f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Комуністи на екранах України в часи декомунізації

08.07.2016

Протягом півроку українцям показали щонайменше дві стрічки безумовно високої якості, герої яких – гнані й голодні комуністи або, принаймні, ті, хто їм співчувають.

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа»

Скоро місяць, як в українському прокаті йде стрічка Олівера Хиршбигеля «Підірвати Гітлера» (оригінальна назва «Ельзер»). Німецький режисер відомий передусім драмою «Експеримент», про, без перебільшення, світовий успіх якої свідчить знятий у Голівуді римейк, хай і через десять років після прем’єри оригіналу. Як і в «Експерименті», новий фільм теж досліджує природу насильства. Щоправда – в ширшому значенні: вкотре повертається до неможливості мирного співіснування особистості та держави в тоталітарній системі, зокрема – нацистській Німеччині. Українців привабить можливість побачити історію одного з замахів на Гітлера, при цьому лише вузькому колу вітчизняних істориків щось скаже прізвище Ельзер, винесене в назву оригіналу. Хоча в Німеччині він знана особа.

Тесля з німецької провінції нічим не відзначився до 8 листопада 1939 року, коли сам-один заклав власноруч зроблену бомбу в трибуну мюнхенської пивної «Бюргербройкеллер». Там традиційно виступав фюрер, відзначаючи «Пивний путч», який дав старт сходженню НСДАП, єдиної правлячої партії Німеччини. Лише випадково Гітлер лишився живим – ніхто не знав, що вождь залишить трибуну на п'ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай. Вибух забрав життя восьми людей, з яких жоден не був причетний до партійних справ. Кілька десятків отримали поранення. Ельзера затримали за підозрою, знайшли докази, після тортур він зізнався. Гестапо до самої страти Ельзера в 1945 році не вірило, що він діяв сам, лише через переконання, відчайдушно бажаючи зупинити війну.

У фільмі серед компрометуючих Ельзера речей фігурує значок німецької комуністичної партії. Різні джерела дають різну інформацію: десь Ельзер названий комуністом, десь – лише симпатиком цієї партії, насправді ж безпартійним. Стрічка не дає на це чіткої відповіді. Важливо інше: головний герой фільму, що отримав прокатне посвідчення в Україні, позитивно відгукується про комуністичний рух. А самі комуністи показані теж на позитиві, як альтернатива нацизму, мало не «воїни світла».

Хоч прокат «Підірвати Гітлера» доволі обмежений, стрічку можна побачити, наприклад, у «Жовтні», форпості актуального європейського кіно. А хороші комуністи на екрані автора цих рядків напружують. Особливо в умовах декомунізації як офіційного політичного, суспільного та культурного курсу держави Україна. Котра потерпала від комуністів не менше, ніж Німеччина – від нацистів. Причому частина Німеччини навіть після розгрому нацистів більше сорока років так само страждала від комуністичної диктатури. Тим не менше, слово «фашист» або «нацист» у порядному товаристві не вживають з позначкою «плюс». Натомість «комуніст» звучить… гаразд, вже не так гордо, але ще не як звинувачення, вирок, тавро.

Та все було б ще в рамках здорового глузду, аби навесні цього року в український прокат не вийшов американський фільм Джея Роуча «Трамбо». Як і німецька стрічка, це – байопик, екранізована біографія реальної людини, голлівудського сценариста Далтона Трамбо. Сюжет побудований на здатностях талановитої людини ефективно творити в несприятливих умовах. Зокрема – знаходячись у «чорному списку», що не давало можливості працювати. Туди Трамбо потрапив у середині 1950-х разом із іншими колегами, не лише драматургами, а й акторами, котрі відверто симпатизували комуністам і були членами Комуністичної партії. Сам Далтон Трамбо був активним комуністом, пропагував ідеї своєї партії, за що поплатився. Не так, як Георг Ельзер – митця не катували в гестапо, але він так само відбув тюремний термін за переконання.

Отже, протягом півроку українцям показали щонайменше дві стрічки безумовно високої якості, герої яких – гнані й голодні комуністи або принаймні їм співчуваючі. І самі вони, і творці фільмів не бачать злочину в тому, аби симпатизувати комуністам. Тим більше – мати членський квиток партії, під орудою якої відбувалися масові вбивства людей від моменту приходу до влади внаслідок жовтневого перевороту 1917 року в Росії. Виявляється, бути комуністом – не аж так погано. Вони можуть виступати позитивними героями – мучениками, котрі кидають виклик системі тотального насильства. Або – креативними й винахідливими, прикладом для наслідування й зразком професіоналізму.

До речі, нещодавно Нацрада позбавила ліцензії на мовлення канал «Гамма», який пов’язують із лідером забороненої в Україні Комуністичної партії. Канал порушив кілька законів – «Про телебачення та радіомовлення» і «Про інформацію». Зокрема, той, який забороняє поширення контенту, в якому заперечується або виправдовується злочинний характер комуністичного режиму.

Теоретично всякий комуніст вже є представником злочинного диктаторського режиму. І про таке ставлення українців до Компартії свідчить скандал довкола членства в ній радикальної націоналістки Ірини Фаріон. Пікантності цій історії додав час її вступу до лав КПРС – кінець 1980-х, коли «перестройка» вже дозволила називати комуністів такими, хто скоїв злочини проти людства, а в Україні їм відкрито кричали «Ганьба!» на великих та малих майданах. Фаріон же довго приховувала своє членство в Компартії, потім почала виправдовуватися, чим лише підтвердила сталий тренд: бути комуністом – щонайменше соромно.

Як ці настрої корелюються з вільним показом стрічок, де діють хороші комуністи? Досить просто. Українські «ліваки» не завжди члени соціалістичної й комуністичної партій. І, що набагато серйозніше, не проводять прямих паралелей між комуністами та масовим терором, Голодомором, ГУЛАГом, репресіями проти дисидентів, політикою культурного ізоляціонізму, зубожінням населення в СРСР тощо. Натомість поруйнування леніних, можливий демонтаж монумента Щорсу та арки «Дружби народів» у купі з зачисткою радянської символіки на старих мозаїчних панно частина наших співгромадян сприймає так само, як Далтон Трамбо – заборону працювати через певні переконання. А Георг Ельзер – як насильство ідеології над особистістю.

Тому позитивні комуністи як герої сучасного західного кіно щонайменше не дратують одну частину цільової аудиторії, а на загал – викликають лише захоплення. Його можна порівняти з радістю радянських дисидентів, коли вдавалося спіймати хвилю ВВС чи «Голосу Америки», які пробивалися крізь глушилки. Про те, що вільний доступ до інформації глушили саме комуністи, якось так забувається.

Тепер, окресливши проблему своєрідної реабілітації комуністів засобами кінематографу, причому – справді не найгіршими зразками, – варто зрозуміти, чи проблема це. Бо, з одного боку, подібні приклади можуть використати, аби поставити процес декомунізації під сумнів. А з іншого, лише через те, що комуністи знищили за час правління десятки мільйонів людей та тисячі пам’яток культури не лише в Україні та інших країнах СРСР, а й у Східній Європі, навряд чи треба обмежувати доступ глядачів до актуального кінематографу. Котрий є тією альтернативою атракціонам із спецефектами, якої справді бракує для по можливості повного занурення в питомий культурний контекст.

Говорячи про «Трамбо», слід розуміти: для американців комуністи – зло на віддаленні. А на початку 1930-х років у США взагалі була мода на СРСР. Західні, не лише американські кореспонденти, свідомо чи несвідомо уникали показу темних, кривавих сторінок тоталітарного режиму. Коли ж прозріння настало, комуніст все одно став для Заходу здебільшого коміксовим злом. Єдине, що дозволяло й дозволяє досі бачити в носіях «червоної» ідеології позитив – багато разів згадане непроведення над комуністами суду, аналогічного Нюрнберзькому процесу. Під час останнього радянське представництво на правах держави-переможця вимагало не згадувати комуністів у одному контексті з фашистами й нацистами. Хоч тісна співпраця між режимами мала місце, і взагалі італійський фашизм та німецький нацизм мали російське радянське комуністичне коріння. Ну, а для авторів «Підірвати Гітлера» комуністи – взагалі не зло на фоні того, що німці досі відчувають історичну провину за злочини Гітлера та його кліки.

Цього року в Україні триває мультимистецький проект пам’яті «Розстріляного Відродження» під патронатом Президента України. І українцям навіть на правильному шляху декомунізації варто бути готовим до того, що представники «Розстріляного Відродження», розстріляні сталінським режимом українські діячі культури та мистецтва, в жодному разі не були ворогами комуністичного режиму. Переважна більшість була в партії, їхня провина лише в бажанні українізувати соціалізм та комунізм. Або вважати їх жертвами режиму, який ми важко, але – вичавлюємо з соціуму та свідомості співгромадян. Або – зачищати лише через партійну приналежність та щирі переконання. Є третій варіант: ніде не згадувати про те, що Микола Хвильовий, за забороненими творами якого в Україні знімали кіно, загинув зі словами: «Хай живе комунізм». Тобто, якщо ставитися до всього надто буквально, виглядатиме – Петро Порошенко патронує реабілітацію комуністів…

У кожному разі декомунізація, в тому числі – інформаційного та культурного простору, означає не юридичне, але політичне визнання злочинності й токсичності ідеології, котра, серед іншого, призвела до війни на Донбасі та анексії Криму.

Але Захід, на відміну від Росії чи «ватної» частини українців, не займається пропагандою й популяризацією комунізму й комуністів. За рідкісними винятками, соціалізм та комунізм ніде спеціально не популяризується.

А констатацію факту причетності дійових осіб певних мистецьких творів до партії, від дій якої ніхто в країні-виробнику стрічки не постраждав, нам варто приймати не як пропаганду, а як даність. У кожному разі роблячи поправку на контекст.

На фото – кадр із фільму «Трамбо»

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа», 6 липня 2016 року

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»