f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Предки забутих «Тіней»

26.03.2016

23 березня 2016 року у «Мистецькому Арсеналі» відбулося відкриття виставки, присвяченої легендарному фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

Сергій Тримбач, «День»

А ви можете сказати, де там «Тіні» у фільмі, який з’явився понад 50 років тому? І де там, власне, предки забуті? Чому Коцюбинський назвав так повість?

Іван Миколайчук, виконавець головної ролі у фільмі, колись пояснив мені це приблизно так: письменник, а за ним і режисер оповіли про язичницькі вірування — ті самі, що збереглися і в часи християнські. У 1960-ті, коли знімалася картина, саме християнство не виглядало сучасною формою вірування. А що вже там язичництво? Воно давно сплило, разом із дерев’яним Перуном, якого скинули у Дніпро і за яким біг нажаханий гурт киян із криком «видибай, боже» (він і видибав — в акурат навпроти Видубицького монастиря, що постав, звісно, пізніше)...

«ВИДИБАЙ, БОЖЕ!»

...Сплило, так. А от у Карпатах збереглося — так мені пояснював Миколайчук. І кіногрупа «Тіней забутих предків» виявила те язичеське многобожіє, а власне культ не творця, а твореного, уявлення про взаємопов’язаність усього сущого, насиченість його духовним змістом і символами. Хоча навіть сто років тому, коли Коцюбинський писав свою повість, він фіксував пониження впливовості того всього. «Тепер чортів менш, — записував він народне висловлення, — бо вони мають роботу на фабриках, коло машин, у телефоні, у колії, велосипеді». От, їх уже тоді запрягали до роботи за машинами. Не те що до корів чи коней — до живого пускати їх було річчю небажаною А минулого року довелося почути від священика у Криворівні: у Карпатах вивелися мольфари, злії чарівники. Мовляв, простір очистився...

Мабуть, оті мольфари до Києва попрошкували. Бо що робить от ся виставка, повертаючи нас до джерел «Тіней...», до того космосу етнокультурного, який і спородив це явище? Вона організовує киян і гостей міста повторити той легендарний забіг Дніпровим берегом із криками «видибай, боже!!!». Колись московський критик Михаїл Блейман написав статтю, де йшлося і про Параджановський фільм. «Хто вони, ці всі люди, що роблять таке кіно», — запитував він, — архаїсти чи новатори?» Позірно ніби схоже на щось нове, а відтак новаторське. Одначе ж увесь фільмовий каркас вибудовано на безнадійно застарілому, давно зужитому — ритуальних танцях, шаманських згуках, ворожбі, обрядах, метою яких є заклясти життя, аби воно стало прихильнішим до людини. А навіщо, коли в Радянському Союзі ніяких шаманів більше немає і навіть християнську церкву попросили «на вихід»? Усіх замінила комуністична держава і її міфологія, чия прихильність до людини була (в той час) річчю аксіоматичною. Не назавжди, як з’ясувалося.

У цьому контексті виставка у Мистецькому Арсеналі, яка на своєму відкритті зібрала велику і вдячну аудиторію, повертає «Тіням забутих предків» (не тільки фільму, а й повісті Коцюбинського і великій кількості супутних текстів) їх справжній контекст. Архаїка? Гм, часи міняються, і нині архаїкою є шаманство більшовиків, вибудуване на комуністичному міфові про земний рай опісля відміни приватної власності й приватновласницьких інстинктів. А тут — язичництво, яке нерідко називають сьогодні «етнічною релігією», комплекс міфологем, який є доволі цілісною картиною світу. От сю картину й відтворює виставка, організаторами якої виступили Арт-центр Павла Гудімова «Я Галерея», «Мистецький Арсенал», FILM.UA Group, за участю інших організацій, серед яких — Національний центр Олександра Довженка та Національна кіностудія імені того ж кінокласика.

КОМУ ПЛИСТИ ДАЛІ?

Утім, мандрівка дев’ятьма залами виставки починається із цитати з листа Параджанова одному із секретарів ЦК Компартії. Він дивується: от же, поруч із його домівкою спорудили універмаг «Україна». Хоча за такої назви краще вибудувати музей, у який би люди ходили не штани купувати, а знайомитись із здобутками національної культури... Що ж, мрії збуваються. Однією з перших на виставці я побачив дружину Параджанова Світлану Іванівну Щербатюк. Вона була дуже задоволена усім побаченим і радісно сказала мені: «От це і є основою музею Параджанова, про який ми стільки років говоримо». І справді так! Хоча у планах організаторів показати виставку і в інших містах України, і далі Франція, США, Канада...

За п’ять хвилин потому я зустрів збудженого Завена Саркісяна, легендарного директора єреванського музею Параджанова (як відомо, музей функціонує з 1989 року). Він дуже тішився побаченим: здорово! І тут-таки уважно вислухав київського критика Людмилу Лемешеву, яка розповіла кілька цікавих і маловідомих, навіть для Завена вони були відкриттям, історій із Параджановського життя. Враження, що життя і творчість митця безмежні й до кінця ніколи не будуть пізнані. Міфологічний чоловік, що там казати?

Виставку «розіп’ято» на ряді ключових понять і символів. Уже біля входу надибуємо слово «Реінкарнація». Антон Логов пропонує текст і свою інсталяцію у вигляді гуцульської хати — розібраної і зібраної заново у новому, сказати б, соціокультурному форматі. Знак такий, наскільки я зрозумів: сам Параджанов так і вчинив — розібрав конструкцію гуцульської картини світу і сам же й зібрав. Вийшло схоже і не дуже, вийшло по-своєму. Авторське кіно, знов-таки, вибудуване на материку масової колективної культури.

Відомий приклад із «Тіней...» — одруження Івана та Палагни, коли на них надівають ярмо. Не було такого моменту-елементу у весільному обряді, це вигадка, авторське доповнення самого Параджанова. Кільком сучасним режисерам було запропоновано (роботи двох, Ігоря Подольчака і Кіріла Серебрянікова, представлено) зняти свою версію епізоду, і, як запевнив мене один із кураторів виставки Андрій Алфьоров, далі буде — ще кілька режисерів відтермінували таку роботу, яку обов’язково зроблять.

На фініші виставкової мандрівки ви опиняєтесь у лісі, ще одному міфологічному персонажі фільму, а заразом і виставки. Тільки ліс той так само персоналізовано — кожне дерево має свою душу і своє одкровення. У цьому теж своєрідність простору: міфологія твориться особистостями. Кожен із творців і співтворців фільму має тут, в Арсеналі, свій іконостас і свою втілену і візуалізовану легенду. Закарпатський художник Федір Мануйло, до прикладу. Відомо ж бо, саме після ознайомлення з його виставкою в Києві Параджанов побажав робити фільм на подібному матеріалі...

Може, й після цієї виставки в душі когось із молодих (а вони переважали серед гостей арсенальських) зародиться бажання витворити свій світ. Не одриваючись від світу, який постав до нього. Не кидаймо богів ні в річки, ні в історичні безодні й прірви — надто великий ризик поламати органіку життя. І такий потім труд його відживлювати!

Знімаю капелюха перед усіма, хто вигадав і спорудив цю виставку. Відчуття таке — щось у тих залах народжується нове. От тільки вже біля виходу почув тривожну інформацію: ніби Наталію Заболотну, керівника суперуспішного «Мистецького Арсеналу», господарі нашого життя хочуть посунути кудись убік. Надто велика площа, надто великі гроші. Для бариг тут «непонятка», у них свої резони і плани. Хочеться сподіватися, ми їх гуртом поламаємо. Хай собі пливуть — як завжди, зверху. Тільки мимо, під глухе мовчання народу. І не видибають більше. Такі тіні хай ідуть в забуття.

Фото Артема Сліпачука, Михайла Палінчака

Сергій Тримбач, «День», 24 березня 2016 року

20 березня, середа, Червоний зал Прем’єрний показ художнього фільму «ЧОРНИЙ КОЗАК»

21 березня, четвер, Синій зал ІЗ СЕКРЕТІВ КІНООПЕРАТОРСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ Фільм «ЗАГУБЛЕНІ В ПІСКАХ»,

22 березня, п’ятниця, Синій зал Цикл вечорів НЕІГРОВЕ/ХУДОЖНЄ Документальний фільм «Марія до Каллас»