f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Це війна, Алісонько…

23.04.2016

Стрічка Аліси Коваленко «Аліса у країні війни» не здобула нагород на Docudays UA. Але вона стала фільмом, про який говорять.

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа»

Кожен оглядач документальних стрічок, показаних у рамках цьогорічного фестивалю Docudays UA, може й має право складати свої топи. Вони помітно, а часом радикально різняться. Антон Філатов обирає документалістику, котра обходить сьогодення й зупиняється на вічному, причому зосереджується на іноземних стрічках. А ось Ігор Грабович звертає увагу на українську програму, наголосивши в Фейсбуку: чи не вперше за багато років фестивалю вона виглядала гідно. Серед інших, критик називає новаторським, сміливим та непересічним фільм Аліси Коваленко «Аліса у країні війни» («Alice in warland»).

Стрічка не здобула нагород, хоча інший проект цієї режисерки — «Матч її життя» — привернув увагу британців і буде втілюватися коштом гранту від The Guardian. Проте «Алісі…» пощастило значно більше: вона стала фільмом, про який говорять. Принаймні в тому ж Фейсбуку, де можна прочитати оцінки на кшталт «концентрат справжності» та «занурення в світ інтимних переживань».

Почасти розголосу сприяла сама авторка, активно залучаючи знайомих і незнайомих глядачів на перегляди. Це свідчить щонайменше про намір Аліси Коваленко не залишитися в статусі однієї з багатьох учасниць, чий фільм значиться в програмі, а отже — про здорові амбіції показати своє кіно аудиторії, ширшій за традиційну фестивальну. Проте зміст самого фільму значною мірою привертає увагу й викликає симпатію: таку саму, як виставки наївного мистецтва Марії Примаченко чи інших відомих та невідомих авторів.

Згадана «справжність» означає наївність, змішану з типовим для молодих людей максималізмом і непереборним бажанням бачити в трагічному прекрасне. Ефекту сприяє режим суб’єктивної камери — Алісу, яка водночас є головною героїнею свого ж фільму, весь час знімає подруга Любов Дуракова. Перші кадри напружують: знову Майдан у лютому 2014-го, бачені як на власні очі, так і очима різних операторів, із різних ракурсів, та по суті своїй, за змістом — одні й ті самі кадри. Виникає підозра — дівчина була серед сотень тих, хто знімав на Майдані, вірить в ексклюзивність саме свого відео й вирішила зробити з нього актуальне кіно. Проте вже з другої половини фільму розумієш: авторка таки використала готові кадри, але не хотіла цього робити. Не бачила потреби, це лише малозначуще відео з гуртожитку. Відтак актуальність його саме для згаданого фільму потім підказав подальший розвиток подій і змін у житті самої Аліси.

Авторці пощастило з іменем. Воно ідеально лягає в контекст розказаної / показаної історії. Постмодерна відсилка до класичної «Аліси в країні див» Льюїса Керролла ілюструє, як дівчина прагне див і вірить у них, замість того отримавши реалії Задзеркалля. Тут усе з точністю до навпаки: замість миру — війна, замість життя — смерть, замість волі — полон, замість кохання — крок до зґвалтування.

Так маємо пояснення першим, тим самим гуртожитським кадрам. Вахтер у військовій формі з писком дегенерата й повадками типового ватника не випускає студентів назовні, бо «не положено». Молоді й гарячі рвуться на Майдан, бо там убивають, і саме їхня присутність, їхнє вчасне прибуття, їхня кавалерія ладна зупинити бійню, врятувати життя повстанцям. Аліса серед них, і вона стає свідком перемоги Революції гідності. Далі, за логікою процесу, треба їхати й на війну. Бо лише коли ти в гущі подій і не пропускаєш чогось важливого для країни, наші переможуть — із кров’ю, але все одно переможуть. Проте весела тусовочна прогулянка з примірянням бронежилета перед камерою завершується іншою камерою — там палку й зачудовану Алісу тримають сепаратисти. Як вона звільнилася, лишається за кадром. Коротко, скоромовкою, біжать кадри мирного життя в тихій ситій Франції — під устриці з білим вином. Та Алісу тягне на війну, як раніше невмолимо тягнуло на Майдан у вогні.

В цьому — головний конфлікт дівчини. Ота сама інтимність і відвертість, відзначена глядачами й критиками. В неї є безліч можливостей повернутися в країну миру. Її не розуміє хлопець-француз, із яким Аліса просто в кадрі опиняється на грані розриву стосунків. З нею дискутують приятелі за піцою в мирному кафе: «Війна — це проти природи». На неї бурчить мама, хоча розуміє — донька доросла й має право на власний вибір. Її нова рідня — бійці з «Правого сектору», котрі, принаймні, перед об’єктивом нічого не кажуть їй, не виховують, не повчають, не відсилають геть. Лиш інструктують, як треба вдягати бронежилет, ховатися від снайперів, поводитися під час обстрілу. На війні Аліса знаходить і втрачає друзів.

Хоч глядачам до пуття не ясно, за яким дідьком дівчина взагалі попхалася на передову. Так, Аліса називає себе журналісткою. Певною мірою так і є, бо на території бойових дій безліч людей із камерами й фотоапаратами, так само журналісти. Для них і для нас новини з зони АТО — прикре трагічне повсякдення, й така собі Аліса Коваленко — одна з багатьох, хто нам про нього розказує. Чесно кажучи, жодних оригінальних кадрів із війни дівчина не зняла й нічим аж таким не вразила. Не її провина: все це щодня присутнє в новинах; щоб не бачити хроніки бойових дій, треба дуже постаратися й навмисне ізолювати себе в бункері.

Натомість пропонується історія про вічне повернення на війну. Зміна цінностей після зламу свідомості, новий, здебільшого трагічний досвід та інша система координат змушують не лише Алісу, а й, без перебільшення, сотні її однолітків і сучасників повертатися туди. Є якийсь ірраціональний потяг. Відчуття потрібності саме там і тепер. Про щось подібне розповіла 2008 року американка Карен Бігелоу в оскароносному «Володарі бурі». Щоправда, її герой — професійний військовий-підривник, і воювати — його робота. Фокус в іншому: він, бунтівний, постійно просить бурі, ніби в бурях є спокій. На відміну від родинного кола — військового обтяжує відпустка, мир, звичне колись життя. Тому фільм «Аліса в країні війни» дуже близький за змістом: усе справжнє — там. І героїня обирає це, навіть на шкоду власному особистому життю.

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа», 11 квітня 2016 року

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»