f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Аварійний ген. Із щоденника песиміста

28.05.2014

Сергій Тримбач, «День»

У листопаді 1986 року я їхав до мами потягом. До рідного міста Олександрії. На передостанній станції, в Користівці, став свідком жахливої аварії — за кілька годин до того два поїзди зіштовхнулися, були жертви й поранені. Я міг бути в одному з тих потягів...

Коли приїхав додому — з’ясувалося: мама померла. Відтоді я завжди думаю, що спрацював аварійний ген: мама відключила свій і перемкнула на мене. Я лишився живим і неушкодженим.

***

Вечір 25 травня, програма «ТСН Тиждень». Ридає мати трьох дітей, її чоловіка вбито в Донбасі. «Він бронежилета не мав. Дзвонив, казав, що немає в них бронежилетів»...

Увечері на телеканалі «1+1» Андрія Парубія, секретаря Національної ради з питань оборони, запитують: «Чому на передовій солдати без бронежилетів воюють?» Відповідь: «Так, я провів з цього приводу нараду»... Журналістка: «Хіба тут нараду треба було проводити???»

Отже, один із майданівських лідерів абсолютно позбавлений самого розуміння політичної відповідальності. Так, армію було розвалено, одначе ж не настільки, щоби за три місяці не забезпечити кілька сотень (не тисяч навіть!) бійців бодай захисним спорядженням. Парубій, згиньте з очей, після цього на вас дивитися навіть не хочеться... Якщо через 100 днів ми це саме почуємо від Порошенка... Що він у курсі «дєла», «наради проводить»... Хочеться вірити, що будуть не слова, а справи.

***

Розмовляв із нашим вояком спецназу, який повернувся з Донбасу. Чеченські, осетинські бойовики з найсучаснішим озброєнням проти наших — погано навчених і, по суті, неозброєних, бо те, що у них у руках, — не зброя: все одно, що з луками і списами воювати. Спецназівець креслив на землі схемку, як би мав виглядати наш блокпост, розстріляний днями. А все було по-аматорськи. І часто їсти нічого, просто нічого. Місцеві, буває, щось підкидають. Тільки є й таке, що отруту в той харч досипають... Я недовірливо перепитую: «Отруту, ви серйозно?» — «А то... Чому українці так не люблять українців? Там готові на частини рвати, тільки українську мову почують. Це як? Робиться страшне. Усе продається... Ви знаєте, за яку суму випустили Януковича із країни? За два з половиною мільярди! І жоден із генералів не постраждав, жоден! Солдати чи лейтенанти винні, тільки так... Або, вибиваємо бойовиків із міста чи містечка — на ранок команда: залишити населений пункт. Навіщо? Бо нібито одному з політиків вигідніше цю війну продовжувати... Не знаю, чи це правда. А коли ні, то чому, чому, чому все так? Порошенко приїздив. Сказали йому: не зміниш нічого — чекай нас у Києві. Або ви все це міняєте, або доведеться нам»... Словом, наступний Майдан організують військові. Боронь Боже, звичайно! Добре одне: народ уже терпіти не буде.

Того ж вечора по телевізору Олександр Турчинов заявляє: «Ми готові до заключного етапу антитерористичної операції». Який там «заключний», коли бандити продовжують контролювати більшість території Донбасу? Очевидна неправда, та й про «заключний етап» ми чуємо вже чи не місяць.

Навіщо цей обман? Ну раз сказав неправду, два... Втім, популістська звичка говорити народу тільки щось таке «приємне», входить у кров. І показувати, якими близькими народові є наші правителі. Ніколи не забуду ошелешеність десятирічної давнини опісля знайомства з податковою декларацією Юлії Тимошенко. Виходило, що я багатший від неї. Повірити в це було понад силу. Бо ж виходило, що власниці двокімнатної квартирки у Дніпропетровську (та й більше, бачиться, нічого) годилося б грошенятами допомогти. З тих самих пір я, за К.Станіславським, «не вірю»! Погана акторська гра, тепер це побачили й інші. Звідси капітальний програш на виборах. Читайте хоча б того самого Станіславського. Тільки вже не попустить, надто довго служили в іншому театрі — популістсько-ілюзіоністському.

***

Ще про 100 днів. Коли стільки минуло президентству В. Януковича, в Палаці «Україна» було велелюдне зібрання. Мене запросили, і я пішов: цікаво ж. Хоча сам палац був взятий у кільце заледве не полком міліції й спецназу, довелося йти якимись «городами», в обхід. Янукович виступив із довжелезною промовою, понад годину. Читав із папірця. Я вкублився у крісло, тепло й нудно, відтак задрімав. Розплющую очі — ох, стільки камер!.. Що, як хоча б одна взяла мене крупним планом?! Скажуть: от як кінематографісти ставляться до президента. Повертаю голову ліворуч: мій колега так само в дрімоті. І далі за ним — у тій самій позі. А праворуч і зовсім хтось хропе. Ба, вчений-археолог, фанат Янека. Обертаюся назад — увесь ряд за мною спить і курей бачить. І пригадався мені старий радянський анекдот. Партійний з’їзд, надходить інформація, що серед з’їздівських делегатів є шпигун. Тільки як його виявити? Один каже: дайте п’ять хвилин, знайду. Справді, невдовзі веде якогось. Перевірили: таки так, шпигун! Як вдалося? «А враг — нє дрємлєт!»... Отак зрозумів і я: не ворог мені В. Янукович. Як і більшості в «Україні», яким тодішній президент навіяв «сон золотий».

***

Нині таке враження, що живемо з відключеним аварійним геном. Не вмикається аварійне гальмо, летимо у прірву. Матері наші готові переключити свої датчики, та тільки ж не вистачить їхніх сил... Як на мене, Владімір Путін навряд чи входить навіть у першу сотню ворогів України. Своїх стільки, що ніякий іноземний президент стільки б не накляцав.

Щось нагадує перші місяці 1941 року, хіба ні? Переконували самих себе, які могутні, яка в нас армія Червона, «береже свого кордона». І всі ж були «як один». Виявилося, немає армії, вона була понищена у перші години й дні війни. Чимало здалися у полон — не воювати ж за таку систему! Сталін закляк зі страху. Відомо, що коли за кілька днів після початку війни до нього прийшли члени Політбюро, він вирішив, що вони хочуть його арештувати. Потім сказав відому фразу: «Ми просралі страну». Що було далі — всім відомо. Народ витягнув країну з прірви ціною колосальних жертв, а разом із нею врятував і тодішній режим. Хоча його очільників годилося б просто повісити. Як віддячив Сталін народу, зокрема українському, теж на пам’яті.

Тепер теж надія на народ. Збирає на озброєння грошенята, на майдани виходить. Той, хто собі Сталіним видавався — Янукович, п’ятами накивав. Тимошенко отримала свою оцінку. На загальному тлі гідно — хоч як це дивно для політика, що уявлявся простим собі блазнем — виявив себе Олег Ляшко. А знаєте — чому? Він виглядає щирим і не зашореним. Хлопці, які були на Майдані, розповідали: Ляшко витрачав свої гроші на те, аби допомогти усім, чим міг. І в Донбас їздив, з автоматом у руках. Такий собі герой, фольклорний, народний, бо відповідає потребі суспільній на такого: маленький ніби, зовсім не герой, «не накачаний», не гора м’язів, а дивись-но — встав із печі й пішов, і переміг.

Одначе скільки ж таких отам, на горі? Пальців однієї руки буде забагато. Важко повірити, що наша псевдоеліта так швидко зміниться. Хіба що аварійний ген включиться нарешті. Передусім у моральній площині. Півтора року тому в Сінгапурі (завбільшки з Київ, трохи більший) мені розповідали про те, як він піднявся колись, на початку 1960-х, опісля проголошення незалежності. Простим способом: прем’єр-міністр країни Лі Куан Ю сказав, що буде дотримуватися тільки закону, що красти зась. За кілька місяців йому доповіли: прокрався один із його друзів, треба його помилувати... Прем’єр відповів: «Якщо я так зроблю, усі зрозуміють — все буде по-старому». Другу довелося скуштувати тюремної юшки. Лі Куан Ю був прем’єром тридцять років, Сінгапур із азійської діри перетворився на квітуче царство. Хоча у них навіть питної води своєї немає...

Отже, мораль — у ній справа. Коли країною правлять брехливі, цинічні, злодійкуваті люди — чого можна чекати, на що розраховувати? Від перших осіб залежить, чи зміниться нарешті країна Україна? Петро Порошенко, ви чуєте? Уже за місяць-другий ми зрозуміємо, править у нас закон моралі (той самий, що видавався Канту найбільшим дивом у світі, поруч зоряного неба) чи те, що є: закон грошви і закон братви. Усе ж таки ми вам повірили...

***

І останнє. Практично в жодній із програм пошукачів президентської булави навіть не згадувалося про культуру, гуманітарну сферу. Як і завжди. А що ж може тоді об’єднати країну, коли не буде в нас кіно, скажімо? Віктор Ющенко на початку свого президентського шляху говорив — і часто до діла — про необхідність розвивати свій кінематограф. Тільки все словами й лишилося. 2009 року з казни мали виділити на продукування фільмів аж п’ять мільйонів гривень (насправді ще менше). За урядування Януковича сягало ста шістдесяти. Буде недобре, якщо нині повернемося до ющенківської методи: високі й кучеряві патріотичні слова і цинічна гра на довірі народу. Тільки ж він, народ, таки довів: із владою церемонитися більше не буде.

22 травня був у Каневі, на могилі Тараса Шевченка. Пригадалося з Павла Тичини:

І, уклонившись праху,

ми сходили з гори,

— І знов тиран. І знов неволя.

Хрипкий далекий пароплав

сигару закурив...

Сонхвиля.

Як раптом за Дніпром хтось

викресав огню.

Уперся в дощові стовпи,

струснув:

пий, земле, пий!

упийся од повстань! (...)

А в мені —

(забринів струнний гнів) —

Ой, буде ще потопу,

і сміху,

і вина.

І нині травневі грози, щедрі, несамовиті дощі. Як і 96 літ тому...

 

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.