f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Олександр Довженко: «А доля щодня обдурює нас усіх, як базарна перекупка...»

10.09.2016

Сергій Тримбач, «День»

Із листів Олександра Довженка до матері, Одарки Єрмолаївни.

Ще один, уже 122-й, день народження простого тобі українського і світового генія Олександра Довженка. За три роки класичний ювілей, 125-річний. Видати б указ Президента України, уже цьогоріч, визначитись із програмою підготовки до ювілею. Мова не про якісь вечори і концерти з промовами гоп ця-ця. Слід, нарешті, взятися до обробки, вивчення й оприлюднення великої спадщини видатного кінематографіста, письменника, публіциста, художника. Повне зібрання творів із докладним коментуванням — ось про що належить подбати у першу чергу. Про енциклопедичний словник. Про реформування і реконструкцію Музею Довженка на його батьківщині в Сосниці. Про створення Національного музею екранних мистецтв, якого досі, на спільну ганьбу нашу, немає в Києві...

Без державної підтримки, на одному ентузіазмі волонтерів-довженкознавців усього цього не зробити. Одначе мої пропозиції, адресовані Міністерству культури України, поки що лишаються без відповіді. Офіційної. А неофіційна така: рано ще думати про це, і грошей у казні катма. Ну, так і живемо. Ще, дивись, котрийсь із мудрагелів запропонує «декомунізувати» спадщину митця. Тоді вже точно приїдемо — в очікувану точку маразму.

Пропоную увазі читачів фрагменти Довженкових листів до матері, Одарки Єрмолаївни, датовані 1944—1948 роками. Невелике пояснення. Наприкінці 1943-го, опісля звільнення Києва, Довженко забирає матір, Одарку Єрмолаївну, в Москву. Батько Петро Семенович Довженко помер 1942 року під час німецької окупації. Кілька місяців мати жила на Довженковій квартирі, поруч із невісткою Юлією Солнцевою і тещою Довженка — Надією Павлівною. А ще ж була і хатня робітниця Мавра Афанасьєвна. Як це часто буває, за такого скупчення жіноцтва стосунки між ними не склалися, про що Довженко й пише в листах до матері — з непідробним народним гумором.

Зрештою Одарка Єрмолаївна повернулася до Києва і до самої смерті (24 жовтня 1948 року) жила разом із сім’єю своєї дочки Поліни Петрівни Дудко. У Довженкових листах згадуються як Поліна Петрівна — Паша, так і її чоловік Микола Омелянович Дудко та двоє їхніх синів — Сашко і Тарас.

Листи до матері та сестри почасти друкувалися, та тільки почасти. Планую опублікувати листи матері й родині невеликою книжкою. Коли б яке видавництво зголосилось...

У пропонованій публікації тексти подаються без орфографічних і літературних правок, за автографом. І тому «в Київі», «низько» тощо.

«ЖАЛЬКО МЕНІ МАТЕРІ...»

10-ІХ-44

Дорогий мій рід!

Після вашого од’їзду на Вкраїну скучно стало в моєму московському домі. Немає в кутку Миколая Чудотворця, одні тільки чоботи і старі черевики остались там, де вилискував срібними шатами материн святий. Мені дуже жалько сього Миколая. Він мені чимсь нагадував діда Семена Тарасовича, і я всегда з приємністю на нього дивився.

Конешно, дід не був такий акуратний, як Миколай. Мати не дуже любила чистить діду ризи і вони, наскільки я пригадую, були у нього частенько драні і немиті, ну зате лицем Миколай — вилитий дід.

Жалько мені матери. Як вона там? Усе, видно, ворожить, випитує на картках долю, а доля щодня обдурює нас усіх, як базарна перекупка. Ну я все-таки рад за матір, що немає вже там у Київі отієї поганої черепахи, отієї шерепи, юкла Павловни (так у тексті; йдеться про тещу Довженкову Надєжду Павловну. — С.Т.), що так обіжала щодня маму, хуже за Нирчину (Кирчину? Нрзб) Параску, не давала їй не їсти, не пить, не сахару! А зла була, а що горда, добра б їй не було — нема! Кончилось. Нема не Надежди, не Маври Ахтанасевни (хатня робітниця. — С.Т.), не Юли (Юлія Солнцева, дружина Довженка.- С.Т.), що скипалася щодня за грязь — все осталося в Москві. Київ, садочок, своя сторона, хиба тільки Тарас і Шура допекають, да може чим куховарка не вгодила — оце, видно, і все. Зате весело, не те що в Московському домі: то не було не стукнуть, не крикнуть, не очинить дверей — сердиті все да серьйозні, лиха година, ну! І як бо так можна жить, хай бог милує?

Отак і живу — не стукаю, і не грюкаю, не сміюсь і не співаю. Висохла голова од утоми, все пишу да думаю, тільки думи в мене не веселі. Як згадаю, скільки нашого народу навіки вічні погибло у війні — душа кров’ю обливається і болем. Скільки покалічено, замучено, розлучено. Скільки зла, ненависті, помсти посіяно, скільки отруєно душ — не знаю, чи думаєте ви про все це. Краще не думайте, простіше буде жити.

Повернуся я до Київа не скоро. Не раньше, як через два місяці. Через три дні мені стукне п’ятдесят літ. Я думаю, що для сучасного життя се багато. Згадайте там мене в сей день не злим тихим словом, та на сьому хай воно й обийдеться. Обнимаю і кланяюсь і вам, мамо, і тобі, Паша, і тобі, Миколо. Сашку й Тарасу — хай великі ростуть.

Матери бажаю од всього серця ворожить про мене на картах добрих п’ятнадцять літ. Тоді й помремо разом.

Будьте здорові.

Кланяються вам усі мої московки.

Ваш Сашко, 10 — ІХ — 44

***

Примітка: Є очевидним, що Довженко в першій частині листа стилізує материну манеру говорити і мислити, сам лексикон. Це так вона побачила «московок» Сашкових. Це так говорять в Сосниці, так говорив він з матір’ю. Місцями — «сердиті все да сурьйозні» — це як у «Щорсі» говорить один із його героїв.

Далі — серйозна печаль, присмачена ще й близькою круглою датою. Це вже він говорить, Довженко.

***

«ЩЕ КОЛИ Я БУВ МАЛЕНЬКИМ, МАМО, У ВАС І ЩАСЛИВИМ...»

9 листопада 1946

Дорога моя сива голубонько мати і сестра моя дорогенька.

Велике спасибі Вам за Ваши привіти, а Вам мамо за Ваши щедрі материнські молитви, дорожче від яких для мене сьогодні немає нічого на світі. І не гнівайтесь, прошу Вас, на мене, що так довго не писав. Тутечки я не виноват, виноват, коли хочете знать, наш покійний батько. Се він мене колись давно, ще з парубоцьких літ, привчив. Було каже, коли довго не пишу: «А що там він буде тобі писати. Грамотна. Не пише, значить, добре. Було б погано, написав би зразу, або приїхав». Отаке-то. Правда, похвастатись на добре вельми вже життя я не можу. Життя моє не дуже добре, трудне і невеселе. Проте до всього привикають люде, привик і я терпіти помаленьку [...]

Чомусь я часто, коли не щодня згадую про Сосницю і про Вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже і хоч не гнеться ще спина і хожу ще рівно я, як дід Семен, оглядуватися став назад, почав визирати в холодне (чужее) вікно — а чи не пливуть до мене в гості молоді літа десняною водою на дубах. Ні, не пливуть. Недавно я болів, пролежавши днів з десять у постелі. Зараз неначе покращав і з понеділка знов приймаюсь за роботу [...]

Привіт Ваш, мамо, я передав Юлі, Маврі, і Павлівні. Дуже зраділи і кланяються Вам. Павловна очевидно думала, що замість привіту Ви там у Лаврі свічки проти її перевертаєте. А ви привіти шлете. Ну то й лучче. Хоча й свічку перевернуть би не мішало, хоч копієчну, так вона впеклась усім у домі — бубонить і насуплена як хмара. Мавра постаріла, трудиться і кланяється Вам нізько і привітно. Юля збирається прислати Вам перед празниками подарок. Так просила й передать. Вона любить Вас і поважає. Вона всім моїм знакомим розказує, що такої матери, як у нас, нема ні в кого. Що ви артистка і поетеса. Що коли б Вам змалечку дали образованнє, з Вас вишло б хто-зна що [...] Я дуже щасливий мамо, що Ви в мене є десь, що Ви живі, що у Вас ще ясна память і Ви співаєте ще з онуками «соловушка». Дай вам Бог здоров’я ще поспівати подовше, щоб осталася память про Вас у онуках на все життя, щоб застав ще й я Вас веселу і привітну, коли приїду на Паску до Вас у гості і поспівав разом з Вами. Ніжно цілую Ваши руки красиві і обнимаю Вас.

Ваш Сашко, 9 — ХІ — 46

***

«ПРИЗНАТИСЬ, Я ТРОХИ ЗАПЛАКАВ ОД ВАШОЇ ДІКТОВКИ...»

31 січня 1947

Дорога моя матінко, голубонько сива.

Посилаю Вам свій сердечний привіт і побажаннє доброго здоров’єчка, наскільки дозволяють його Ваши преклонні літа. Спасибі Вам за письмо. Признатись, я трохи заплакав од Вашої діктовки, так вона мене всього зворушила. Нагадала мені все життє і Сосницу й дитинство і всі незгоди що принесло нам велике і трудне життє.

Буду радий (далі закреслено і навіть заклеєно. — C.Т.) написать мені щось з Ваших думок. Передаю привіт Паші, Тарасику, Сашку і Миколі Омеляновичу. Я дуже радий, що у них гарні діти, а у Вас онуки: є кому розважити Вас.

А я, мамо, весь у роботі. Крім роботи у мене нічого нема в житті. Работаю багато і знимаю картину на фабриці і пишу чимало. Хочу написать книжку про батька і про Вас, про все те добре і радісне, яке Ви все життє дарили мені. Будьте здорові, рідна моя. Молітеся потроху за мене. А я весною обязательно на перве мая приїду до Вас побачитися. Я часом гортаю тетрадку і читаю пісні, що Ви мені наспівали тут на московському холоді. Вони в мене теж щось на зразок молитов. Співайте тихесенько скільки й духу вистачить. Нехай мир і добрий душевний спокій ніколи не покидає Вас.

Ваш Сашко

31 — І — 47, Москва

***

13 квітня 1947

Драстуйте, дорога моя старенька мамо.

Христос Воскрес.

Не вдалося, на жаль, приїхати до Вас на Паску, робота грішна не пускає. Мушу сидіти в Москві аж до глибокої осени в роботі. Тому якщо випаде мені добра нагода літом, то може літом і прилечу на день, як журавель. Юля поїхала на місяць на роботу в Алма-Ата. Отже, дома я один з моїми лихими бабами. Весна погана, скрізь непривітно й похмуро.

Я посилаю Вам, мамо, свій сердешний привіт і поздоровлення з празником Паски. Я пригадав отут на самоті всі паски, що Ви колись пекли нам, лаючись голосно і проклинаючи діда й Параску, заклинаючи оті паски від недоброго ока. І треба правду сказати, хоч і пройшло вже багато літ, і багато води прошуміло в Десні, і багато криги пронесло вітрами в море, треба правду сказати — добрі паски уміли ви виготовляти, пошли Вам бог життя до ста літ. Часом було у челюсті впекалась і витягали її боком. І їли тиждень цілий аж до Провід. Да скорок гризли. Словом, багато було кумедних отаких дрібничок. А зараз порозумнішали, стали серйозні та вчені. От і паска дурна поменшала. Не така вже пухка, вже без шафрану, і не те що в челюсті не впирається, ні в що вже не впирається. Вже її немає. Та й нащо вона, мамо моя сива. Вже у людей хліба нема. Хліба... нема... (як відомо, 1947-го в Україні трапився ще один голод. — С.Т.) Простіть мене за жартовливий спогад. Усміхнувся трохи з самого себе. Згадую Вас часто. Згадую хату нашу і велику веселу воду Деснянську.

Часом дивлячись у вікно, переношуся думкою на Україну до Вас, да на Десну, да пливу човном-дубом поміж берегами, та поміж лозами і ясокорами і небо неначе всміхається мені з далекої невозвратної давнини.

Згадую нашого красивого батька і плачу над його нещасливою долею. І нашого казкового діда, у якого Ви колись спалили псалтир, думаючи, що він чорнокнижник.

Отаке щось, мамо, приходить на думку. Будьте здорові. Нізько кланяюсь Вам, моя рідна, і цілую Ваші руки, що такі прекрасні незабутні паски випекали для нас дітей.

Привіт Вашому дому всьому.

Пошли Вам, доле, здоров’я і душевного миру.

Ваш Сашко, 13 — ІV — 47

***

16 квітня 1948, Москва

Дорогі мама, Паша, Микола со чадами і домочадцями!

Привіт Вам з холодної Москви. Сніг іде, трясця його матери, уже півроку. Сказитись можна од такої каторжної зіми [...]

Будьте Ви всі здорові, як бики та корови.

Бубликом хвіст завертайте та й мене споминайте.

Спечіть, мамо, паску таку, щоб собака не перескочила, на радість онукам, на врожай землі, і добрим людям на здоров’є і на добрий звичай.

З весною Вас!

Ваш Сашко, 16/ІV-48, Москва

***

Листи зберігаються в РГАЛИ (Российский государственный архив литературы и искусства). Фонд 2081, оп. 3, ед. хр. 135.

Сергій Тримбач, «День», 9 вересня 2016 року, №161—162

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ