f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

У літаках, потягах, маршрутках: п’ять фестивальних зупинок Європою

18.12.2016

Продюсерка «Українських шерифів» та pr-директорка Docudays UA Дар’я Аверченко про нещодавню участь документального фільму Романа Бондарчука у фестивалях, що відбулися у країнах, які мають з Україною спільну історію або спільний кордон.

Зупинка 1. Рига говорить про Україну

Міжнародний ризький кінофестиваль ще дуже молодий, йому лише три роки. Він прийшов на місце легендарного кінофестивалю «Арсенал», директор якого поїхав на заслужену пенсію до Іспанії. У програмі ігрові й документальні фільми. До молодої команди приєднався режисер, директор фестивалю «Артдокфест» Віталій Манський. Уже третій рік поспіль у межах великого фестивалю йде вибрана програма «Артдокфесту». А на початку грудня фестиваль відбуватиметься паралельно в Москві, Санкт-Петербурзі та Єкатеринбурзі.

У програмі відчутний український фокус: тут і «Аліса в країні війни» Аліси Коваленко й Любові Дуракової, і «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса, і «Аустерліц» Сергія Лозніци. А відкривають програму «Українські шерифи». У найбільшому й найкрасивішому залі Риги Splendid Palace викуплено 400 квитків, майже весь зал. До останнього тримаємо в секреті приїзд Віктора Маруняка, голови Старої Збур’ївки, і шерифа Володимира Рудьковського. Після фільму вони виходять на сцену й зривають овації, так, наче вони Бельмондо з Аленом Делоном. Герої помітно знічуються.

Дискусію після фільму веде сам Манський. Він кружляє залом, знаходить посла України в Латвії й запитує в нього, чи сподобався фільм і як він ставиться до того, що в картині Україна не зовсім калинова, люди живуть бідно й невлаштовано. Посол не губиться: «Багатство України – це її люди! А люди в нас – хороші».

Наступні чотири дні в Кафе Нуар тривають круглі столи «Артдокфесту». Потрапляємо на два з них: про «Патріотизм у документальному кіно», «Війну і мир. Досвід України». Українських делегатів розпитують, чи має в кіно звучати «інша думка», з того боку лінії фронту. Аліса Коваленко зауважує, що їхати на бік ворога – це одразу їхати в підвал, де тримають заручників. Однак кореспондент «Медузи» продовжує звинувачувати нас у тому, що українці не чують Донбас. Раптом із зали встає московська журналістка, яка працює для нашого «Укрінформу» й відрубує «Медузі»: «Ви фільтруєте новини – у вас дві редакції тут, ваші новини по-різному подаються латишам і росіянам, які тут живуть. Ви – пропагандисти. Путінських агіток мені цілком вистачає в Москві».

Зупинка 2. Тбілісі: фільми з провінцій і зустріч із легендою

Уже через кілька днів після завершення кінофестивалю в Ризі розпочинається CineDoс у Тбілісі. Він ровесник Ризького кінофестивалю. Але фокусування й атмосфера тут геть інша. Це маленький кінофестиваль з амбіцією спокусити документальним кіно якомога більшу кількість глядачів. Для цього організатори щороку придумують нові позаконкурсні програми.

Цього разу – «EroticDOX»: три фільми, що порушують табуйовані теми. Але, до слова, на всі програми фестивалю cтоїть черга охочих: і на міжнародну, і на правозахисну, і особливо на Кавказький фокус. На фільмі грузинської режисерки Саломе Яши люди просто висять у проходах. До речі, про Саломе хочеться розповісти окремо. Їй лише 34, але вона вже перейшла до категорії «молодий класик».

«Тремтливий захід сонця» (Trembling light of sunset) – фільм про грузинське містечко. У центрі сюжету – провінційна телестудія, де працює подружжя телережисера й журналістки. Їхня щоденна робота різна: від висвітлення виборів у районі до сюжету про сову, що живе в сусіда на горищі. Образи у фільмі Саломе об’ємні й точні: сцена в сільському клубі – це й місце виступу обдарованої юної співачки з оперним голосом, і провінційного конкурсу краси, і збору кукурудзи. Режисеру нічого додати, коли в телеефірі політики сваряться, а одразу після ефіру – разом п’ють чачу. Коли здорові діти приїздять у сиротинець для дітей з вадами, щоб співати їм колискові. Життя в усіх його проявах сумне й прекрасне водночас. Та врешті-решт подружжя журналістів хочуть зрозуміти, що насправді про них думає Саломе з камерою й кличуть її на серйозну розмову.

Режисерку звинувачують у тому, що вона знімала не те й не так, що за кадром лишилися досягнення району в спорті, неймовірна природа краю й головне його багатство – люди. Саломе несподівано стає героєм свого фільму, але сумирно мовчить, слухаючи звинувачення. Вона вже все сказала.

Усі фільми про провінцію схожі в поєднанні сумного й прекрасного. На показах «Шерифів» Роману Бондарчуку теж закидають, що у фільмі бракує нормальних людей. Однак режисер відповідає дуже просто: «А з яким контингентом, ви думаєте, мусять працювати шерифи? Чому б вам не залишити свої стереотипи про життя в глибинці й не відкрити історію з іншого боку? У село не викличеш поліцію, зате є власні шерифи, які поспішають на допомогу, це ж прекрасно: сусід допомагає сусіду».

У програмі CineDoс є своя маленька IDFA. Головувати в журі приїхала екс-директорка кінофестивалю в Амстердамі Алі Дерк. Вона привезла власну добірку фільмів «Вибір Алі». Саму Алі можна зустріти за сніданком і навіть випити разом кави. І це те, за що я особливо люблю маленькі фестивалі: живі легенди спускаються до простих смертних. Поспілкуватися з Алі під час IDFA майже нереально. А тут ми сорок хвилин говоримо про секрет успіху. Алі розповідає, як багато років тому задумала та створила IDFA й що тоді навіть не підозрювала, що маленький фестиваль переросте в «документальні Канни» з потужною індустрійною програмою й гостями з усього світу. «Уся організація – це приємність! – каже Алі. – Найвиснажливіше у фестивалі – фандрейзинг! Він ніколи не припиняється. Навіть, коли ти на Олімпі».

Зупинка 3. Мурська Собота: «Шерифи в СПА»

Кінофестиваль у маленькому містечку Мурській Соботі проводиться вперше. Він триває всього один день, і цей єдиний фестивальний день повністю присвячений Україні. Певно, саме цей факт і спокусив нашу команду відвідати Словенію. Шерифи спочатку їхали 60 км зі Старої Збур’ївки до Херсона, потім провели 12 годин у потязі до Києва, за тим 2,5 години ми всі летіли до Відня, а звідти ще три години їхали до Мурської Соботи на автобусі. Такий нелегкий шлях викликав велике здивування всіх відвідувачів фестивалю. «Як це ви до нас доїхали?» – запитували нас місцеві. Мурська Собота не більша за наш Ірпінь, і живу кіногрупу тут ще не бачили. Сам фестиваль відбувається в замку серед парку, що за нових часів передали музею і юнацькому клубу. У клубі є повноцінний бар з місцевими настоянками та еспресо-машиною. Це допомагає маленькому клубу виживати й заодно привертає увагу молоді, що прогулюється парком.

У програмі фестивалю всього три фільми, два з яких зняті словенськими режисерами в Україні. Перший досліджує життя наркозалежних у Макіївці, а другий намагається розібратися в складній політичній ситуації, яка виникла в нашій країні. Перших два фільми витримують не всі. Зате на показ «Шерифів» прийшов мер містечка, який, виявляється, колишній поліцейський, тема фільму йому близька й зрозуміла. Можливо, саме через професійний сентимент мер міста скомандував виділити кошти на проведення фестивалю. Запланований круглий стіл після показу триває понад годину, обговорюємо важливість інституту шерифів і закінчуємо розпиванням місцевої граппи.

Ще однією принадою фестивалю є те, що тутешні місця – курортні, тут і там з-під землі б’ють термальні джерела. Організатори завбачливо оселили нас в спа-готелі й гордо видали абонемент у словенські терми. І ми навіть посиділи в смердючому, але цілющому озері кольору нафти. Зраділи, що недаремно їхали так далеко й сподівалися прийти ще. Однак наступного дня організатори, щоб розплатитися з готелем, заангажували нас зніматися в рекламному фільмі «Шерифи в спа» й давати інтерв’ю про місцеві принади. І все ж таки треба віддати належне організаторам, які доклали чимало зусиль, щоб привезти нас у словенську глибинку й підключили до цього проекту все містечко.

Зупинка 4. Будапешт. «Путін – зло!»

Кінофестивалю VERZIO вже тринадцять років, він – частина мережі правозахисних фестивалів (Human Rights Film Network). VERZIO традиційно відбувається на двох локаціях: у «Кінокафе» та кінотеатрі «Тольді». Це щорічне свято для соціологів, політологів та студентів, які шукають відповідь на запитання: чим живе світ?

У програмі 63 фільми. Половина з них – студентський конкурс та міжнародна панорама. Решта фільмів сполучається в актуальні програми, присвячені мігрантам, зміні клімату, а також географічному фокусу, цьогоріч це Україна. Окрім «Шерифів», у програмі «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса, «Рідні» Віталія Манського та «Вибір Олега» Олени Волочін і Джеймса Кеога. Останній фільм не відомий українському глядачеві, він не йшов на наших фестивалях і як твір кіномистецтва враження не справляє. Цікава у фільмі тільки можливість побачити російський батальйон на території ДНР і роздивитися російського командира Олега, що приїхав на війну із Сибіру визволяти «мирних мешканців Донбасу». Однак дуже скоро захищати стає нікого й навіть місцеві солдати-сепаратисти дають драла з батальйону. Олег повністю розчарований у війні, однак покинути її не може. Чому – на камеру не розповідає. Але дивлячись, як змінюються «тачки», на яких він ганяє, не важко здогадатися, що основна його місія – «віджим».

З року в рік важливість VERZIO збільшується. Політичні процеси в Угорщині набули хворобливої форми: повернулася корупція, люди бояться говорити про те, що коїться в країні, збільшується кількість прихильників Путіна.

Саме в Будапешті після показу «Шерифів» чоловік середнього віку ставить мені запитання, якого не ставили ніде раніше.

– Один из ваших героев говорит, что если бы не было Путина, не было бы проблем, – звертається він російською, – Вы разделяете его мнение?

– Путин оккупировал Крым и развернул полномасштабную войну на территории Украины против украинцев, – перехожу я на російську. – Да, Путин у нас ассоциируется с самым большим злом, которое могло случиться с нашей страной.

У залі аплодують усі, окрім глядача, який поставив запитання.

Зупинка 5. Белград. Free Zone й Magnificent 7

З Будапешта до Белграда ми вирішили їхати потягом. Це була восьмигодинна подорож у машині часу – бо на центральному залізничному вокзалі Белграда ми вийшли в похмурі дев’яності. Гостьовий координатор переплутав залізничний вокзал з автобусною станцією, і ми довго тинялися холодним пошарпаним вокзалом, шукаючи волонтерів фестивалю чи хоча б кав’ярню, щоб зігрітися. Нарешті прибув водій з табличкою «FREE ZONE Film Festival» і відвіз нас через сіре місто у 4-зірковий готель, що видався нам після всього цивілізаційною оазою. Подумки я поспівчувала Белграду, який має значно гірший вигляд, ніж Київ, хоча тут давно настали мирні часи. А, можливо, безчасся.

Фестиваль «Slobodna Zona» вже 12 років намагається розібратися, як пробити матрицю цього безчасся, і весь час ставить собі запитання, що залишилося спадкоємцям колишньої Югославії? Хоча фестиваль називається міжнародним, однак програма зосереджена на проблемах регіону. Жити з травмами війни й комплексом великої та потужної колись республіки Югославія надзвичайно складно. Це, на жаль, позначається й на спілкуванні з місцевими режисерами. Вони тиснуть руку, але на тому все й майже одразу переходять на сербську та відсідають за край столу.

На фестивалі є дуже гарна традиція ранкової кави з режисером. Але там відбувається схожа історія: сербський режисер збирає повну кав’ярню, а до іноземців цікавість удвічі слабша. Якщо ви спитаєте, що варто відвідати в місті, вам, напевно, скажуть – музей Югославії з могилою маршала Йосипа Броз Тіто та експозицією подарунків з усього світу зі знаменитими «батонами», кубками, які дарували «другові Тіто» організації й спілки колишньої республіки.

Хоч як дивно, у нас так і не вийшло познайомитися з директором фестивалю Райко Павічем, проте в один із вечорів ми зустріли Зорана, директора легендарного фестивалю «Magnificent 7». Літній чоловік, зігнутий, з паличкою, у супроводі студентки Іванни. Послухавши наші враження, відповів коротко:

- Залиште «Free Zone» для істориків, соціологів і антропологів. Приїздіть у січні на «Magnificent 7» по чисте мистецтво! Тільки сім фільмів у програмі: щодня новий режисер і глибока розмова про кіно.

І знову все тільки починається.

Дар’я Аверченко, Docudays UA, 29 листопада 2016 року 

20 березня, середа, Червоний зал Прем’єрний показ художнього фільму «ЧОРНИЙ КОЗАК»

21 березня, четвер, Синій зал ІЗ СЕКРЕТІВ КІНООПЕРАТОРСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ Фільм «ЗАГУБЛЕНІ В ПІСКАХ»,

22 березня, п’ятниця, Синій зал Цикл вечорів НЕІГРОВЕ/ХУДОЖНЄ Документальний фільм «Марія до Каллас»