f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кухонні байки. Фестиваль IDFA

18.12.2016

Програмна координаторка Docudays UA Вікторія Лещенко про цьогорічні «документальні Канни» – найзнаніший європейський фестиваль документального кіно IDFA.

Ми вже п’ять років разом. І це той випадок, коли закоханість стає ніжною дружбою, а можливо, і «любов’ю». Роки не обтяжують, а лише полегшують взаємоперебування. Дають можливість щось дізнатися про сам об’єкт, а не про проекції себе на нього. Безумовно, між мною та IDFA укладений пакт про дружбу.

1.

А тому час познайомитися ближче – вирішила я й заглянула до «фестивальної кухні». Що сказати, за стабільно високим рівнем проведення показів і обговорень прихована не тільки кропітка праця та ентузіазм, а й конвеєрне виробництво. І правда – як інакше вивести на екрани впродовж двох тижнів понад трьохсот фільмів, якщо кожен повторюється не менше ніж п’ять разів? А що вже казати про сотню обговорень? Складна інфраструктура великих індустріальних фестивалів, покликана звести значну частину «факапів» нанівець, викликає в мене маніакальний і частково ревнивий захват.

Producer of talks займається винятково організаціями обговорень. Coordinator Q&A’s & premieres відповідальний лише за прем’єрні покази. Вузькоспеціалізованих чарівників тут багато. Моя окрема велика любов на IDFA всі ці роки – це, звісно ж, волонтери. І в основі (так! так!) – пенсіонери. Культура волонтерства тут зовсім відрізняється від нашої. Скажімо, фестивальний водій може всю дорогу розповідати про фільми програми. На запитання, коли він встигає все це подивитися, маючи доволі тривалі зміни, відповідає: «Бігаю в онлайн-бібліотеку Doc for Sales. Там у мене дружина вже багато років працює». Окрім цього, людина, яка понад 30 років займалася до пенсії плануванням міста, може без проблем розповісти історію фестивалю, пояснюючи феномен особливої інтегрованості амстердамців у фестиваль. Наостанок клацне вас своєю маленькою старою фотокамерою: усміхніться, Ваше фото потрапило в архів істинного цінителя фестивалю.

2.

Щороку серце сповнюється лірикою, коли дивлюся на канали. Хоч заглиблюватися в це знайомство досвідчені люди не радять. Андреа Кун з Нюрнберзького фестивалю згадує, що в минулому році один із фестивальних гостей спіткнувся й опинився в холодному листопадовому каналі. Тому ходити доводиться обережно, адже все можливо.

Незважаючи на різкі похолодання, ранок понеділка огорне Амстердам тим самим м’яким комфортним світлом, який робить голландські пейзажі особливо виразними. І поки міські служби відчищають місто після вихідних, ти немов сентиментальний бог летиш над каналами у напрямку до своїх мільйонних зустрічей.

Для мене IDFA – місце, де впізнаєш безліч облич, а в кінотеатри забігаєш, як до старих знайомих. У зустрічах із великим екраном керуєшся інтуїцією, але здебільшого рятує онлайн-бібліотека, де фільм, який не до вподоби, можна тихенько перемотати.

Якщо між переглядами й зустрічами з’явилася вільна хвилинка, сміливо вирушаєш у розкішний готель Carlton, де знаходиш безкоштовну каву, банани, печиво, wi-fi і нон-стоп industrial sessions для кінопрофесіоналів.

Останні містять найширший діапазон тем – від того, як просувати ваш фільм у соцмережах, до пошуку фінансування. Ну й що, що не завжди відкривають Америку? Головне, у хорошій компанії!

3.

Життя на фестивалі розміряне й водночас насичене. Пік фестивалю – середина, коли відбуваються всі івенти для industry.

І відкрию вам таємницю – для фестивального програмера вона значно приємніша, ніж, скажімо, для режисера. Адже за першим завжди бігають натовпи кінематографістів із флаєрами свого фільму. Поступово виробляється ідеальна стратегія уникнення тих, фільми яких ти точно не візьмеш (так званий black list із неадекватних фільмів про Україну). Правда, життя – це завжди рулетка. Буває, заскочиш уранці в ліфт зі знайомими дистриб’юторами: «До речі, Р. якось зняв кіно про Україну. Познайомтеся з Вікою з Docudays UA?» За п’ять секунд «до» ти бачиш в очах режисера навпроти десятки адресованих тобі мейлів і німе запитання-докір: «Як Вам фільм?»

4.

Тут усі скаржаться на дорожнечу. Універсальна акредитація, яка дає вхід на всі події, коштує 240 євро, коли середня вартість квитка близько 12 євро. IDFA по праву – один із найдорожчих фестивалів документального кіно. І ярлики на зразок «документальних Канн» не випадковість. Окрім власного доходу, левова частка бюджету – гроші телеканалів, зацікавлених у яскравій обгортці для власного виробництва. Якщо придивитися, значна частина фільмів у програмі створена за їхньої підтримки, а відсоток незалежного кіно невеликий. «Нові голоси» в документалістиці заледве зможуть пробитися без підтримки мастодонтів.

IDFA – дуже політизований фестиваль. Відчуття, що призи тут роздають не відповідно до новаторства, а за рівнем внеску в індустрію загалом і злободенністю теми зокрема. У цьому сенсі фільм-відкриття у своїй красі багатогранний. «Stranger in Paradise» Гвідо Гендрікса – відповідник трієрського стилю в документальному кіно, що руйнує останні ілюзії біженця з неблагонадійних країн вустами білого європейця. На фоні багатьох фільмів, які уособлюють голос іммігрантів, цей говорить від імені «білого європейця» цинічно й жорстоко. Безпрецедентно, як він власними руками цю риторику викриває, а заодно й нас із вами:

– То фільм про нас? Звучить, ніби він про політику?

– Його так і називають – політичне есе.

– А як він нам допомагає? Іммігрантам.

– Я не знаю… Може, у когось відкриються очі й замисляться про це…

– Де ми зможемо його побачити?

– Я не знаю. Запитайте в режисера… він ховається там, за камерою. Гадаю, спочатку по телебаченню в Нідерландах, а потім він поїде на фестивалі. Кінофестивалі…

– Фестивалі?

– Європейцям це подобається. Їм подобається зустрічатися на фестивалях. Гарно одягнутися й зустрітися там… Продюсери, купа грошей… шампанське…

– Ого! Шампанське!

– Гарні жінки все це фотографують…

– Ми б хотіли там бути!

– Приходьте! Купа вечірок, шампанське…

– Хто платить за все це? За фільми?

– Спитайте режисера… Але це держава… вона підтримує мистецтво. Вона дає режисеру 180 000 євро.

– 180 000 євро?! Це ж величезні гроші!

– Ну, це звичайний бюджет для таких фільмів.

– Величезні гроші… Можна нам поїхати з вами до Нідерландів?

5.

Майбутнє невизначене. Чого тепер чекати від Docudays UA 2017? Мої колеги знають, щодо фільмів я дуже забобонна. Розкажи про свої плани блогу – і нічого не відбудеться. Скажу одне, у цьому році запали в голову кілька дуже сильних фільмів. Ходиш тепер вагітною цими стрічками, виношуючи план виведення всього на київські екрани. Окрім таких підступних планів, упевнена (стукаю по столу), що цей рік буде прекрасним фестивальним роком для всіх українських документальних фільмів, які ввійшли до цьогорічного каталогу української документалістики.

IDFA характерний своїми networking подіями, бранчами фестивальних програмерів. Але ми не просто їли пиріжки й пили фестивальну каву, а й всюди ходили, усіх бачили, усіх підслуховували, роздавали каталоги. І дуже чекаємо тепер результатів. Fingers crossed.

6.

Деяких режисерів усе-таки дуже круто зустріти раптово. Особливо, коли це відбувається у твій останній день на IDFA. За обідом. Перед виїздом в аеропорт.

Таня: Віка! Подивися, здається, за сусіднім столиком сидить Тетяна Божич? Пам’ятаєш її? Фільм «Happily ever after».

Я: Ееем.... – відчуваю вічне збентеження.

Таня: Ну, точно! – Таня згадує про те, що навіть найбільш проблемні наші глядачі любили цей фільм.

Я: Узагалі-то вона російську розуміє...

Pr-менеджерка фестивалю Docudays UA Тетяна Мала, режисерка Тетяна Божич та Вікторія Лещенко, програмна координаторка Docudays UA

Зважилися все-таки зробити фото на пам’ять. Адже коли режисер, фільм якого ми показували, не зміг приїхати на Docudays UA, потрібно зафіксувати його для нащадків.

Світлини Тетяни Малої

Вікторія Лещенко, Docudays UA, 8 грудня 2016 року

16 січня, середа, Синій зал 100-річчю ЄВГЕНА ЗАГДАНСЬКОГО присвячується

16 січня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ

17 січня, четвер, Синій зал СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ: до 95-ліття від дня народження видатного митця