f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Прозрівати б нам потроху… Зі щоденника песиміста: Про братів Міхалкових, Україну, Росію й кіно

04.06.2014

Сергій Тримбач, day.kiev.ua

Російський кінорежисер Нікіта Михалков потішив багатьох зверненням, яке він зачитав з телеекрану, чомусь з папірця. Обізвав одеситів «бандерлогами» і пообіцяв: російські війська в Одесу не увійдуть. Чому? Бо там російські патріоти у меншості, не вийдуть вони зустрічати росіян з триколором в руках… Зате «бандерівців» в Одесі неміряно, вони Росію не люблять. То й живіть собі, допоки не прозрієте.

Про що йдеться у патетично-іронічному тексті Михалкова? А про образу національної гордості. Логіка проста: ми ж хотіли звільнити Новоросію, увесь південний схід український – від Луганська до Одеси. Одначе не воюючи, звичайно, не силою зброї. Усе мало відбутися за кримським сценарієм. Бо ми, тіпа, були упевнені в тому, що народ цього хоче, навіть мріє про це. «Увічливі й зелені» чоловічки вже були напоготові, та тільки ж виявилось, що народєц-то оболванєнний і «обандерложений». Для них, бачите, синьо-жовтий прапор – святиня, ні фіга сєбє! І де? Навіть в Одесі… Просто хочеться рвать і метать, рвать і метать…

Чимала кількість росіян прожили пострадянські роки з переконанням, що, рано чи пізно, «хохли приползут», «прощення попросять» і з радістю відмовляться від «нєзалєжності». Тим більше, що хохли, насправді, ніяка не нація, а частина великоруського народу – тільки що трохи недозріла. От дозріють-прозріють і увіллються. І от тепер такий неприємний сюрприз – навіть для Нікіти Михалкова, з його-то інтуїцією художника. Чи вже та інтуїція поділась куди, зійшла на пси?

********

А от рідний брат Михалкова, так само режисер Андрій Кончаловський, нещодавно так само виступив у ЗМІ і дав прямо протилежний аналіз. Яке там завоювання чи там «ввічливе освоєння» інших земель? Росія на порозі катастрофи – такий вердикт. Власне авторський блог Кончаловський  назвав «Жахнись сам собі / Ужаснись сам себе».

Режисер навів вражаючі цифри. За зменшенням (убылью) населення Росія займає  перше місце у світі. За тривалістю життя чоловіків – 160 місце. В рази виросло число сексуальних злочинів. Процвітає наркоманія, алкоголізм. Корупція – розмір хабарів упродовж останніх років зріс у десять разів! В Сибіру за останні роки зникло 11 тисяч сіл і 290 міст (!!). «Для кого ми завойовували Сибір і Далекий Схід?» - запитує Кончаловський.- Для Китаю, Японії?» І ще запитання: «Чому в країні, що володіє такими багатствами, половина населення – бідняки?»». І так далі. То коли ж народ прокинеться? «Я не знаю, що робити, окрім як спробувати розворушити вас…(Я не знаю, что делать, кроме как попытаться встряхнуть вас…»)  Росії,- робить висновок Кончаловський,- потрібен лідер, який би сказав гірку правду – аби народ збудився від феодальної сплячки. «Я росіянин і я  не бачу країни, якою міг би пишатися»,- такий фінал пристрасного монологу митця і громадянина.

Що тут можна сказати? Хіба що повторити за дітьми, які в щілинку підглядали за батьками в ліжку: «І ці люди забороняють нам длубатися в носі?» Росії справді добре було би сказати собі гірку правду і «заходитися будить» народ до діла. А не мандражитись з приводу захоплення нових територій. І чекати від жителів тих територій благодарственних молебнів «за великую Росію».

***********

Хтось, може, порадів, читаючи чи слухаючи аргументацію Кончаловського. А я так ні. Бо, по-перше, сумно за Росію, її великий народ, її велику культуру. До речі, саме культурою Росія по-справжньому і брала інші народи, силою зброї виходило гірше. Кіно, скажімо. Борис Єльцин на нього не зважав, як і наші президенти. А от Владимир Путін вирішив, що це справді стратегічна зброя і економити тут не варто. Що в підсумку? А те, що весь прайм-тайм  на всьому пострадянському просторі (за деякими винятками) займають російські телесеріали і телепрограми. Плюс кінотеатральне кіно. Нам же все це було по барабану... Хоча деякі позитивні зміни відбулися – за, як це не парадоксально,  правління Януковича. Нинішній віце-прем‘єр міністр з гуманітарних питань Олександр Сич означив свій інтерес до екранної культури, й опісля проведеної ним представницької наради є ознаки того, що влада матиме притомний і ефективний імпульс сприянню розвитку кіно у всіх його сучасних форматах. 

По-друге ж, сумно за Україну, бо  мало не все, сказане Кончаловським, має стосунок і до нас – хіба що у менших масштабах (так і країна менша). Корупція, зникнення сіл і малих міст, наркоманія, криза сім»ї, тисячі безпритульних дітей, вимирання населення, моральна деградація… Власне повстання Майдану (і перше, і друге) мали на меті саме потрясти суспільство, визволити його із сплячки – таки феодальної. До речі, Кончаловський сподівається, що прозріння прийде згори, озвучиться устами президента Росії,- на сам народ він, схоже, якось уже не дуже сподівається. В Україні ситуація протилежна – останні місяці довели, що держави у нас фактично не існує: ні тобі армії, ні міліції чи інших силових структур… Все, що там плавало зверху, займалося здебільшого одним: крало і крало, «піліло бюджет» - понад половину його розходилося на нужди чиновної і білячиновної братії. Абсолютна більшість якої продовжує займатися тим самим і сьогодні. Розраховуючи, і не безпідставно, що було як було, а буде як було.

*******

А от народ – він є, він живий. Й на ньому сьогодні тримається держава, чиновники якої можуть змагатися за звання найбездарніших на світі. Тільки ж як воно так виходить: народ талановитий, сміливий, він за демократію і нищення корупції, за європейські цінності (більше, аніж самі європейці – що показали останні вибори), а чиновництво зрадливе, злодійкувате (це коли вибрати найм»якше визначення), а на додачу ну ажніяк не патріотичне: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани Ясновельможнії гетьмани…» (тільки тепер сміття вже вашингтонське). Наші «славні Брути» - а не повірити Тарасу Шевченку важко – викотились з історії, яку ми досі знати не хочемо. Бо страшно озиратись, аби не почути:

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Хтось загукає, що таки «лучче», бо ж тепер на «мерсах» їздимо, на світових курортах одпочиваємо. А погляньте, у що вбрані наші мамзелі – такі вдягачки раніше й не снилися. Житуха класная і жизнь прекрасная, а про Майдан будєм пєсні слагать, сльозу пускать, уліци називать… Словом, обертати у міф, у красиву оповідь про героїв.  Бо ж вибороли посилення буржуїнського ладу, який наша «еліта» розуміє як абсолютну свободу – красти і посилати на три літери як мораль, так і культуру. Прохання не нагадувати про останнє, бо все, що транслює пам’ять, табуюється. Так учили нас партії і правительства – від Валуєвського циркуляру до Табачниківських реформ. Така вже у нас історія,- вже знову чуються зітхання,- а проти лому ніхто не вигадав прийому.

Кажуть, що американському президентові для того, аби по-справжньому щось змінити у внутрішній та зовнішній політиці треба розставити по місцях біля двох тисяч чиновників. Чи знайдеться у Петра Порошенка хоч би півсотні таких – велике питання. А не знайдеться – капець усім зусиллям і жертвам останніх півроку.  Втім, народ, його активна частина, у повній притомності. Далі буде…

На моїм столі лежить малесенька збірка віршів – «Моя Донеччина» Володимира Сосюри (Київ, 1978). Одкриваю. Перший вірш «О, не даремно!..», 1921 року.

О, недаремно, ні,

                            в степах гули гармати,

І ллялась наша кров,

                                  І падали брати…

Епохи римуються. Почуймо їх безпощадний ритм – хоча б задля того, аби менше лилось крові.

26 березня, вівторок, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «ПАМПУШКА»

27 березня, середа, Червоний зал Художній фільм «ДІМ, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ ДЖЕК»

28 березня, четвер, Синій зал Екран і сцена: незабутні постаті Аристократ духу – ЮРІЙ ЛАВРОВ