f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кінокритики на 85-річчі «Жовтня»: Українському кіно потрібно шукати не національну ідентичність, а якість

17.09.2016

Лілія Зінченко, «Детектор медіа»

Новий сплеск пошуку національної ідентичності, що відбувся після Революції гідності 2014 року та всіх подальших політичних подій в Україні, ставить завдання в тому числі й перед вітчизняним кінематографом. Як показати українське світові – не лише суцільні вишиванки та шаровари, а світогляд сучасного українця, з його проблемами та переживаннями?

Чи потрібно українському кіно, аби віднайти національну ідентичність, більше національних героїв, нові видатні актори, котрі могли би втілити цих героїв у кадрі, різноманіття жанрів (зокрема, більше комедійних історій), а також завзяті кінокритики, які б допомагали кіноіндустрії вийти зі стану перманентної кризи? Або ж маємо нарешті відмовитися від постійних рефлексій щодо пошуків національної ідентичності й натомість перейматися якістю українського кіно та активнішою презентацією його на міжнародних кінофестивалях?

Про це 8 вересня 2016 року в кінотеатрі «Жовтень» на конференції «Українське кіно в пошуках національної ідентичності» дискутували редактор сайту Національної спілки кінематографістів України, кінокритик, член Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI Сергій Васильєв, екс-співавтор програми «Аргумент кіно» на каналі «1+1», кінокритик Ігор Грабович, науковий співробітник Центру Довженка, кінорежисер Олександр Телюк, член Українського Оскарівського комітету та FIPRESCI, кінокритик Олександр Гусєв, засновник і екс-головний редактор журналу Cineticle, кінорежисер Станіслав Битюцький, журналіст газети «День», член Українського Оскарівського комітету та FIPRESCI Дмитро Десятерик.

Кіноексперти поговорили про те, яким має бути нове національне кіно, особливо враховуючи те, що вітчизняний кінематограф нарешті виходить із-під контролю російської кіноіндустрії.

Ігор Грабович зазначив, що тема національної ідентичності в українському кіно дуже полемічна, бо це конфліктна зона, обумовлена імперським контекстом, де українці опиняються, з одного боку, творцями імперії, а з іншого – її жертвами: «Ми дуже довго існували в режимі постійного оглядання на Москву. Але це як у фільмах про Фреді Крюгера – ти позбавляєш його енергії тільки тоді, коли стаєш до нього спиною, припиняєш боятися. Сьогодні треба скинути з себе цей контекст, у якому ми приречені блукати й доводити одне одному якісь речі, та просто почати жити, робити нормальне кіно, в якому Україна була би самою собою, зрозумілою як даність. Вона не повинна бути якоюсь доказовою, ідеологічною, вона має бути акцентуйованою».

Олександр Телюк, навпаки, зазначив, що питання самоідентифікації вічне, й дискусія на цю тему має тривати: «Історія українського кіно нараховує близько 120 років: 70 воно було під впливом Радянського Союзу, перед цим 20 років – Російської імперії. Ми весь час знаходилися в якійсь колоніальній залежності, весь час намагалися її подолати і, можливо, досі не подолали, бо багато фільмів і тепер перебувають в ідеологічній залежності чи від Росії, чи від минулого. Але я не думаю, що ми перестанемо ставити собі питання про ідентичність, бо воно вічне: хто ми, звідки ми, хто наші батьки, якою мовою ми розмовляємо, яку культуру розвиваємо. Тому я хотів би, щоб люди продовжували цю дискусію».

«Для мене національне є хитким, складно вловимим поняттям, я би волів його сприймати як певну здатність кінематографістів відображати на екрані оточуючу нас дійсність. Тому мені важко виділити фільми, які я міг би назвати взірцем відображення ідентичності, але серед сучасних робіт це такі, що розмивають межу між глядачем і тим, що відбувається на екрані. Хоча дуже часто багато з наших кінематографістів (скоріше, навіть старшого покоління) емоційне підміняють такою етнографічною спекуляцією, коли національне виражається своєрідною системою доволі типових образів», – додав Олександр Гусєв.

Серед українських кінострічок, у яких, на їхню думку, найповніше втілено національну ідентичність, критики виділили такі, як «Запорізька Січ» Данила Сахненка (1911), «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова (1929), «Ніч на Івана Купала» (1968) та «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002) Юрія Іллєнка, «Така пізня, така тепла осінь» Івана Миколайчука (1981), «Гамер» Олега Сенцова (2011), «Зелена кофта» Володимира Тихого (2013), «Плем’я» Мирослава Слабошпицького (2014), «Пісня пісень» Єви Нейман (2015) та інші.

Станіслав Битюцький акцентував увагу на тому, як змінюється сприйняття старого українського кіно з роками, і сьогодні молодь може знайти для себе відповіді на запитання про національну ідентичність саме в таких фільмах, не дивлячись на те, що вони часто вироблялися на замовлення й були частиною пропагандистської політики.

Із Битюцьким не погодився Ігор Грабович, який наголосив, що глядач має формувати враження від фільму не лише з сюжету й образів на екрані, але й ураховуючи історичні умови його створення: «Для мене є неприпустимим відривання від історичного контексту, переосмислення не має бути безмежною маніпуляцією. В українських кінематографістів завжди були зв’язані руки, їм доводилося проходити через безліч узгоджень із владою, це було дуже важко. І тому, коли зараз намагаємося пом’якшувати ті умови та сприймати їхні роботи по-іншому, ми просто займаємося адвокатурою диявола. У тих фільмах була українсько-радянська ідентичність, а не українська».

Сумнів у тому, що національну ідентичність у кіно взагалі потрібно шукати, висловив Дмитро Десятерик. На його думку, це питання було актуальним у першій половині минулого століття, наразі ж варто приділяти увагу якості кіно, як це роблять у всіх розвинених країнах: «Увесь мій фестивальний досвід показує, що в жодній країні не опікуються питанням національної ідентичності, але опікуються питанням якості фільму, який вони представляють на міжнародній арені. Українському кіно треба шукати не національну ідентичність, а якість. Маємо видавати хороший мистецький продукт, а в нас із цим проблеми, і це всім відомо».

Олександр Гусєв вважає, що проблема національної ідентифікації виникла не в останню чергу через те, що в Україні довгий час зловживали історичними фільмами, часто показуючи в них абсолютно вигадані етнографічні явища, що не мають жодного стосунку до реальності: «Наша історія – це дискусійне поле, бо протягом довгого часу наше минуле було простором, який можна було постійно змінювати на догоду курсу діючої влади. На жаль, тепер теж намагаються, і інколи досить вдало, певні штампи, прийоми та засоби поставити на службу пошуку української національної ідеї. Усе те дискусійне, складне, суперечливе, що в нас є, штучно видаляється. Коли знімають фільми про ОУН – в кадрі автоматично опиняються Бандера та Шухевич, але про Мельника, наприклад, не говориться ні слова. Козаки завжди – абсолютно абстрактні, універсальні, ідеалізовані герої, і складно зрозуміти, про яке десятиліття XVII століття йде мова, коли бачиш їх на екрані. За цими всіма образами та символами важко побачити живу тканину історії та взагалі хоч щось живе».

Але єдине опитування серед українців 2001 року показало, що існує величезний попит саме на історичне кіно й національного героя в ньому. У Ігора Грабовича є свої міркування щодо причин такого запиту: «Українці мають певну травму самозванства, оскільки наша нація, на жаль, не сформувалася, вона лише перебуває в процесі формування. І та концепція національної української держави, яку маємо зараз, була створена Сталіним, коли виникла ідея побудови соціалізму в окремій країні. Україна отримала свій пантеон героїв, батьків-засновників, зокрема Богдана Хмельницького як батька нації. І українці, щоб отримати іншого батька нації, який би не був пов'язаний корінням із імперією, потребують нового історичного героя в кіно.

Для багатьох Тарас Бульба був таким. Це теж є героїчна постать батька-засновника. Звісно, це архаїчно, це вже пройдений етап для багатьох країн, а в нас це питання досі на часі. Я не знаю, де нам нового батька-засновника знайти, є різні версії – Мазепа, Петлюра, можливо, ті люди, які були відкинуті імперським дискурсом, претендують на цю роль».

Із паном Грабовичем не погодився Дмитро Десятерик, він вважає, що національного героя треба шукати в пересічному українцеві, і це добре показують фільми останніх років, наприклад, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького або «Майдан» Сергія Лозниці, роботи Кіри Муратової: «У цих стрічках немає ніяких вождів, є звичайні громадяни, які потрапляють не так під владу певної тиранії, як під владу обставин, і вони проти них рано чи пізно повстають, хоча іноді ведуть абсолютно програшний бій, але, зрештою, нехай з великими втратами, перемагають ці обставини. У всіх цих картинах головні герої мають спільні риси: вони звичайні, вразливі, інколи романтичні люди. І це кіно вже має національну ідею, бо наша національна ідея – це порив до свободи, у першу чергу. І це універсальне питання, яке добре прочитується не лише в нашій країні, але й скрізь, де ми показуємо своє кіно».

Одна справа – віднайти нового національного героя, інша – знайти людину, котра би втілила його на екрані. Часто фігура актора може бути важливішою, ніж сам персонаж, – зазначає Сергій Васильєв: «У нашому кінематографі була така людина – Богдан Ступка, який зіграв Тараса Бульбу в тепер уже забороненому в Україні російському фільмі “Тарас Бульба”, і Богдана Хмельницького в польському проекті Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”. Чи можемо ми говорити про проблему відсутності в Україні потужного актора, який би міг допомогти в пошуку національного героя?»

Олександр Телюк погодився, що Україна поки не має видатних артистів, які би втілювали великих персонажів на рівні покійного Богдана Ступки. Питання пана Васильєва залишилося риторичним.

Критики виділили ще одну проблему – недостатню кількість жанрового українського кіно, зокрема комедії, що є найпопулярнішим жанром у всьому світі. Для успішного вироблення жанрового продукту індустрія потребує залучення більшої кількості коштів, – наголосив Дмитро Десятерик: «В Україні менше (ніж, наприклад, документальне кіно) представлений трилер, хорор, роуд-муві тощо. Для країни ціла подія, коли знімають костюмований дитячий фільм протягом кількох років або три роки створюють анімаційну стрічку. Для того, аби індустрія повноцінно виробляла жанровий продукт, її треба годувати – насичувати грошима, іменами, копродукціями, зв’язками. Тоді будуть вам комедії. А поки в нас за трилер сприймають Штольню, і це справді смішно».

Станіслав Битюцький запропонував поговорити й про відповідальність кінокритиків перед кіноіндустрією. Він упевнений: якби критики ретельніше й частіше писали про нові стрічки, відкривали нові імена, допомагали режисерам-початківцям заявити про себе, ситуація з недостатнім прокатом українських фільмів могла би змінитися на краще: «Кінокритики їздять по фестивалях, ходять на прем’єри та пишуть тексти, в основному, про найгучніші стрічки, не приділяючи уваги менш значущим, залишаючи їх без уваги. Це замкнене коло. Потрібно починати з самих себе та ставити собі питання: що ти зробив для того, аби прославити українське кіно?»

Учасники конференції не погодилися з колегою, зазначивши, що кінокритики в Україні працюють на голому ентузіазмі, бо в країні фактично не існує видань і платформ, які готові платити адекватні гонорари за статті про кіно, огляди фільмів тощо, а тим більше – за пошук нових талантів.

Наприкінці дискусії спікери розповіли, на які стрічки українських кінематографістів вони очікують найближчим часом. Серед таких проектів «Люксембург» Мирослава Слабошпицького, «Рівень чорного» Валентина Васяновича, «Рідні» Віталія Манського, «Танк» Максима Ксьонди та інші.

На фото – Сергій Васильєв, Ігор Грабович, Олександр Телюк, Олександр Гусєв, Станіслав Битюцький та директор кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе. Фото Олексія Темченка

Лілія Зінченко, «Детектор медіа», 12 вересня 2016 року

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»