f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Амбівалентність модерності та можливості синхронізації

16.09.2016

Ірина Клименко, Docudays UA

У вересні четвертою зупинкою європейського турне See Ukraine («Побачити Україну»), яким Docudays UA стартував у січні в Парижі, став Гамбург. Мета проекту – популяризація української документалістики, яка знайомить європейців із сучасними реаліями України та сприяє налагодженню якісного діалогу між країнами.

Ми говоримо про Євромайдан, інформаційну війну, розв’язану Росією проти України, боротьбу українських правозахисників за долі політичних в’язнів, а також унікальний волонтерський рух, що вже третій рік гуртує українців. Ми називаємо речі своїми іменами й хочемо, щоб Україну почули й побачили такою, якою вона є насправді. Але щоразу в кожній країні ми стикаємося з одним і тим самим питанням: як розказати про країну, у якій війна стала буденністю. Своїм досвідом організації проекту в Гамбурзі ділиться Ірина Клименко, координаторка See Ukraine в Німеччині.

ГОВОРИТИ. ПРО ВІЙНУ

Модерність дала Європі безпрецедентну віру в те, що завжди можна досягти взаєморозуміння, що сила найсильнішого аргументу має безсумнівний потенціал для подолання розбіжностей, дає можливості чути й бути почутим. Водночас сама історія модерності стала історією поразок у намаганнях залишити брутальні конфлікти в минулому й сформувати спільну основу для мирного співжиття. Ця амбівалентність учить нас тому, що світ не є простим і що не завжди можна знайти однозначні відповіді й універсальні пояснення, коли йдеться про складні питання. Але вона вчить нас також і тому, що ці спроби не слід полишати.

Довгий період залізної завіси розділив Європу географічно. Ще пройде чимало часу, допоки ці кордони буде відкрито остаточно. Але, імовірно, ще довше триватиме відкриття тих завіс, які марковані не географічно, а ментально. Історичний досвід кожного суспільства, кожна окрема колективна пам’ять продукує й укорінює форми, які визначають загальні межі розуміння й сприйняття.

Нам відомі історії з радянських часів, коли інтелектуали й десиденти, яким вдавалося вирватись на Захід, нерідко стикалися з недовірою до своїх оповідей, які проливали світло на нелюдські репресії та катування. Хоча здавалось, що коли йдеться про такі питання, як свобода, гідність і права людини, не може бути двох думок і не повинно бути двох інтерпретацій. Але чи насправді все так однозначно?

За іронією, складнощі порозуміння виявляються саме там, де є добра воля відмовитися від однозначних відповідей, струнких теорій і безапеляційних пояснень, де є бажання побачити себе, себе в очах іншого. Це нівелює чорно-білі образи й відкриває непросту сіру зону, сповнену питань, на які не завжди є бажані відповіді. Це спонукає шукати ФОРМИ для взаєморозуміння, які були б здатні синхронізувати досвіди, кардинально різні за своєю суттю й наповненням. 

ФОРМИ: МИСТЕЦТВО

Підготовка виставки «Чуєш, брате?» Олександра Глядєлова до відкриття в Німеччині була повязана, окрім іншого, з рутиною перекладу й написання текстів, які представлятимуть роботи та їхнього автора. Важливо було знайти такі формулювання, які б транслювали сенси, зрозумілі німецькому глядачеві, не порушивши при цьому первинного значення. У такому процесі перекладу смислів несподівано стикаєшся з новим розумінням речей, які зазвичай не ставиш під питання.

У німецькій мові доволі незвично називати фотографа «автором», оскільки останнє поняття повязують передусім із письменниками. Вибір слова «автор» означає вихід за межу однозначності розуміння: ідеться про одрук, неточний переклад чи нам хочуть цим щось сказати? Це фотограф, який розповідає історії?

Ця неоднозначність перекладу стала справжньою знахідкою, адже вона диференціює, уможливлює маркування смислу. Вона виокремлює у фотографі «автора», який оповідає про те, про що вкрай складно говорити словами і що потребує мистецької форми висловлення з усією її (не)однозначністю й амбівалентністю, яким і є саме життя, життя в умовах війни. Імовірно, саме мова мистецтва, яка апелює до особливих аспектів сприйняття, може бути формою, здатною усувати бар’єри для взаєморозуміння.

ФОРМИ: МІСЦЕ

Меморіал Mahnmal St. Nikolai є центральним місцем пам’яті про жертв війни й насильства 1933-1945 років у Гамбурзі. Ця будівля колишньої церкви в центрі міста була зруйнована під час бомбардування Гамбурга 1943 року. Щоби споруда нагадувала про причини й наслідки війни в Європі, це відоме «ніколи знову», її залишили в зруйнованому вигляді. Сьогодні в її приміщеннях функціонує постійно діюча виставка чорно-білих світлин часу війни «Гоморра 1943. Зруйнування Гамбурга під час бомбардування». Її мета – нагадувати, як важливо після десятиліть миру не припиняти запитувати, чим була війна для населення тоді й чим вона є тепер.

Як говорити про війну? Як говорити про війну в Європі? Як говорити про війну в Європі, яка справедливо пишається своєю новітньою історією миру? Це питання ставимо собі не лише ми, хто безпосередньо зіткнувся з війною сьогодні. Це питання ставлять собі й ті, хто сьогодні, на щастя, не стикається із жахами війни в щоденному житті. І все-таки, хоча питання ідентичні, вони відсилають різні суспільства до різних історичних і особистісних контекстів. Ця несинхронність досвідів може, але не мусить бути перешкодою. Якщо її усвідомити.

Виставку «Чуєш, брате?» Глядєлова, яка чорно-білими знімками розповідає новітню історію України від Майдану й до війни, буде представлено для огляду в одному з приміщень меморіалу Mahnmal St. Nikolai. Лише одна стіна віддалятиме її від експозиції чорно-білих знімків Гамбурга після бомбардування 1943 року, яке змінило життя кожної сім’ї цього міста. Я сподіваюся й вірю, що ця близькість розташування уможливить те, що не завжди вдається найщирішим словам: метафорично й естетично синхронізувати непов’язувані між собою досвіди й досягти взаєморозуміння, хоча б на один критично важливий момент. 

*

У програмі фестивалю See Ukraine («Побачити Україну») також представлені три призери міжнародних кінофестивалів, які в останні роки відкривали світові українську документалістику: «Українські шерифи» (2015) Романа Бондарчука, в якому йдеться про чоловіків, що дбають про порядок у своєму селі, мистецький фільм про життя вівчарів українських Карпат «Жива ватра» (2014) Остапа Костюка та альманах«Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014), який відображає три місяці революції і був першим фільмом-свідченням вибуху пробудженої гідності українців.

Після показів також відбудуться зустрічі та обговорення фільмів з їх авторами.

На фото – один зі знімків з серії «Чуєш, брате?» Олександра Глядєлова. Бійці батальйону «Донбас» зайшли в Іловайськ і спілкуються з місцевою мешканкою, яка вийшла їм назустріч зі сховища. 18 серпня 2014.

Ірина Клименко, Docudays UA, 6 вересня 2016 року

18 березня, понеділок, Синій зал АКТОР ДЕННІ КЕЙ / ДАВИД ДЕНІЕЛ КАМІНСЬКИЙ (1911-1987) Художній фільм «ПІСНЯ НАРОДИЛАСЬ»

19 березня, вівторок, Червоний зал Художній фільм «КРИШТАЛЬ»

19 березня, вівторок, Синій зал ДО 110-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ АКТРИСИ, КІНОРЕЖИСЕРА НАУКОВОГО КІНО ЛІДІЇ ОСТРОВСЬКОЇ-КОРДЮМ