f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Тіні Іловайська» – епічне полотно з трикрапками в кінці

03.09.2016

Три особисті історії про українських бійців, розказані Богданом Піленком у фільмі «Тіні Іловайська» на каналі «112 Україна», абсолютно бомбезні. Але вони дуже суперечать версіям про причини іловайського котла.

Інна Долженкова, «Детектор медіа»

День Незалежності України з 2014 року нерозривно пов'язаний не лише зі здобутками, але й болючою історією Іловайська. 24 серпня, саме під час тодішнього військового параду, стало відомо про російське вторгнення, а 29-го Україна пережила страхіття «зелених коридорів».

28 серпня, в неділю, канал «112 Україна» показав документальний фільм-розслідування «Тіні Іловайська», автор якого, воєнкор каналу Богдан Піленко, знає про те, що робилося під Іловайськом упродовж півтора місяця, не з чуток. Фільм, звісно, дуже важкий і не рекомендований до перегляду особам із лабільною психікою. Автор поєднав хроніку подій липня-серпня 2014-го навколо райцентру на Донеччині та синхрони експертів із історіями чотирьох учасників боїв і виходу з іловайського котла. Кожна з цих історій могла би стати основою для блокбастеру на голлівудський копил. Брати Кондрашови, Андрій та Дмитро, розповідають про пережите з гумором. І лише їхня мама Світлана не може стримати сліз, дякуючи Богові за те, що вберіг дітей. Діти в неї — нівроку, справжні богатирі, красиві, добрі й безмежно віддані Вітчизні. Обоє були в іловайському котлі, але в різних підрозділах, і обоє дивом урятувалися.

Сергій Коваленко та його дружина Руслана, згадуючи серпень 2014-го, досі не можуть повірити в талан воїна. Якого не змогли евакуювати з амвросіївського шпиталю перед тим, як до міста зайшли окупанти. Відтак бійця сховали в... морзі медсестри та інтерн, які залишилися при шпиталі. Як він лежав серед мерців і не збожеволів, коли натикався на мертві руки-ноги, боєць не може пояснити. В цій історії як у краплині води виявилася непроста істина: війна — це 15 відтінків сірого. Бо той-таки Сергій Коваленко міг загинути чи потрапити в полон, дійшовши до лінії розмежування, куди його доправив далекий родич і де його зустріли... колишні однополчани. Які перейшли на бік «ополченців». Вони могли здати Сергія фейковим «МГБ» чи «НКВД» нинішніх своїх господарів, але не здали, мовчки пропустивши на територію України.

Так само про відтінки будь-якого кольору свідчить історія Івана Погорєлого, бійця з колони, що йшла на допомогу ЗСУ та добробатам під Іловайськ із Харкова. Її розбили вороги по дорозі. Івана поранило в ногу, й він прийняв рішення не обтяжувати собою побратимів, які виходили з оточення, залишившись у придорожньому кюветі. Богдан Піленко, озвучуючи за кадром поневіряння Івана Погорєлого, переповідає сюжет російських пропагандистів у серпні 2014-го. Про дівчинку, родину якої буцімто розстріляли в легковику кляті «укропи» і яка, дивом залишившись живою, не меншим дивом потрапила до російської рідні з усіма документами. Іван Погорєлий натомість, як наголошує Богдан Піленко, єдина людина на світі, яка знає правду про те, що тоді сталося на дорозі й завдяки кому дівчинка потрапила в мирну зону.

Виявляється, він саме лежав у своєму кюветі, коли повз проїхав легковик із білими стрічками та написом «ДЕТИ». Коротка черга — і ось на його очах із машини випадає спершу чоловік, який був за кермом, а за ним — напівмервта молода жінка. Вона на останньому подиху зуміла пояснити, що в машині залишилася її жива донька і треба забрати її разом із документами, аби згодом якось переправити дитину на мирну територію. Байдуже, де, в Україні чи Росії. Хто розстріляв цю машину, автор не уточнює, але, позаяк навколо йшли саме наступальні бої «ополченців», яким активно допомагала воєнна машина РФ, не важко здогадатися, під чий вогонь потрапила родина, яка прагнула одного — виїхати якнайдалі від зони бойових дій. Іван Погорєлий зробив усе, про що просила матір дівчинки, яка все-таки померла на його очах — дістав документи з бардачка й доправив дитину до розташування російських військ. У нього був один вибір — врятувати дитину, й це переважило всі інші мотивації, приміром, не потрапити в полон. Куди його, звісно ж, забрали, але, на щастя, за кілька місяців його визволив міжнародний «Червоний хрест». Кадри, коли Іван приходить до Музею АТО в місті Дніпро, де стоїть скромна скульптурна композиція українського вояка, якому бронзова врятована дівчинка простягає яблуко, вражають до сліз. Бо це — правда, на відміну від сфабрикованого російськими «гівноньюзами» сюжету про порятунок дитини доблесними російськими солдатами.

Всі три особисті історії про українських бійців, розказані Богданом Піленком у фільмі «Тіні Іловайська», абсолютно бомбезні. Але вони дуже суперечать версіям про причини іловайського котла та «зелені коридори» від головреда «Цензор.net» Юрія Бутусова та голови ТСК ВРУ Андрія Сенченка. Обидва наголошували, буцімто керівництво АТО знало про плани вторгнення військ РФ задовго до 24 серпня. Юрій Бутусов узагалі твердить — якби підрозділи, що брали участь у військовому параді на Майдані Незалежності 24 серпня 2014 року, були на передовій, ми б утримали Старобешеве. Тим часом Віктор Муженко, синхрон якого для фільму теж записав Богдан Піленко, твердить: якби українське командування напевно знало, що колони без опізнавальних знаків, появу яких поблизу Іловайська зафіксувала українська розвідка ще на початку серпня, російські, ніякого параду не було б. Але, каже начальник генштабу, лише 26 серпня, коли в полон узяли тих самих «заблукалих» костромських десантників, українське командування зрозуміло нарешті, з ким воно має справу.

У фільмі Богдана Піленка «Тіні Іловайська» окремим епізодом проходить сумнозвісний «зелений коридор», який українським воякам 28 серпня милостиво пообіцяв сам Володимир Путін. Автор сумлінно розповідає про те, як умови виходу українських вояків змінилися буквально за годину (здати зброю!), але буквально одним рядком згадує про те, як на ці умови не пристав генерал Хомчак, котрий пішов на вихід із котла не офіційно дозволеним милістю Путіна «зеленим коридором», а якимись абсолютно своїми шляхами. Зберігши при цьому як бійців, так і їхню зброю.

«Тіні Іловайська» — це, безумовно, епічне полотно про те, чому ЗСУ зазнали поразки 29 серпня 2014 року. На думку Юрія Бутусова, саме Віктор Муженко має понести відповідальність за відсутність розпоряджень під час цієї операції. Начальник Генштабу, тим часом, каже, що його можна звинувачувати в чому завгодно, але не в бездіяльності.

Одне слово, Богдан Піленко зібрав у своєму фільмі цілу палітру думок про те, що ж саме сталося під Іловайськом два роки тому й хто винен у тому, що українці, за словами польового хірурга Всеволода Стеблюка, просто тікали. Незважаючи на те, що Віктор Муженко сказав про 2 500 бійців, виведених із зони бою, а також з огляду на офіційні цифри втрат (які варіюються від 209 до 459 людей, за даними військової прокуратури України на чолі з Анатолієм Матіосом, а за словами неназваних автором фільму бійців, — під Іловайськом загинули тисячі людей), ішлося про збереження більшої частини особового складу ЗСУ, автор фільму фінальну точку ставить там, де починається трикрапка. Тобто — «Тіні Іловайська» ніяк не пояснюють, чому ж усе-таки після Іловайська ворог не просунувся ані на кілометр далі вглиб української території. Може, Іловайськ — це все-таки не однозначна поразка українського війська, а й трамплін для його подальшого вдосконалення? Але на це питання Богдан Піленко відповіді не дає.

Інна Долженкова, «Детектор медіа», 2 вересня 2016 року

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»