f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Земне тяжіння залюбленої в небо

03.03.2016

Актриса з «Весілля в Малинівці» Людмила Алфімова живе у подільській Печері.

Тетяна Пархомчук, «Україна молода»

Уже два десятиліття живе у вінницькій глибинці — у селі Печера Тульчинського району — заслужена артистка України й колишнього СРСР Людмила Іванівна Алфімова. Знімалася вона в музичній комедії «За двома зайцями» в ролі монашки Миронії. Дружину партизанського командира Софію зіграла у не менш відомому раніше «Весіллі в Малинівці». Саме цей фільм і зробив віраж у долі актриси, подарувавши кохання, через яке вона залишила столицю. А загалом Алфімова знялася в чотирьох десятках фільмів і озвучила 169 кіноробіт.

«Шо твоя Людка робе!»

Народилася Людмила Іванівна в Харкові 4 вересня 1935 року. З дитинства мріяла стати льотчицею. Уміє управляти Як-18. Ще в 11 років ганяла вулицями міста на батьковому німецькому, трофейному мотоциклі «Харлей». «Я витягла на вулицю, дрикала-дрикала і завела, а зупинити не можу, — згадує Людмила Алфімова.— Газонула, а за мною — ватага пацанів. Сусідки кричать мамі: «Надька, диви, шо твоя Людка робе!» Ганяла, доки бензин не скінчився».

Після десятирічки юнка вирішила: тільки в аероклуб. Закінчила, літала на винищувачі, навіть освоїла вищий пілотаж. Батькам таке захоплення доньки було не до душі. Та й у навчальному закладі, куди збиралась поступати, їй відмовили: дівчат не беруть. Тоді вона вирішила опановувати автомотосправу. Отримала права водія мотоцикла й автомобіля. З мріями про польоти все ж не розпрощалась, вирішила, що якщо не в реальному житті, то хоча б у театрі та кіно можна буде стати льотчицею. От і вступила до театрального. До речі, перший чоловік Алфімової — Фелікс Михайлович — був льотчиком-винищувачем.

У 1958 році Алфімова закінчила Харківський театральний інститут (майстерня Леся Сердюка та Михайла Покотила). До 1963-го, упродовж трьох років, працювала актрисою Київського театру юного глядача. Далі — на Кіностудії імені Олександра Довженка.

Першою роллю в кіно була Марійка (головна) в кінокартині Єфима Гаккеля «Моє покоління». Там Людмила Алфімова знялася вiдразу після закінчення інституту. У 1961-му грала у музичній комедії «За двома зайцями», затвердили на роль монашки Миронії. А ще через шість років вийшов улюблений багатьма серед старшого покоління фільм «Весілля в Малинівці». Людмила Алфімова зіграла у ньому одну з головних ролей — незабутню Софію — дружину партизанського командира. Саме цей фільм і зробив віраж у долі непересічної актриси, подарувавши кохання, через яке вона покинула столицю.

Земний рай Печера

У 70-х роках багато хто у богемному акторському середовищі Києва захоплено «перемивав кісточки» вже відомої на той час яскравої актриси Людмили Алфімової через роман iз хоч і героєм Соцпраці, але просто головою колгоспу з далекої вінницької глибинки Іваном Кальницьким. Згодом для всіх стало зрозуміло: зірка кінематографа та один із найуспішніших керівників колгоспу-мільйонера назавжди пов’язані долею і поголосом.

«Іноді мені здається, що я все життя мріяла опинитись поряд iз такою прекрасною людиною, як Іван Сергійович, та ще й у такому земному раю, як Печера», — каже Людмила Іванівна.

У 1973 році у сусідньому селі Петрашівка, що також належало колгоспу під головуванням Кальницького, Одеська кіностудія знімала фільм «Прощавайте, фараони!». Алфімова виконувала роль Одарки Таран.

Декілька днів Іван Кальницький здалеку спостерігав за зйомками, а потім вирішив підійти до акторів, щоб познайомитись. Ще до зустрічі з головою колгоспу Алфімова чула про нього чимало хорошого. Коли знайомився з Людмилою Іванівною, їй здалось, що він — не з боязких на вигляд чоловік — от-от втратить свідомість. Трохи згодом з’ясувалося, що Іван давно закоханий у Людмилину Софію з «Весілля в Малинівці». А тут така несподівана зустріч.

Вони розговорилися, скільки часу пролетіло, не помітили, бо коли озирнулись довкола, то виявилось, що вони лише удвох у липовій алеї: 38-рiчна Людмила й 50-рiчний Іван.

Зйомки підходили до кінця, і тут Кальницький ошелешив Алфімову запитанням: чи не хотіла б вона з ним залишитись назавжди? « Я підняла обидві руки, — згадує Людмила Іванівна. — Повернувшись до Києва, розлучилась із першим чоловіком. А Іван сказав і забув».

Ні, не забув. Насправді їхнє сімейне життя склалось аж через 20 років. А увесь цей час — зустрічі: то він у Київ, то вона до нього літала на «Жигулях»; листи, дзвінки...

На своє попереднє сімейне життя Алфімова не скаржиться. Просто перший чоловік був льотчиком, їздив у відрядження, бувало, додому не приїжджав по півроку, а потім з’являвся на місяць. Сама отримувала квартиру, робила ремонт, виховувала двох доньок.

Про вдову і графа Потоцького

Івана Сергійовича життя чимало випробовувало. На момент знайомства з жаданою Людмилою він жив із жінкою, котра врятувала йому життя. Ще під час Другої світової його, 18-рiчного партизана, сховали в розжареній печі, аби не знайшли фашисти. Обпалив горло, бронхи, а потім, й далі ховаючись, до вечора просидів у крижаній воді. Захворів туберкульозом. Повернувшись у рідні краї, Кальницький зняв у Петрашівці кімнату у фронтової вдови Поліни Леонтіївни. Вона мала пасіку й вилікувала його за допомогою пилку та прополісу. Іван був молодшим від неї на 15 років. Допоміг Поліні виховати сина, онуків, але офіційно так і не одружився.

Із Людмилою Алфімовою офіційно побралися, коли Поліни Леонтіївни не стало. Оселилися в історичному будинку, в якому мешкав управляючий маєтками графа Потоцького: Печера й усі довколишні села були володінням знатного поляка. Щоправда, житло довелось облаштовувати три роки. Через повалені стіни в кімнатах спокійно походжали корови й кози. А потім Людмила Іванівна «випотрошила» свою київську квартиру і перевезла меблі та декотрі речі. Не вистачало в їх домі лише спільних дітей, не судилось.

У 2006-му Івана Сергійовича не стало. У шлюбі подружжя прожило 13 років.

Однак одинокою Алфімову не назвеш, адже в неї дві доньки, онуки. До молодшої Олени літає в Америку. Старша Єлизавета мешкає в Києві, також актриса.

У вимученому чеканні злети творчого життя

Її молодість випала на кінець 50-х — початок 60-х. Це суперечливий період, були недовіра й спротив у душах одних і захоплення «відлигою» — в інших. Другий пласт виглядав парадним: у небі, яке так любить Алфімова, — льотчики Георгій Губін, Віктор Тєрехов, космонавт Юрій Гагарін. На сцені царювали Андрій Бучма, Гнат Юра, Наталя Ужвій, а її естафету перехоплювали й Людмила Алфімова, й Ада Роговцева. На слуху у всіх — феномен поетів-шістдесятників.

Нині Людмилі Іванівні вісімдесят. Вона досі не втомлюється від доріг, ганяє на своєму авто, хоча здоров’я іноді підводить. Живе на пенсію чоловіка. Каже, із притаманною їй безкомпромісністю, на свою «вже давно б здохла»... Впевнена, якби жила в Києві, то ще й нині знімалася б у кіно чи грала в театрі. Адже завжди відчувала себе більше театральною актрисою. І у той період, коли бурхливо розвивався їхній iз Кальницьким роман, головний режисер ленінградського театру Товстоногов пропонував Алфімовій місце «прими». Відмовилася, провідною актрисою стала Тетяна Дороніна.

За всю творчу долю у Алфімової було чимало мізансцен. Головні ролі одразу після ВНЗ. Звання заслуженої у досить молодому віці. Запрошення до своєї трупи від знаного Георгія Товстоногова. Шалене кохання на заздрість усім. Щасливі творчі миті у кіно поряд із Маргаритою Криніциною, Володимиром Самойловим, Зоєю Федоровою, Андрієм і Григорієм Абрикосовими, Тамарою Носовою, Михайлом Пуговкіним, Нонною Копержинською, Миколою Шутьком, Михайлом Крамером...

Тому, можливо, не варто шкодувати за тим, що з розряду «якби»? Адже на довгому шляху до свого чоловіка вона мала цілих 20 років творчого життя, де стрімко змінювались станції, перони... І водночас, вибравши зрештою кохання, Людмила Алфімова уникла того болю, коли перед примами в театрах у певний період поставали однакові сцени: «пограла — на вихід».

«Продовжую жити у світі кіно»

У кіно Алфімова грала жіночі тріумфи й фіаско. Проживала безжальність долі, людський стоїцизм, комедійну легкість. З висоти років зізнається, що сама дивується, як їй вдавалось кожен раз так глибоко перевтілюватись.

Людмила Алфімова захоплювала в полон своїх шанувальників проникливим тембром голосу, приковувала поглядом синіх очей, статністю королеви, щирістю. Ролі філігранні, точні. Вона дивовижним чином зберігала й жіночу чарівність, і свою прагматичність, і невичерпність життєвих сил.

«Неподалік мого будинку протікає Південний Буг. Колись ми приходили сюди з чоловіком, — згадує Людмила Іванівна. — Насолоджувалися шумом річки, що видзвонює в кришталево чистому повітрі, солов’їним співом у березовому гаю. Іван Сергійович любив слухати мої спогади про зйомки в Печері, Сокільці, Петрашівці. У цих мальовничих місцях режисер Юрій Лисенко знімав кінокартину «Кров людська — не водиця», Артур Войтецький — «І нині прославиться син людський», Станіслав Клименко — «Женихів». Усі наші відомі майстри кіно ходили тут, можна сказати, слідами великого Олександра Довженка, котрий облюбував цю прекрасну місцевість. Тож я продовжую жити у світі кіно».

Тетяна Пархомчук, «Україна молода», 1 березня 2016 року, №26

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»