f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Футбол часів романтики

06.08.2016

Кінокритик, голова НСКУ Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мем-сторій (мемуарних історій), які публікує газета «День».

Останній чемпіонат Європи з футболу залишив важкі і прикрі враження. Не тільки тому, що наша збірна так швидко і так бездарно вилетіла. Головне — стало очевидним, ця гра перетворилась на роботу, самої гри в ній практично не залишилось. Натужне перекидання м’ячика та ще дешеві мелодраматичні спектаклі, коли здоровенні мужики (іноді з бородами) падають від найменшого поштовху і зачинають «вмирати» на очах багатомільйонної публіки. Для полохливих дам цей спектакль, для недозрілих хлопчаків?

Ні, в часи мого дитинства футбол був не такий. Хоча так завжди видається літнім людям — що раніше було краще...

ХВОРОБА УБОЛІВАННЯ: НИНІ Й КОЛИСЬ

Мені було шість чи сім років, коли наш батько, Василь Павлович, уперше привів нас із братом Володимиром на футбольний матч. Тоді був так званий «клас Б», в якому грав наш «Шахтар» із Олександрії («Шахтар», бо ж у нас добували буре вугілля). І пояснив: ось ці дядьки борються за м’яч, аби загнати його у ворота. З одного боку «наші», з другого боку «ворожі».

Звісно, він не пояснив нам, дітям, що взяття воріт — це ще й еротичний образ, дорослим людям не треба пояснювати, що це означає. Одначе ж справді, тоді футбол був грою суто чоловічою, і основною метою було забити гол, себто завоювати, взяти «фортецю».

Нині мета інша — «лоскотання», «тримання м’яча», імітація збудження, яке підмінюється дешевими театральними ефектами. Незрідка враження, що про чужі ворота узагалі забувають... Публіка змушена збуджувати себе сама, розмальовуючи власні болільницькі личка і надіваючи, власне, театральні костюми. Відтак не дивно, що і в телевізійних трансляціях найцікавіше і найвидовищніше — публіка, іноді ще тренер, який бігає бровкою поля, вистрибує, корчиться у конвульсіях. На тлі його анемічних підшефних це виглядає особливо кумедно.

Інакше кажучи, те, що раніше було інобуттям повноцінного сексу, воєнними діями, спрямованими на завоювання, взяття, «запліднення», нині є профанацією та імітацією, телевізійною картинкою (публіка збуджується ще й побачивши себе на великому стадіонному екрані), чимось підлітковим або стариганським, коли ще не можуть або вже не можуть... Тьху на вас!

ЗІР І ЗІРКИ

Ні-ні, все не так було: перед моїми дитячими очима поставала чоловіча гра. Сила, невпинний рух уперед, націленість на ворота — ось як це виглядало! Фортечні мури побіля чужих воріт належало взяти за будь-яку ціну. Який там «клас Б» — нічого другорядного у тому дійстві не було. Воно запалювало публіку, яка незмінно заповнювала трибуни олександрійського стадіону.

І тут були свої «зірки», свої ідоли. Упродовж кількох років у «Шахтарі» грав такий собі Арутюнян. Півзахисник атакувального штибу. Технічний, з непоганим баченням поля. Запам’ятався ще й тому, що у нього був свій фанат, навіть суперфанат. Коли оголошували склади команд і доходило до прізвища ідола, фанат аж захлинався, скандуючи його прізвище. А вже коли той забивав гол... Стадіон навіть затихав на якусь хвилину і над полем гуло «А-а-ру-ту-у-у-ня-а-ан!».

А майстровитий Міша Штуллер — о, які фінти він видавав, під схвальне поцокування болільницьких язиків. А брати Барили, які не барились і бралися грати з першої ж хвилини... Ні, це був енергетичний спектакль, який захоплював, який заворожував, який пролітав у часо-просторі як одна мить.

Часто-густо матчі відбувалися по суботах. Після цього народ розбрідався по навколишніх місцинах і місцинках — по компаніях, що розсідались на травичці і — хто тихенько, а хто й голосно — відзначали перемогу, а чи й поразку. Свято, так це й пам’ятається досі.

Одна біда була — нам, хлопчакам, не завжди вдавалось добути квиточка на гру. 20 копійок коштував, між іншим, удвоє дорожче від дитячих квитків у кіно. Доводилось хитрувати, пробираючись поза спинами дорослих на трибуни. Пізніше поруч контролера поставили ще й міліціянта — він був пильним, і нам стало зась. Доводилось видиратись на дерева, ризикуючи життям (бо ж сконцентруєшся на грі — і шубовсть униз). Або дивитись через шпарину у паркані. Незручно й образливо.

ВИХОВАННЯ ПОЧУТТІВ

Ми не тільки дивилися футбол, ми в нього й самі грали. Тоді місто було відкрите для нас, безліч саморобних майданчиків, на яких ми ганяли м’яча. Як правило, я чомусь страшенно нервував, кричав на партнерів по команді. Мене заспокоювали: «Ти що, корову програв?» Яка там корова? Честь на кону! Мусиш виграти, за будь-яку ціну — такою була філософія. Спорт на тому стоїть.

До прикладу, я завжди програвав у бігу одному зі своїх однокласників — і вже змирився з тим. Аж тут шкільна спартакіада, забіг на 500 чи скількись там метрів. Я звично вже відстаю від свого суперника. І раптом бачу на трибуні нашу однокласницю, спільний «предмет» наших, із моїм суперником по забігові, романтичних зітхань. Як ушпарив я, як пришвидшився! І на останніх метрах таки випередив усіх. За фінішною стрічкою упав і пару хвилин не міг дихнути, думав — помру. Але ж переміг! Чоловіче виховання — за дівчину, жінку мусиш боротися, битися, програвати соромно, який же ти мужчина після цього?

А в футбол ми з братом Володею грали і вдома, удвох. Двір був досить великий, місця вистачало. Відпрацьовували техніку, били одне одному на ворота. Грали волейбольним м’ячем, який іноді вилітав на проїжджу частину вулиці, прямісінько під колеса авто — і вибухав. Ну що ж, за 30 копійок купували нову камеру, а самого м’яча, так звану покришку, зшивали із уцілілих клаптів. І знову вперед.

Потому настала ера телевізійного футболу. І тут я і мої ровесники почали вболівати-переживати за київське «Динамо». 1963 року я, 12-річний хлопець, ридав так, наче померла мама рідна — кияни програли московському «Торпедо» 1:7! Два роки тому так само плакали бразильські пацани, коли з тим же рахунком їхня збірна програла німцям на чемпіонаті світу. Бразильці! У себе вдома! Тоді я й згадав оте катастрофічне торпедування «Динамо» і свої дитячі сльози...

У дитинстві заледве динамівці програвали, як над парканом з’являлась лисувата голова нашого сусіда Павла Даниловича і його єхидна посмішка: «Ну шо, Серьога, накепали твоїм києвлянам»? Ох і злився я!

Коли оженився, мій тесть, письменник Микита Шумило, довго не міг повірити в моє захоплення футболом. Наче ж розумний зять трапився і щоб такої дурні тримався. Спершу вказав мені на фразу зі «Щоденника» Олександра Довженка, про футбол там сказано: «дурна і темна гра». Не подіяло. Тоді він почав разом зі мною дивитися матчі, намагався зрозуміти, що ж воно таке. Витримував хвилин із десять, після чого вставав зі словами: «От чорт візьми»! Далі прийняв як даність та вже не звертав на те уваги.

Ні, хороша була гра футбол. Жаль, що виродилась у казна-що. Тільки ще не вечір...

Сергій Тримбач, «День», 22 липня 2016 року, №128–129

Читайте також: 
1. Мем-сторії від Сергія Тримбача
2. Вожді та ми 
3. «Так годі спать!», або РЕВОЛЮЦIЯ як натхнення

4. Як я не став (і став усе ж таки) письменником
5. Як я не став (і став усе ж таки) письменником (продовження)

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН