стільки дивляться нині, скільки слухають, іноді поглядаючи на екран. Своєрідна помста радійників...

Усе ж радіо, попри всі наруги, не вмерло. Скажімо, я слухаю його в автомобілі чи на дачі, у хвилини дозвілля. А телевізор... А що телевізор? Його теж поменшало. Заледве не щомісяця з’являється щось нове. Коли порівнюєш наповнення речами, предметами світ мого дитинства і світ нинішній, 1950 — 1960-ті виглядають просто порожніми: стіл, стільці, ліжка, шафи для одягу — все. І в цій «порожнечі» (ми її такою не відчували і не сприймали, звичайно) звучить «брехунець» — розважає, інформує, смішить, доводить до сліз... Спасибі, приймачику, ти був, ти є і будеш завжди у моїй пам’яті.

Сергій Тримбач, «День», 13 січня 2017 року, №3—4

Читайте також: 
1. Мем-сторії від Сергія Тримбача
2. Вожді та ми 
3. «Так годі спать!», або РЕВОЛЮЦIЯ як натхнення

4. Як я не став (і став усе ж таки) письменником
5. Як я не став (і став усе ж таки) письменником (продовження)
6. Футбол часів романтики
7. Чорний гумор історії 
8. Газета 

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН

19 травня, неділя, Червоний зал РОДИННИЙ КІНОЗАЛ