f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Вісім правил успішного сценарію, або Любіть своїх персонажів як дітей

06.05.2016

Ізраїльський письменник та сценарист Етгар Керет розповів, чому в сценарній майстерності так важливо отримувати насолоду від написання історії, любити й піклуватися про кожного свого персонажа та не показувати своїх творів «авторитетам».

Марія Дачковська, MediaSapiens

Найпопулярніший серед молодого покоління письменників Ізраїлю прозаїк, сценарист і драматург Етгар Керет народився в Рамат-Гані 1967 року. На основі його оповідань було створено понад 60 короткометражних фільмів, а разом зі сценаристкою й актрисою Широю Геффен 2007 року письменник був удостоєний «Золотої камери» Каннського міжнародного кінофестивалю за фільм «Медузи» та премії «Найкращий режисер» Гільдії французьких художників і письменників.

Його творчість, яка часто базується на абсурді й іронії, здебільшого характеризують як постмодерністську. Твори Етгара Керета видано 36 мовами світу в 39 країнах. Їх публікували The New York Times, Le Monde, The New Yorker, The Guardian, The Paris Review і Zoetrope. Нині ж письменник і сценарист проживає в Тель-Авіві, викладає в Університеті Бен-Гуріона в Негеві, читає лекції та проводить майстер-класи по всьому світу.

«Коли я пишу, почуваюся значно простіше й вільніше, ніж коли просто живу. Тільки тут я не відчуваю ніякого напруження і повною мірою є собою. Писати — це взагалі стан цілковитої свободи», — захоплено розмірковує Етгар Керет.

Він розповів, що поки навчався в університеті та працював на будівництві, писав переважно вночі. В той час юний Етгар спілкувався з багатьма людьми. Та коли став успішним письменником, усвідомив, що лишився сам-на-сам зі світом, що його життя стало дуже самотнім: «Одного разу один із моїх студентів зателефонував мені й сказав, що він хотів би адаптувати один із моїх творів для короткометражки. І запросив мене на знімальний майданчик. Коли я прийшов, одразу відчув заздрість. Тому що коли я створював свої оповідання, то робив це в цілковитій самотності. А тут я побачив багато людей, які працюють разом і діляться своїми ідеями. Того ж дня я повернувся додому і почав писати свій перший сценарій».

Саме таємницями написання останнього поділився з нами драматург під час напрочуд натхненної зустрічі в Книжковому Арсеналі.

Правило перше: отримувати насолоду від написання твору

В суспільстві вже існує певний образ митця, який постійно страждає й бореться з самим собою. Побутує така думка, ніби якщо ти не бідний скалічений алкоголік, то не можеш бути хорошим письменником. Сам акт письменницької творчості часто сприймається як величезна жертва. Та якщо ми облишимо цю нісенітницю, то я скажу вам, що сам процес написання дуже приємний. Зокрема тому, що це одна з небагатьох речей у житті, коли ми можемо не боятися вчинити неправильно. Коли готуєш каву, треба бути обережним, аби не пролити її на себе. Коли йдеш на побачення — слід бути обачним, аби не сказати якусь дурницю. Коли майструєш стілець, береш на себе відповідальність, що той, хто на нього сяде, не впаде й не зламає собі що-небудь. Та коли створюєш історію — не має значення, наскільки вона погана, адже жодної шкоди від неї не буде.

Головною у творчості є ідея тотальної свободи. У своєму житті я зустрічав багато людей, які постійно перепитували: «Добре написано? Добре написано?» Мовляв, якщо я погано пишу — то перестану це робити. На це я завжди відповідаю, що коли граю зі своїми дітьми в футбол, то не перепитую в них, чи добре я це роблю. Я знаю, що погано граю в футбол. Але це не означає, що я маю перестати це робити, адже гра приносить мені задоволення, я щось від неї отримую. Коли ми сідаємо писати, нам не слід сприймати це як своєрідну амбіцію. Не слід думати, що ось я сяду й напишу найліпший роман в Україні за останні десятки років. Коли ти пишеш, ти спілкуєшся з самим собою. Ти можеш робити всі ті божевільні речі, які ніколи не зробиш у реальному житті. Тому що в реальному житті доведеться платити за наслідки.

Слід також пам’ятати, що яким би талановитим ви не були, ніхто не бігатиме за вами й не благатиме щось написати. Допоки сценарій не написано, світ не знає, що він йому конче потрібен. Тому мотивація для письменницької творчості має йти зсередини. Якщо людина не отримує задоволення від того, що пише, якщо це для неї нудний обов’язок або якщо вона гадає, що таким чином ощасливить людство, — то рано чи пізно перестане писати. Робити те, що приносить тобі задоволення, — це не про ледачість чи неорганізованість, це єдиний спосіб зберігати в собі письменника.

Правило друге: любити всіх своїх персонажів

Ви маєте знаходити в собі розуміння й співчуття навіть до антагоністичних героїв. У кожного є хоча б одна людина, яка його любить. Зазвичай це мати. Та коли ви створюєте персонажа, ви йому водночас й тато, й мама. Тож вважайте, що у вас є етичне зобов’язання любити його.

Ми не можемо дивитися на все життя згори. Бо в житті всі ми — персонажі. Коли ми стаємо письменниками — самі створюємо світи, стаємо богами. Але дуже важливо піклуватися про кожного зі своїх героїв. У багатьох сценаріях, які я читав, із головними героями було все гаразд. Це були особистості з добре прописаними характерами. Та більшість другорядних персонажів були зведені лишень до якоїсь функції чи обставини. Навіть у масштабних складних сценаріях один штамповано прописаний, клішований персонаж здатен зруйнувати все.

Правило третє: не починати спочатку

Зазвичай ми починаємо писати з самісінького початку. Варто спитати себе, чи може історія обійтися без першого акту чи першого абзацу. Вашій аудиторії не обов’язково спостерігати за подіями з тієї ж точки відліку, з якої ви розпочали їх створення. Перший спосіб залучити аудиторію — зацікавити її розвитком сюжету, підчепити на гачок, аби їй страшенно хотілося дізнатися, що буде далі. Другий — помістити читача у світ, який йому емоційно близький. Йому тоді буде цікаво, як герой, із яким він себе асоціює, опинився в певній ситуації та як виплутається з неї.

Правило четверте: забути про правила

Не робіть щось певним чином тільки через те, що так має бути. Коли ми сідаємо писати, часто думаємо про закони жанру, про структуру й правила, прописані в підручниках. Але всі знання про те, як має бути, слід використовувати лише для своєї потреби. Не можна дозволяти, щоб вони тиснули та обмежували нас. Тож якщо ми пишемо історію про детектива, який розслідує вбивство, зовсім не обов’язково, щоби наприкінці читачі дізналися, хто вбивця. Або ж якщо ми починаємо свою історію з героя, з яким ототожнює себе глядач, це ще не означає, що ми не можемо його вбити через 20 хвилин. Найголовніше — написати історію, яка може захопити, а не історію, яку диктують закони жанру.

Правило п’яте: писати у власній манері

Пишіть так, як пишете ви. Коли мені кажуть «я хочу написати сценарій у стилі Тарантіно», чи «створити фільм, як Тарантіно», то я відповідаю, що в цім світі є принаймні одна людина, яка може зробити це ліпше за вас, — це сам Квентін Тарантіно. Але якщо ви пишете так, як ви самі, то тут вам немає рівних. Пишіть про свої страхи, про свої бажання, про свої наміри. Головним компасом будь-якого письменника чи сценариста мають бути його власні переживання, його власне бачення світу.

Правило шосте: усамітнення й затишок

Можливо, це важливо для мене й зовсім не важливо для вас — проте намагайтеся працювати в місці, де вам нічого не заважатиме, в місці, яке буде лише вашим. Певний період я писав у кав’ярнях (коли тільки починав). Ідея була в тому, що люди навколо мене даватимуть мені енергію та натхнення. Та насправді я уявляв собі, що отак сидітиму, писатиму, а якась дівчина підійде до мене й запитає, що я роблю… Але сидячи в кав’ярнях, я не міг почуватися цілковито вільним. Бо намагатися написати щось гостре й радикальне, коли мила офіціантка подає тобі каву, — це все одно що спробувати поколупатися в носі в публічному місці.

Правило сьоме: показувати свої твори людям, які близькі духом

Коли я починав писати, тягнув свої твори до авторитетів — професора літератури з університету чи колумніста з газети, тому що вважав, що вони розуміються на цьому. Та всі професіонали, яким я показував свої твори, давали мені одну пораду — перестати писати й знайти собі іншу професію. Люди ж, які мені насправді дуже допомогли в письменницькій діяльності, були близькі до мого внутрішнього світу. Коли ви шукатимете людину, яка читатиме ваш текст першою, знайдіть таку, яка робитиме це зі своєї доброї волі, якій це подобатиметься. Але пам’ятайте, що ви — письменники, творці свого світу. Ви не повинні підлаштовуватися під усі відгуки. Беріть із них лиш те, що вважаєте корисним, а зайве сміливо відкидайте. Не важливо, як хтось щось сприймає, як вас вчили і чи є встановлені правила.

Правило останнє: не слухати нічиїх порад, окрім порад Етгара Керета

P. S. В одному з інтерв’ю Етгар Керет розповів, що своїм улюбленим письменником вважає Франца Кафку, чиї твори відкрив для себе під час служби в Армії оборони Ізраїлю. «Для мене як для людини, яку я сам та мої командири вважали найгіршим солдатом в історії ЦАГАЛ, було великою втіхою віднайти письменника, який, здавалося, був ще більше пригніченим та нещасним, аніж я. Твори Кафки лишаються великим джерелом натхнення для мене як для письменника і тим більше як для людини, яка чіпляється за емпатію навіть у часи, коли її вважають непотрібною розкішшю». Та чи не найбільший вплив на сценариста справило об’єднання письменників та математиків УЛІПО, з яких найбільш знаменитими були Італо Кальвіно, Жорж Перек та Раймон Кено. Вони вірили, що писати потрібно за певною системою штучних літературних обмежень (під якими маються на увазі будь-які формальні вимоги до художнього тексту, як-от віршовий розмір). «Для прикладу, я би міг запропонувати таку вправу: зв’язати руки за спиною та спробувати запалити при цьому цигарку. Кожен обере різний шлях до мети, залежно від свого характеру та особливостей: якщо хтось дуже сильний — то просто розірве мотузки, якщо дуже гнучкий — просуне руки через ноги, якщо дуже товариський — попросить про це когось іншого. За нормальної ситуації, коли руки вільні, всі запалять цигарку однаково. Тобто подібне обмеження — це не завжди обставина, котра вам заважає. Дуже часто це обставина, яка допомагає вам проявитися».

Марія Дачковська, MediaSapiens, 29 квітня 2016 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда