f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Про листи СБУ і Нацради до Мінкультури з питань Переліку осіб, що загрожують національній безпеці

09.04.2016

6 і 8 квітня 2016 року до Міністерства культури України були спрямовані листи Служби безпеки України та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення щодо перегляду Міністерством підходів до формування Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, а відтак – і заборон демонстрування і розповсюдження численних фільмів, у творенні яких ці особи брали участь.

І Національна спілка кінематографістів України, і численні представники кінематографічної і телевізійної спільноти неодноразово наголошували на неоковирності заборони кінотворів через участь у них, навіть в епізодичній ролі, осіб, які внесені до «загрозливого» Переліку, а також – на незрозумілості принципів, за якими особа до такого Переліку потрапляє. Зрештою, яким чином загрожує національній безпеці України, наприклад, Валентина Тализіна, внесення якої у Перелік унеможливило показ стрічки Ельдара Рязанова «Іронія долі, або З легкою парою» на новорічні свята, а раніше – показ українського фільму «Яма» Світлани Ільїнської в «Аргументі-кіно», – невідомо.

Тепер вперше із критикою на адресу Мінкультури звернулися безпосередні учасники процесу формування Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, – Служба безпеки України і Національна ради з питань телебачення і радіомовлення. Саме на підставі звернень СБУ, Нацради і Ради національної безпеки і оборони Мінкультури має формувати свій список «загрозливих» осіб. Відповідні зміни до закону «Про кінематографію», які уповноважили ці органи влади надавати свої пропозиції з цього приводу, було внесено Верховною Радою України 5 лютого 2015 року. Фактично ж на сьогодні Мінкультури формує списки на підставі звернень, отриманих виключно від СБУ (про таке заступник міністра культури Юрій Зубко повідомив 1 березня 2016 року на круглому столі, присвяченому «чорним спискам»).

А втім, складається враження, що і в СБУ, і в Нацраді законодавчі норми, що регулюють формування Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, та визначають умови демонстрування і розповсюдження фільмів і серіалів за участі «загрозливих» персон, вивчали достатньо побіжно, або ж вирішили закрити на деякі з них очі – у прагненні саме дії Міністерства культури (а разом із ним і Державного агентства України з питань кіно) визначити як надмірні, неконструктивні та загрозливі.

Так голова СБУ Василь Грицак зазначив, що внаслідок заборони низки фільмів за участі осіб, внесених до відповідного Переліку, виникла ситуація, яку можна потрактувати «як зазіхання на конституційні права громадян». «Негативну реакцію викликав спосіб заборони вказаного контенту, що негативно сприймається суспільством, посилює у ньому розкол та додатково дестабілізує суспільно-політичну ситуацію в країні, що в умовах гібридної війни надає додаткові переваги державі-агресору», – написав пан Грицак у своєму листі.

Фактично, тим самим в СБУ зробили висновок, що законодавчі зміни не призвели до бажаного ефекту – посилення захищеності національного інформаційного простору, а навіть навпаки – лише погіршили ситуацію. Коли Держкіно на виконання законодавчих норм скасувало державну реєстрацію фільмам за участі осіб із «загрозливого» списку, національній безпеці почав загрожувати саме Перелік осіб, які загрожують національній безпеці.

СБУ закликало Мінкультури «ініціювати додаткове ретельне опрацювання забороненого контенту, з обов’язковим залученням фахівців Експертної комісії з питань кінематографії, яка діє при Державному агентстві України з питань кіно, оцінки якої дозволять виділити із загального переліку заборонених для показу в Україні фільмів, насамперед, загальновідомих та популярних серед населення, дійсно шкідливий контент та уникнути вищевказаних спекуляцій, які штучно підігріваються антиукраїнськими силами та пропагандою держави-агресора».

Якщо обійти увагою пропагандистські формулювання, використані СБУ, за якими критика широких заборон творів мистецтва за участь у їх творенні певних осіб названа «спекуляціями», які «штучно підігріваються антиукраїнськими силами та пропагандою держави-агресора», і деяку абсурдність звинувачень, висловлених на адресу Мінкультури – фактично у тому, що воно виконує прямі норми українського законодавства, унеможливлюючи розповсюдження та демонстрування фільмів за участі осіб, яких саме СБУ у своєму поданні визнала такими, що вони загрожують національній безпеці, – слід відзначити, що згідно закону «Про кінематографію» у Мінкультури і Держкіно все ж є невеликий простір для маневру.

У законі прямо вказано, що Держкіно відмовляє у видачі державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, якщо одним з учасників фільму є фізична особа, включена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненому в установленому порядку.

Одначе, далі зазначено, що державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів може бути анульоване та скасована державна реєстрація фільму у разі внесення одного з учасників фільму до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці.

Таким чином, саме від Держкіно залежить, як саме чинити із тими «сумнівними» стрічками за участі «загрозливих» митців, на які в Україні задовго до моменту оприлюднення Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, отримали усі необхідні прокатні посвідчення та дозволи. Все ж таки між формулюванням «може бути анульоване» і «має бути анульоване» певна різниця є.

Втім, з огляду на те, що багато фільмів не мають чинних прокатних посвідчень, шлях їм на екрани виявляється закритим. Ця ситуація була унаочнена на Новий рік, коли Держкіно не скасовувало державної реєстрації фільму Ельдара Рязанова «Іронія долі, або З легкою парою», але телеканали, не маючи чинних прокатних посвідчень на демонстрування стрічки, все одно не могли показати її.

Зрештою, не могли вони цього зробити й через іншу законодавчу новацію, також запроваджену народними депутатами 5 лютого 2015 року з метою захисту вітчизняного інформаційного телерадіопростору, тепер вже у закон «Про телебачення і радіомовлення». Вона не допускає «використання телерадіоорганізацій для [...] трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненого на веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв. При цьому учасником аудіовізуального твору вважається фізична особа, яка брала участь у його створенні під власним ім’ям (псевдонімом) або як виконавець будь-якої ролі, виконавець музичного твору, що використовується в аудіовізуальному творі, автор сценарію та/або текстів чи діалогів, режисер-постановник, продюсер».

Інакше кажучи, телевізійні канали, навіть отримавши від Держкіно державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільму, в якому беруть участь «небезпечні» для України митці (а з ним – законне право транслювати стрічку), мусять пам’ятати, що, знову ж таки згідно чинного законодавства, «не допущені» цього робити, адже у фільмі беруть участь митці з Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці.

Відтак, проблема полягає не у діях Держкіно з виконання закону «Про кінематографію» (нехай, можливо, виконання й занадто активного і категоричного), а у самому Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, до якого потрапили занадто багато осіб, які такої загрози вочевидь не становлять і не мали там, у Переліку, бути.

Шлях виходу із цієї ситуації запропонував голова Нацради Юрій Артеменко, який у своєму листі закликав Мінкультури «терміново визначити та оприлюднити критерії до формування Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Відповідно до цих критеріїв, що будуть відкритими, зрозумілими та відповідатимуть інтересам українського глядача, переглянути вже існуючий Перелік осіб та враховувати, після всебічного аналізу, оцінки, при подальшому формуванні списку».

Відтак, голова Нацради переважну увагу зосередив не на механізмі заборони фільмів, яку просив переглянути голова СБУ, а на чинній процедурі внесення до Переліку осіб, які становлять загрозу національній безпеці. Зокрема, на його думку, Мінкультури не мало включати до нього усі «кандидатури», які надіслало СБУ.

Інакше кажучи, Нацрада пропонує, щоб Мінкультури при визначенні осіб, які становлять загрозу національної безпеки, перевіряло списки таких осіб, які відомству спрямовує СБУ, і виключало із них тих осіб, які такої загрози, на думку Мінкультури і його експертів, не становлять. Тобто, фактично, відмовляло СБУ в компетентності (важко собі уявити ситуацію, коли СБУ надсилає для формування Переліку осіб, які становлять загрозу національній безпеці, до Мінкультури свій список осіб, яких СБУ, цілком відповідальна за національну безпеку, при тому загрозою для національної безпеки не вважає, і не бажає того, щоб їх до цього Переліку було внесено).

«Незрозумілі критерії для прийняття рішень, обмеження та зборони, визначені за зачиненими дверима під час складання Міністерством культури Переліку осіб – невже це принципи побудови правової європейської держави?» – обурюється пан Артеменко діями Мінкультури у своєму листі. – «Свідомо чи несвідомо Міністерство культури штучно створює систему цензури. Свідомо чи ні, закладає передумови обмеження для загальновизнаних шедеврів кінематографу світового рівня на території України».

Відповідь Мінкультури на ці закиди передбачити легко (вона, вочевидь, повторюватиме відповідь, яку міністерство розповсюдило після листа голови СБУ): формуючи Перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці, та забороняючи фільми, у творенні яких вони брали участь, Мінкультури виконує закон.

В тому полягає головна проблема чинної ситуації, яку посадовці, апелюючи до недосконалості діянь Мінкультури, воліють – немов «слона у кімнаті» – не помічати: систему цензури запроваджено законом, який підтримала Верховна Рада і підписав Президент, попри те, що в його основах були закладені істотні вади. І проблеми із забороною демонстрування та розповсюдження фільмів, які за жодних обставин не мали під такі заборони підпадати, є наслідком не поганого виконання доброго нормативно-правового акту, а саме результатом дії недосконалого закону, що його було прийнято з популістських мотивів.

Зобов’язавши Мінкультури укладати Перелік осіб, які становлять загрозу національній безпеці, Верховна Рада, фактично, поклала на міністерство нехарактерні для нього обов’язки. Адже коли діяч культури становить безпосередню загрозу національній безпеці своїми публічними висловлюваннями та діями, із ним має справу СБУ, яка, наприклад, забороняє йому в’їзд на територію України. А коли він становить загрозу національній безпеці своїми творами у галузі кінематографії, то в цьому випадку заборону таких творів здійснює – за підсумками відповідного експертного аналізу – Держкіно. Й до честі Держкіно, воно це робило ще до того, як було розроблено відповідні законодавчі норми, і продовжує робити нині, послідовно викреслюючи стрічки, що становлять російську пропаганду з легального культурного простору України.

Натомість, запровадження поруч із чіткими заборонами російських пропагандистських творів розширених заборон фільмографій митців, які потрапили до «загрозливого» списку, породило бюрократичного монстра, що він працює на шкоду державним інтересам. І таку шкоду визнають самі учасники процесу. Одначе, визнаючи, намагаються поліпшити негідну практику замість того, щоб замислитися над доречністю застосування «чорних списків».

В тому виявляє себе схиблена кафкіанська робота бюрократичної машини, позбавлена смислу, коли мова починає вестись про неефективність застосування безглуздих норм і їх «поліпшення», замість скасування на користь раціональнішого механізму відсікання російської мілітарної пропаганди, якій не місце в українському інформаційному та культурному просторі.

Нещодавній приклад такого «вдосконалення» – уточнення норми закону «Про кінематографію» про заборону транслювання на телебаченні російських фільмів і серіалів, створених та (або) оприлюднених після 1 січня 2014 року. Усіх без винятку, включно із «Левіафаном» Андрія Звягінцева, в якому – критичний художній портрет путінської дійсності, та незалежним російським неігровим кіно, в якому цей портрет – документальний, живий. Хоча саме такі стрічки могли би ефективно працювати на користь української національної безпеки.

Сергій Васильєв

25-26 травня, субота-неділя, Синій зал ДИТЯЧО-ЮНАЦЬКИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ «ЗОЛОТЕ КУРЧА»

24 травня, п’ятниця, Синій зал НОСТАЛЬГІЧНІ ПОРТРЕТИ НЕЗАБУТНІХ

23 травня, четвер, Синій зал Прем’єрний показ короткометражного фільму "КОЛІР ФАСАДУ: СИНІЙ"