f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Усі ракурси, крім лобового й офіційного

08.09.2016

З 8 по 11 вересня 2016 року в кінотеатрі «Кінопанорама» відбудеться показ ретропективи «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрану», в якій представлено вітчизняні фільми першої половини 1990-х років. Прем’єра ретроспективи, укладеної Національним центром Олександра Довженка, відбулася в рамках 7-го Одеського МКФ.

Подаємо статтю Івана Шевчука, «Урядовий кур’єр», присвячену ретроспективі та українським фільмам, представленим на Одеському МКФ.

Редакція сайту НСКУ

Це здається трохи дивним — зібрати в ретроспективу на честь ювілею Незалежності стрічки, де ця Незалежність жодним чином не підноситься, не героїзується, а виступає не більш ніж тлом, і не сказати привабливим, для звичних пристрастей звичайних людей. І люди ці живуть, кохають, роблять і виправляють помилки в епоху, яку їм не судилося обирати.

«Ми вирішили підійти до Незалежності з усіх ракурсів, крім лобового й офіційного», — пояснює один із кураторів проекту працівник Національного центру Олександра Довженка Станіслав Мензелевський. Українська ретроспектива VII Одеського міжнародного кінофестивалю мала назву «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрана».

Уже була воля і ще були гроші

Тут представили стрічки, зняті у перші роки Незалежності або й напередодні. «Це був цікавий період у культурі й історії українського кіно, — пояснює Станіслав Мензелевський, — коли репресивні механізми, політична та економічна цензура вже трохи спадали, а гроші на кіно ще надавали. І люди могли знімати абсолютно дивні абсурдистські експериментальні речі».

Цей унікальний перетин дав змогу створити таку собі мозаїку неофіційної свободи, яку й спробували презентувати упорядники ретроспективи.

Причому своєї абсурдної експериментальності стрічки не втратили й досі. Через те — неформат. По телевізору якщо й показують, то пізно вночі у всіляких «Аргументах кіно».

Та й свято непослуху вже, схоже, давно закінчилося. «Коли показували по телебаченню представлений у ретроспективі фільм Олександра Ігнатуші «Цвітіння кульбаби», — згадує ще один куратор проекту Олександр Телюк, — то вирізали деякі сцени, зокрема зі святкуванням Дня Перемоги — телевізійні боси вважають, що не варто нам знати, що колись святкували 9 травня. Але ж святкували все-таки».

Сам режисер каже, що свого часу навчив себе не лише говорити, а й думати українською. А доцільність Незалежності ніколи не ставив під сумнів: «Імперія є імперія, — каже Олександр Ігнатуша, — у мене до неї багато претензій, я завжди хотів мати свою країну, мрію бачити її гідною, не такою, як вона нині косо-криво розвивається». Режисер погоджується, що історія про старорежимних ментів, які не дають учорашньому зеку повернутися до людського життя, могла б і нині повторитися один в один. І пояснює це лиш одвічною боротьбою добра і зла: «Нічого в цьому світі не змінюється: людина однакова, і граблі — вічні, і корисливість, і жадоба влади були завжди».

Спадок втраченого покоління

Себе самого Ігнатуша називає «людиною невикористаних можливостей». Не тому, що не міг чи не хотів використати. Просто можливостей в один момент раптом не стало. Юріїв день українського кінематографа ледь дотягнув до 1993 року. За цю межу прорвалися одиниці. Називають Кіру Муратову, яка «пробилася і розвинула свій почерк». У ретроспективі представили її стрічку «Чутливий міліціонер». Її герой вирішив всиновити дитину і пережив, по суті, абсурдну і нетипову еволюцію від суворого представника влади до мрійливого обивателя з батьківськими амбіціями.

Нерідко фільми, представлені в ретроспективі, ставали останніми в кар’єрі їхніх режисерів. Наталя Андрейченко нічого не знімала після «Шамари» — історії, яку називають українським варіантом всесоюзної «Маленької Віри».

Буфонадне висміювання популярної колись незалежницької побрехеньки про скарби Полуботка у стрічці «Вперед за скарбами гетьмана!» стало останнім художнім кіно у фільмографії Вадима Кастеллі. Одна з нечисленних тодішніх комедій, десь у дусі пізнього, а тому не кращого Гайдая.

Олександр Ігнатуша після «Кульбаби» знімав небагато, хоч і зміг себе реалізувати як актор, впізнаваний зокрема за роллю дільничного в популярному серіалі «Свати». Серед успішних ровесників-режисерів називає Анатолія Матешка. А більшість втраченого покоління, вже й коли відкрилося нове вікно можливостей, просто не змогла до нього втрапити: «Стала заходити молодь, яка мало що вміла, але була амбіційною й готовою йти напролом».

І не те щоб тут була якась заздрість чи недоброзичливість до молодших колег. Просто на їхню долю випали трішки кращі часи, ніж перші по Незалежності. Олександр Ігнатуша не приховує свого захоплення розкутістю молодих, готовністю знімати саме те, що вважають за потрібне: «Молоді мають цю свободу, мені подобається, як вони працюють навіть у короткому метрі». А в повному тим часом означилося чергове провалля.

Мистецтво бути незручними

На цьогорічному Одеському кінофестивалі Україна ще мала що показати публіці. Стрічка «Гніздо горлиці», що перемогла у національній програмі фестивалю, й поза тим мала багато позитивних відгуків, зокрема й іноземних експертів. «Можливо, це єдине кіно, за яке мені не соромно», — зізналася під час прес-конференції виконавиця головної ролі Римма Зюбіна, чий внесок в успіх стрічки кінознавці підкреслювали неодноразово.

Чи не соромно, питаю акторку, нам усім має бути, що й через чверть століття незалежного існування ми подаємо в кіно цілком типову для нашої країни історію заробітчанки-гастарбайтерки, яка за тридев’ять земель, важачи своїм людським і жіночим щастям, заробляє на прожиття родині?

«Нам з вами не має бути соромно, — відповідає вона, — ми з вами свою справу робимо: я працюю актрисою, ви — журналісти. Гадаю, робимо це чесно. І щоб таких історій у нас не було на 25-му році Незалежності, ми повинні про це говорити, а також про інцести, про людей різних орієнтацій, про онкохворих дітей, про людей, які повертаються з війни без рук і ніг. Мистецтво не для того, щоб пропонувати його як цукерку. Мистецтво — це вибух, це те, що дуже незручно дивитися, те, що тебе робить трішки причетним до, можливо, негативу і змушує нас з вами замислитися: чи теж беремо участь у тому неподобстві»?

І знову про свободу

Після відкриття фестивалю я вже зауважував, що теми війни та Євромайдану цього разу вже не були такими пекучими і затребуваними, як раніше.

Натомість визначилися певні тенденції в їх кінематографічному осмисленні. Складається враження просто роботи на зручну кон’юнктуру. Хай вибачать автори, але не можу погодитися, що година розлогих інтерв’ю на тлі справді гарних краєвидів — це саме те і так, як маємо показувати потяг українців до свободи. Навіщо «Холодний Яр. Інтро» (реж. Аліна Горлова) номінували аж у двох конкурсних програмах, мені не зрозуміло. Натомість цілком природно, що жодних відзнак він не отримав.

А ось «Люди, що прийшли до влади», попри начебто споглядальність, кон’юнктурною халтурою вже не назвеш. «Фільм Олексія Радинського показує ситуацію з іншого боку — це було неочікувано», — каже режисер Валентин Васянович, який перебував у складі журі національної конкурсної програми. Протягом 17 хвилин — якісь уривки розмов з ополченцями «ДНР». Якісь наче пересічні ситуації абсолютно непересічного передвоєнного стану. Заяви тих, хто загалом заяв робити не вміє, але затявся йти до кінця. Закинути автору симпатії до сепаратистів не випадає, але й непримиренна відраза теж якось не прочитується».

«Радинський у цій стрічці максимально знівелював свою авторську позицію, — продовжує Валентин Васянович. — І не знаю, це добре чи погано, можна до цього по-різному ставитися, але вважаю, що така точка зору також важлива і може бути».

«Цей бік» був представлений зокрема документальною повнометражкою «Varta 1, Львів, Україна» (реж. Юрій Грицина). Спроба реконструкції атмосфери кінця Євромайдану після Львівської ночі гніву. «Візуальна частина, крім бекграунду, депресивного нічого більше не дає, — каже Валентин Васянович, — але можна розслабитися і послухати фільм. Це теж дуже добре — драматургічно, вербально історія дуже чітко вибудувана, і не втрачаєш цікавість до матеріалу протягом усього фільму».

А ось художніх стрічок на актуальну і все ще не закриту тему на фестивалі не було. Видно, для художнього осмислення того, що трапилося та триває досі, час іще не настав.

Натомість можна простежити тенденцію до відходу від воєнно-майданної конкретики до якихось універсальних речей, що існують десь на межі мрій і марень. Як-от у художній короткометражці Ірини Цілик «Дім», за порогом якого підпільники — чоловік і жінка, що постійно ходять під смертю, неодмінно перетворюються на успішну міську пару. Володимир Тихий, що відзняв на Майдані не один кілометр плівки, цього разу представив свого абсурдного вагітного «Дідочка». І як належить абсурдові, не дуже добереш, чи там суміш занепаду й придуркуватості, чи там про добро, що вкорінюється навіть у наскрізь потворному світі.

І на 25-му році Належності українське кіно спрямоване більшою мірою на те, щоб ставити запитання. І це все-таки краще, ніж якби воно просто тиражувало спущені йому згори відповіді. 

Іван Шевчук, «Урядовий кур’єр», 23 серпня 2016 року

22 травня, середа, Червоний зал ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ

22 травня, середа, Малий зал Посольство Аргентинської Республіки та Посольство Республіки Куба в Україні представляють «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів