f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Міф про поетичне кіно

02.11.2016

Сусанна Черненко, кінознавець

На нашому позачерговому VII (XIII) з’їзді НСКУ (на той час її Голова) Сергій Тримбач дуже доречно і своєчасно нагадав слова Генсека КПРС Михайла Горбачова, мовляв, Перебудова в СРСР почалась з V з’їзду кінематографістів. Звісно нині навіть і тисячоліття – крім всього іншого – помінялось. Проте від англо-американського поета Т.С. Еліота до нас дійшло: «Минуле такою мірою корегується теперішнім, як і теперішнє спрямовується минулим». Та я й не збираюсь битися з минулим. Це – безглуздо.

Проте в ньому – тому минулому – є деталі, які проектуються на сучасне. Привнесені – тепер уже – ззовні. Тому вважаю за потрібне віддати своєрідний борг нашому кіно. Його майстрам. Чи важливо це? Не мені судити, але навіть у пам’ять про знаного кінознавця Івана Сергійовича Корнієнка маю виконати це завдання. Пройшла через його майстерню, де вперше й почула на запитання студентів кінознавчого 60-х ХХ століття: «А що таке поетичне кіно?» – відповідь, яка звучала приблизно так: «Ну… це…» Коротше – дуже невиразно. Ймовірно саме тому так чітко і запам’яталась, що позначка є, а ґрунтовної та виваженої конкретики її розкриття немає.

Далі. В розмові з режисером Юрієм Іллєнком (готувала рецензію на його фільм «Молитва за гетьмана Мазепу») ми також торкнулись цієї позначки. Він сам у мене запитав про те, що я думаю про «поетичне кіно». Мені довелося відповісти чесно і прямо, мовляв, існування такого не визнаю. Гадала це Юрія Герасимовича зачепить, а вийшло навпаки. Тобто синхронізувались на запереченні позначки. Скажу більше: не хотіла взагалі дивитись цей фільм, почувши про неприйнятний для мене штамп «поетичне кіно». Але мені зателефонував мій гарний товариш – нині вже покійний – режисер Василь Кравчук і просто змусив прийти на перегляд до Мінкульту на вулицю Франка: «Та ти не читай, що там пишуть. І не слухай, що кажуть. Я тобі сказав, то йди і подивись сама!»

Можна ставитись як кому завгодно до аналітики в книжці І.С.Корнієнка «Олександр Довженко». Тільки при тому гадаю є сенс зважувати, що побачила вона світ у 1978 році в республіці УРСР, що була складовою СРСР. Що це значило? «Крок вліво, крок вправо – до стінки!» Проте в даному дослідження професора Корнієнка є як цікава, так і корисна інформація. Нею і скористаюсь як видрукуваною відповіддю, що словесно для студентської аудиторії прозвучала розмито. Отже, сторінка 43. «Спираючись на досвід старших майстрів кіно, О.П.Довженко розвинув і очолив цілий напрямок у нашому кінематографі, який ПІЗНІШЕ дістав назву поетичного. Ім’я Довженка стає популярним у світі. «Землю» зустрічають з тріумфом». Однак зрозуміло ж, що не за ярлик, який згодом приклеїли і який своїм психологічним кліше накрив низку незручного, немотивованого з позицій соцреалізму нашого кіно, а за те чого у світовому кінематографі такого кінотвору і такого майстра не існувало.

Щоб ствердити сказане, дозволю собі перейти у «паралельний світ» і звернутися до також «винахідника», який не тільки жив, а й знімав своє кіно у Швеції. Це один із найбільш поцінованих мною кінорежисерів Інгмар Бергман. (Ну, якби він знімав свої фільми в УРСР, то його б точно віднесли до «майстрів поетичного кіно». Якби взагалі дозволили зняти хоча б «Суничну галявину»). Він по-своєму боровся з хаосом. Для цього й склав для себе три заповіді. Гадаю, І.Бергман на мене не образиться (на тому світі), що наводжу лише фрагмент з його першої заповіді: «Перша заповідь звучить трохи непристойно. Але насправді сповнена якнайвищої моральності: ЗАВЖДИ РОЗВАЖАЙ ПУБЛІКУ! Публіка, яка ходить на мої фільми і тим самим забезпечує мене хлібом насущним, має повне право вимагати від мене розваги, гострих переживань, високого духовного досвіду, я, зі свого боку, забезпечую її цим духовним досвідом, і це єдине виправдання моєї роботи взагалі». Нормально? Нормально.

Тільки і у Олександра Довженка є те, що дозволю собі визначити як заповідь. Я вийшла на неї в той період, коли професор Іван Корнієнко не міг, поклавши руку на серце, скласти рівняння поетичного кіно. Звучить вона так: «Не треба буденних слів, побутових рухів тілом, правдоподібних деталей. Заберіть і викиньте геть усі п’ятаки мідних правд, Залиште тільки чисте золото правди». Скажете, суперечить Бергману? Абсолютно – ні! Рівняння то одне, але підходи, варіанти його рішення різні. Не стану називати ні прізвища, ні фільми, які зняли ті наші пошановані і вшановані майстри, для яких в історії кіно СРСР для УРСР було створено своєрідне гетто, куди їх і скинули. (Нехай і з самими «благімі намєрєніямі»). Їх у нас обмаль і ми їх знаємо. Втім, як і про те, як проривались їхні фільми.

Моє завдання в іншому. Його ідею з фантастичною ясністю сформулював фізик-теоретик Альберт Ейнштейн: «Великі проблеми, які стоять перед нами не можна вирішити на тому рівні мислення, на якому вони були, коли виникали». То ймовірно все-таки надійшов час переосмислити і «Міф про поетичне кіно» України? Хоча легенди та міфи загадкової країни СРСР надзвичайно цікаві та розмаїті… Проте мова не про них, а локально про наше кіно. Вчора, сьогодні і завтра. Просто цікаве, унікальне за світобаченням, містеріальне, магічне, авангардне, сюрреалістичне, модерне… Кіно. Без нейро-лінгвіністичного програмування від минувших часів, іншої: держави, ідеології, установки.

ПОСТСКРИПТУМ. Щодо «поетичного…», то від нього без рецидивів позбавитись поки не виходить. Нині ж у нас добровільно створилась нова резервація. І вже в ній, тобто на іншому (інших) знімальному майданчику реалізується проект «поетичне шоу» гравців від політики. А от хто там на яку роль претендує, пройшовши відповідний кастинг, оцінить інше журі. Однак все-таки: до дідька «поетично» поставлено.

Сусанна Черненко

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»

23 січня, середа, Синій зал КІНОШНІ БУВАЛЬЩИНИ До річниці створення студії «Київнаукфільм»