Мем-сторії від Сергія Тримбача. Чорний гумор історії
27.11.2016
Кінокритик Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мем-сторій (мемуарних історій), які публікує газета «День».
Нашу історію, за відомим висловом Володимира Винниченка, не можна сприймати без заспокійливих (а то й снодійних) пігулок. Сьогоднішні перипетії не є винятком — такої кількості блазнів на самій політичній горі ми давно вже не бачили. Одначе ж не забуваймо, що наша вітчизняна історія впродовж кількох століть міцно припасована до імперського російського воза. Належало піднімати голову догори і зчитувати «історичні сюжети» з уст кремлівських суфлерів. Той, кому видається, ніби ми завжди мали окремішню історію, гірко помиляється.
Відтак належить пригадувати те, що нам підказували. Як і те, що думає про власну історію російська інтелектуальна еліта. Отже, почну з цитати із твору одного з її достойних представників.
«РУСЬ-ТРОЙКА ГРЕМИТ, ЗАЛИВАЕТСЯ, А В ТРОЙКЕ — ПРОХИНДЕЙ...»
Це з оповідання російського письменника Василя Шукшина «Забуксовал».
Син учить напам’ять уривок із гоголівських «Мертвих душ». Батько слухає.
«Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка, несешься? Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты, все отстает и остается позади... Эх, кони, кони, — что за кони! Вихри ли сидят в ваших гривах?.. Заслышали с вышины знакомую песню — дружно и разом напрягли медные груди... и мчится, вся вдохновенная богом!.. Русь, куда же несешься ты? Дай ответ!.. Не дает ответа».
— Вдумывайся! Слова-то вон какие хорошие! — внушал сыну Роман. — С толком надо учить, а у тебя одна улица на уме [...].
Вдруг — с досады, что ли, со злости ли — Роман подумал: «А кого везут кони-то? Этого хмыря Чичикова, который мертвые души скупал? Елкина мать!.. вот так троечка!»
— Валерк! — позвал он. — А кто на тройке-то едет?
— Чичиков, — ответил сын. — А что?
— Как что? Как что?! Русь-тройка гремит, заливается, а в тройке — прохиндей, шулер... — взволнованно сказал Роман. — Мчится, вдохновенная богом! — а везет шулера. Это что же выходит? — не так ли и ты, Русь?.. Тьфу!.. Но ты, ладно, учи. Задали, значит, учи».
Що називається — «ни убавить, ни прибавить». От тільки одне — чи ж у сучасній Україні не зберігається той самий закон, за яким ми натхненно оспівуємо «наш паровоз», не помічаючи того (чи тих), хто їде в чільному вагоні. Прохіндеї, тьху!
До речі, про паровоз. Старий совєтський анекдот про Леніна. Вождя і навчителя запитують:
«— Как так получилась у вас вся эта революция?
— Да пгриехал я тогда, батенька, в Питер, вышел на бгроневик и такую фигню понес, что пгришлось р-революцию делать...»
Іноді виникає стійка підозра в тому, що заледве не всі революції робляться за от сим каноном. Слово не горобець, і прохіндей пересідає з броньовика у службове авто урядовця і реформатора «світового масштабу». Далі дивись телевізійні та інтернетівські новини...
Ну, і ще один промовистий анекдот старих часів.
«— Рабинович, вы член партии?
— Нет, я мозг партии!»
Мабуть, не випадково, що у нас суцільні члени (партії, уряду, організацій всіляких), а з мізками якось не дуже складається. І навіть авто високопосадовців у народі називають «членовозами».
МИ ПРОГРАЛИ ВІЙНУ. ВЖЕ ПРОГРАЛИ...
Країна, в якій крадуть під час війни, приречена на поразку.
Із Щоденникових записів Олександра Довженка 1942 року. Заходить до нього схвильований академік М.Крилов.
«— Александр Петрович!
— Що з вами?
— Ми програли війну? Боже мій...
— То есть?
— Війна програна...
— Чому?
— Зонтик у меня украли. В академической столовке. В первый же день. Александр Петрович, голубчик мой, общество, в котором во время начала войны могут быть подобные явления, не может победить... Не может! Да не смейтесь, пожалуйста!»
Довго утішав я наївного академіка [...]. Тільки зараз я думаю, що він був тим зоологом, який по манюсінькій кісточці бездоганно вгадав увесь кістяк звіра».
Через 74 роки маємо те саме — крадуть під час війни. Наживаються на війні. Крадуть нагорі, крадуть унизу. Під переможні реляції про те, що все у нас буде «путьом» (за лекалами Путіна, мабуть).
Злодії не виграють воєн. Тоді, щоправда, перемогли. Тільки якою ціною? І якою дією репресивної машини, що по війні перемолола народ, відкинувши його в історичну прірву. Чи виберемося з неї коли?
Будьте ви прокляті, найбільші, найлютіші вороги мого народу. Немає страшнішого ворога від вас, нібито ж «своїх».
От, даруйте, навіть на чорний гумор сподобитися тут важко.
«А СКІЛЬКИ ТИМ ПИСЬМЕННИКАМ ЩЕ СИДІТИ?..»
Розказують-переказують таку собі історію про відвідини американським письменником Джоном Стейнбеком («Грона гніву», «Про мишей і людей» і т.ін.) письменницького Будинку творчості в Ірпені (це під Києвом) на початку 1960-х. Приймали його по-нашому — щедро напували і годували, промови говорили, тости виголошували...
Увечері захмелілого американця повезли до Києва. І раптом почули від нього: «А скільки письменникам ще сидіти в отому таборі?»
А що міг подумати гамериканець про територію, обгороджену парканом, з міліціянтами побіля воріт? Табір! Та й побутові умови — розкішні, за радянськими мірками, і наближені до тюрем -за американськими.
Навіть якщо ця історія вигадана — вона правдива.
І ще про гумор історії. Історик літератури Михайло Наєнко нагадав: Ірпінський будинок засновано у 1936 році, а до того будинком творчості й відпочинку працівників культури в Україні було... Межигір’я. Те саме...
І скільки ж нам сидіти ще в сих «таборах»?
«ВСЕ ХОРОШО, ГОРБАЧЕВ В КРЫМУ ОТДЫХАЕТ...»
19 серпня 1991 року — спогад.
У той вікопомний день волею долі я перебував у Москві. Напередодні увечері прибув у аеропорт Шереметьєво зі Швейцарії, з Локарно, — був на кінофестивалі. Знаменитий критик Нея Марківна Зоркая запропонувала місце в авто, за кермом якого був її зять.
«— Как дела тут у вас? — поцікавився я.
— Все хорошо, Горбачев в Крыму отдыхает... А я вот немного выпил...»
Я подивився на зятя-водія уважніше — жартує, мабуть. Ішов дощ, дорога була слизькою і непевною.
Наступного ранку — шокуюча новина: путч, ГКЧП. Одразу помчав на Київський вокзал, купив квитки додому — собі й молодій режисерці Олені Єршовій (була так само у Локарно). З тією ж Оленою, вже зустрівшись у центрі, почали екскурсію путчівськими місцями.
Що здивувало — і на Манежній площі, і на вулиці Горького відбувалися кілька мітингів, де оратори висловлювали протест проти дій хунти змовників. Дивно, їх ніхто не чіпав. Отже, путч якийсь не дуже серйозний?
Одначе невдовзі біля «Моссовета» ми побачили вервечку бетеерів. Вони зупинилися, з них повистрибували солдати і почали надівати на себе комбінезони, одночасно пересмикуючи затвори автоматів — себто ставлячи їх у бойове зведення. Ні фіга собі! Я рвонув туди, ближче, щоби видніше було. Одначе Лєна не пустила, ухопившись за моє плече: «У мене дитина маленька! — Так то ж у тебе!» Все ’дно не пустила, продовжували спостерігати за подіями з тієї ж точки.
Одначе жодної стрілянини не було.
Зрештою, ми пішли до Білого дому — бо ж хтось із ораторів попередив: очікується атака військових, «каждый, кто честен и кому дороги идеалы свободы, должен быть там». Біля споруди (тоді парламентської, якщо не помиляюся) стояло кілька гуртів людей (загалом не більше ста). Таборилися купками, прикрившись парасолями від дощу, — слухали «ворожі голоси». Сюрреальна й смішна картинка: люди прагнули дізнатися про те, що відбувається в Москві, із закордонних джерел. Як і упродовж кількох десятиліть догорбачовських часів.
Аж раптом на балконі з’явилися голова уряду Іван Силаєв, інші керівники (Єльцина серед них не було). Силаєв звернувся до присутніх (їх кількість почала зростати) з полум’яним спічем: «Они не пройдут!»...
Словом, усе виглядало доволі оптимістично, і ми з Оленою зі спокійною душею рушили на вокзал, на потяг...
20 серпня відбулося засідання секретаріату Правління Спілки кінематографістів України, я розповів про побачене. На той момент ситуація в Москві загострилася. Ми всі підписали протестний лист: вони не пройдуть. І вони справді не пройшли. Тоді. Пізніше та публіка, яка програла, не раз прагнула реваншу. Що з того вийшло — надто добре відомо...
«ШО, УЖЕ УБИЛИ?»
Я чув таку-от історію часів мера Черновецького.
Якраз сплив термін контракту оренди приміщення на Володимирській, навпроти Софійського собору, яке займає Національний центр Леся Курбаса. Дім у самому історичному центрі Києва, «конфетка — вах-х!»
За версією, за правдоподібність якої не відповідаю, від одного із заступників мера прийшли до Центру двоє молодиків уповні бандитської «наружності». Діловито озираючись, уже в приймальні директора, інформують секретарку:
«— Мы к господину Курбасу!
Секретарка, розгублено:
— А его нет...»
Пацани повсідались у крісла:
«— Ничего, мы подождем.
— Но его не будет, Курбаса.
— Как это, не будет?
— Его убили».
Двійко, здивовано, в один голос:
«— Шо, уже?»
Навіть якщо це вигадано — то є правда!
ГІРКИЙ УСМІХ ІСТОРІЇ
Наша нова українська історія поки що не читається без брому. Може, причина в тому, що еліта наша формувалася специфічним чином. 25 років незалежності подарували українцям цілковиту залежність від «смички» комуністів (їхньої молодшої генерації — комсомольських апаратчиків) та криміналітету. Вийшла така собі «гібридна еліта», якій важко встояти проти російської (а в Росії подібна гібридна суміш на рубежі ХХ — ХХІ століть була скріплена гебістським цементом; вийшло тривкіше; до речі, й у нас подібний варіант так само можливий). Така «еліта» все робить гібридно — з війною включно.
Насамкінець ще дві цитати. Перша із книжки «Дух нашої давнини» Дмитра Донцова. «Зняти з колишніх наших чеснот це ганьбляче тавро,— писав він, — і привернути їм їх блеск, зробити з них дороговказ майбутнім поколінням, поставити на місце кастрованої «мудрости» ідеологів гелотів традиції вільної нації, витягнути з-під намулу байдужности і злоби наші історичні спогади й дати образ збудованої на них нашої правди в нашій хаті, — накреслити ідеал нової суспільности, обрис і основні прикмети її провідної касти, її суспільної організації» — ось чого хотілося б.
Гм, «кастрована мудрість ідеологів» — чи ж не про нинішніх наших «вождів» сказано?
Заспокоїтися можна одним лишень — в історії наші пертурбації не виглядають чимось незвичайним. Російський філософ Ніколай Бердяєв стверджував: «День історії перед зміною уночі завжди закінчується великими потрясіннями і катастрофами, він не відходить мирно. Захід історичного дня античного світу супроводжувався і більшими потрясіннями, і катастрофами, він дарував відчуття безповоротної загибелі. Початок нової епохи супроводжується варваризацією...» І т.д.
Словом, не так усе чорно в нашому домі. Україна, цілісінький світ гинуть. Але неодмінно воскреснуть. От тільки б «період варваризації» пережити, а там почне розвиднятися.
Малюнок Віктора Богорада
Сергій Тримбач, «День», 16 вересня 2016 року, №166—167
Читайте також:
1. Мем-сторії від Сергія Тримбача
2. Вожді та ми
3. «Так годі спать!», або РЕВОЛЮЦIЯ як натхнення
4. Як я не став (і став усе ж таки) письменником
5. Як я не став (і став усе ж таки) письменником (продовження)
6. Футбол часів романтики