f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Чужі

16.08.2016

Фільм Віталія Манського «Рідні» є спробою осмислити немислиме — війну.

Дмитро Десятерик, «День»

Документальна драма Віталія Манського «Рідні» починається із загального плану типової львівської п’ятиповерхівки — будинку його матері. За кадром — репліка автора: «Я ніколи не думав, що зніматиму цей фільм».

Власне, «Рідні» є спробою осмислити немислиме: війну. Манський робить це через єдиний можливий у цьому випадку — інтимний — ракурс. Він по черзі впродовж року, з весни 2014 до весни 2015-го, приїздить з операторкою до своїх численних українських родичів, розкиданих по всій країні: Львів, Одеса, Київ, Севастополь, Донецьк. Відвідує маму, тіток, племінників, діда, кузенів — людей різних соціальних станів і фахів і, головне, зовсім різних переконань.

Позиція самого Манського давно й добре відома. Ще у березні 2014 року він підписав колективний лист «Ми з вами!» на підтримку України. Проекту «Рідні» зі скандалом і порушенням усіх процедур відмовили у російському Мінкульті вже після виграного конкурсу. Зрештою — режисер емігрував із Росії, а «Рідні» стали міжнародною копродукцією за участю Німеччини, Латвії, Естонії та України.

Є фільми, де автор залишається відстороненим, тут же він дотримується діаметрально протилежного підходу. Режисер постійно вступає в дію — запитаннями, коментарями, інколи навіть сам з’являється у кадрі. З кимось спілкується напряму, за кимось лише спостерігає, фіксуючи розмови й суперечки.

Наскрізний музичний мотив «Рідних» — «Двоє в кафе» Мікаеля Таривердієва з «17 миттєвостей весни» — той самий, під який Штірліц був на побаченні з дружиною. Мелодія виконана на фортепіано, невпевнено, з паузами, наче музикант її забуває. Важко було би добрати більш влучний акомпанемент: він відсилає одразу і до теми домівки, куди хочеться, але неможливо повернутися, і до війни загалом, і до Другої світової зокрема (гірка констатація, що жодне покоління українців не жило без війни), і до конкретного серіалу з його костюмованими гітлерівцями — адже значна кількість жителів Криму й Донбасу бачить українців саме як таких собі фашистів із радянської пропаганди.

До того ж, ця музика, це виконання позначають певний емоційний знаменник. Автор не розслідує причин протистояння, не шукає винних. Про це вже сказано багато в Інтернеті, по телевізору, в публіцистичній документалістиці. Натомість Манський намагається вловити момент розвалу звичної картини світу в свідомості пострадянських людей, відобразити, як вивихнута епоха руйнує одну конкретну родину. Інакше кажучи, прагне показати «свою особисту трагедію», про яку прямо говорить в останньому епізоді. Насправді головним героєм є він сам — литовський поляк за походженням, уродженець Львова, колишній росіянин, нині латвієць, який любить усіх своїх рідних і всі країни, де він жив.

Але його фільм — про рідних, які стали чужими.

«РАДЯНСЬКИЙ СТРИЖЕНЬ ДОСІ Є У ВЕЛИЧЕЗНОЇ КІЛЬКОСТІ ЛЮДЕЙ»

Після прем’єри «Рідних» на Одеському кінофестивалі Віталій Манський поспілкувався з глядачами, а також відповів на запитання кореспондента «Дня».

— Чому ви знову, як і у фільмі 2006 року «Наша батьківщина», вирішили задіяти як матеріал ваш особистий простір?

— Передусім, зрозумів, що це допоможе пояснити багатьом людям фундаментальність проблеми, яка перетворилася в Україні на реальну війну. Зокрема, дати зрозуміти, що дуже важливу роль у цьому відіграє пропаганда. І що діє вона лише тоді, коли потрапляє на підготовлений ґрунт. А історія сімейних стосунків була дуже показовою і певною мірою повсюдною — моя родина тут є не унікальною. І ще такий момент: це ж ми заднім розумом знаємо, що за два місяці нічого не завершиться (хоч би як запевняв у цьому один із героїв), знаємо про «Боїнг», Іловайськ. А коли цього ще немає, але відчуваєш загрозу, то просто хочеться бути на емоційному зв’язку з близькими людьми.

— До речі, про підготовлений ґрунт: чи можна говорити про радянську свідомість як передумову війни?

— Я би це назвав симбіозом радянської та імперської свідомості. Бо СРСР — прямий спадкоємець Російської імперії. Показовий випадок: коли я починав у Львові роботу над «Рідними», мене там знімало канадське телебачення. Одне з інтерв’ю вони робили з молоддю поблизу фонтану, поставленого на місці пам’ятника Леніну. Ніби дорослі люди — а, виявляється, не знають, що раніше там стояв Ленін. Тобто у Львові виросло покоління, для яких Леніна вже не існує. Тим часом у Донецьку біля його пам’ятника досі проводять паради, приймають у піонери. У Києві Леніна знесли вже під час революції, й навіть не у перший день. Тому, звісно, радянський стрижень є у величезної кількості людей, і він досі залишається суттєвим фактором їхнього життєвого світогляду.

— Що для вас було найскладнішим під час зйомок?

— Річ у тім, що я всіх героїв люблю. Але не з кожним згоден. І сперечатися з ними було досить складно. Я хотів їм усім надати слово.

— Ви з’являлись у кадрі випадково чи внаслідок цих суперечок?

— Я зняв понад 30 фільмів, і це лише друга картина, де я з’являюсь у кадрі. Першою була «Наша батьківщина». А цього разу все під час зйомок відбувалось інтуїтивно, якісь кадри операторка зняла, не погоджуючи зі мною, про всяк випадок, і я вирішив їх брати в монтаж. Хоча я взагалі не люблю фільмів, де автори заходять у кадр. (з посмішкою) Особливо у білих штанях.

— Ще одна візуальна особливість «Рідних» — заокруглені кути зображення під час проекції на екран. Це спеціальний прийом?

— Я зняв свою першу роботу, коли навчався у другому класі середньої школи №52 міста Львова. Використав тоді 16-міліметрову плівку, а такі фільми завжди виходять із заокругленими краями зображення. І мені захотілося суто для власного задоволення й тепер саме так стилізувати картину.

— У вас цікаве музичне рішення фільму. А взагалі, за якими критеріями ви добираєте музику до ваших робіт?

— Пояснити якісь речі не завжди можливо. От чому я одружився з моєю жінкою? Можна розкласти це по поличках. Вона білява, блакитні очі, гарна, розумна. Чи лише це було аргументом? Ні, напевно. А чи було одним з аргументів? Так. А решта — у площині емоцій, почуттів, чогось непояснюваного. Щодо музики в «Рідних» я теж можу сказати якісь практичні речі. Так, це музика мого дитинства. Так, я чув, як за стінкою моєї квартири її розучувала сусідка. Так, це музика з серіалу, який героїзує історію в очевидному ключі. Так, там присутні фашисти, котрі, як відомо, тепер «оселилися» в Україні. І цих «так» є мільйон. Чи з цих причин я зателефонував Вірі Таривердієвій і попросив права на цю мелодію? Зокрема і з цих. Та чи винятково тому? Звісно, що ні. Решта — в зоні емоцій. У «Нашій батьківщині» звучить Полонез Огінського. Не думаю, що на планеті Земля існує людина, здатна вгадати аргументацію, чому я його використовував. А насправді я в дитинстві ходив у Львові разом із класом на радянське кіно про партизанів. Нас чомусь навіть декілька разів водили. Там звучала ця музика, і вона мені дуже подобалась. Я знімав картину про свій клас, а він у мене музично асоціювався з Полонезом Огінського. Ніхто цього не знає. Але щирість мого звернення до цієї музики — я просто бачу за реакцією на фільм — працює. Глядачі, не розуміючи, на рівні почуттів підключаються.

— У «Рідних» доволі песимістичний фінал. Чи вірите ви, що Росія й Україна повернуться одна до одної?

— Ви знаєте... мені здається, слід пожити окремо. От і все.

— А ви ким себе відчуваєте — росіянином чи українцем?

— Я почуваюся львів’янином. Львів мене сформував, Львів мене виховав, усе, що в мені є доброго — зі Львова, все, що є поганого — зі Львова. Львів для мене — головне місто України.

— Як цей фільм змінив вас?

— Гадаю, в останніх кадрах усе чітко сказано. Це взагалі не така проста штука: взяти й виїхати зі свого дому. Покинути країну, де жив багато років.

— Але що найважливіше ви зрозуміли, знімаючи «Рідних»?

— Я ніколи не ставлю в фільмі лише одне запитання. Тому що одне можна й усно проговорити. В «Рідних» численних питань торкаюсь. І на багато з них особисто я досі не маю відповідей. Але саме в пошуках цих відповідей я знімав кіно й хотів би, щоб його дивилися глядачі. Для мене вони дуже важливі. Бо, зрештою, усі, хто прийшов у зал, — і є ті самі рідні, для яких ми зробили цей фільм.

Дмитро Десятерик, «День», 28 липня 2016 року, №133–134