f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Як українці кіно знімають

28.02.2016

…або Smoke on the Water.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc

Кумедність сучасного українського кіно полягає в тому, що воно твориться, як Всесвіт – з первісного хаосу, незбагненно, нелогічно, парадоксально… Одним словом, не так, як це робиться в усьому решта світі професійного кіно. І поодинокі, «правильно» вживані схеми лише підтверджують химерність нашого кіно-творення.

Мене часом питають – ну, як там українське кіно, панібратські плескаючи по плечу, ніби я сімейний лікар, що тримає руку на пульсі важко хворого. Переважно у питанні звучить неприхована іронія – з натяком на летальний випадок. А реакцією на позитивну відповідь переважно є щирий подив і сумнів – чи я таки дійсно сімейний лікар, і чи лікар взагалі? Я не лікар, але наразі «лікарями» українського кіно є все ті, хто його робить. Тобто, порятунок тих, хто тоне, залишається турботою тих, хто тоне! І це суто радянська ситуація, ми від неї не можемо втекти, так само, як досі залишаються актуальними крилаті фрази Ільфа і Петрова.

Українське кіно сьогодні – це радше скупчення островів (продюсери, продюсерські та продакшн-компанії, Держкіно), ніж цілісний материк. Причому острови ці можуть то занурюватися під воду, то вигулькувати на поверхню, фонтануючи лавою, димом і всім решта продуктом бурхливої і спорадичної діяльності внутрішньої, прихованої енергії творення. Державне агентство України з питань кіно – теж один з таких островів, хоч і найбільший. Його рух з води і під воду чітко регламентується рухом бюджетних коштів: немає фінансування – Держкіно стрімко зникає з людських очей, фінансування з’явилося – Держкіно виринає і розпочинає гатити у небо всіма жерлами «вулканів», тобто, усіма кіноутворюючими матеріалами. І Треба сказати, за останні два місяці цей вулкан породив досить матеріалу для появи цілого архіпелагу з нових островів.

Майже 50 короткометражних і повнометражних, анімаційних, документальних і художніх фільмів було запущено з допомогою Державного агентства з питано кіно. І ледве чи не кожний проект був оприлюднений через прес-конференцію в приміщенні столичного «УкрІнформу». А це – вірите – не абищо.

Раніше однією з головних проблем і Держкіно, і загалом українського кіно було повне нерозуміння специфіки поширення інформації. Якщо ти мовчиш, окрім тих, хто поруч з тобою, тебе ніхто не чує і не бачать. А вітчизняні кіновиробники у більшості випадків обмежувалися винятково відстанню до власного носа; тож, якщо проходили зйомки, то про це знали тільки ті, хто знімав і знімався, максимум з додатком кількох довірених журналістів. Назагал, журналістам доводиться ледве чи не вимолювати дозвіл побувати на знімальному майданчику, що є відвертим дикунством. Так, на майданчик нового багатосерійного телесеріалу «1+1» «Центральна лікарня», зйомки якого проходили посеред 2015 року, пускали тільки «своїх», а іншим відповідали, що, мовляв, пошукають сприятливих умов для створення загального прес-туру, аби одним пострілом повбивати всіх зайців. Жоден «заєць» не постраждав. З повнометражним фільмом «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка вийшло ще «краще». Один з українських телеканалів вже домовився з продюсерами компанії «Інсайтмедіа» Володимиром Філіпповим та Андрієм Суярком про інформаційне партнерство, до того ж на безоплатній основі. Потрібно було лише надання інформації про перебіг зйомок та разова присутність на знімальному майданчику в Італії та Карпатах. Та творці фільму вирішили забути про домовленість, з виглядом, що нічого не було.

І так відбувається доволі часто. Про піар-кампанію згадують тільки безпосередньо перед виходом фільму до прокату, як це сталося, скажімо, з фільмом «Тепер я буду любити тебе» Романа Ширмана. Періодичні статті та телерепортажі про створення стрічки, як епізодичне пробудження серцебиття, не може бути життям – для життя серце має битися постійно. Тож про фільм Ширмана мало хто чув. Хоча в комерційному плані основа у нього була добра: це мелодраматична комедія про любов, вихід в переддень Нового року, продюсером виступала Олена Фетісова, знана за режисурою доволі помітного українського фільму «Параджанов», а головні ролі виконували чудові актори Богдан Бенюк та Ольга Сумська… За перший вік-енд фільм на 56 копіях зміг зібрати 542 тисячі гривень. Ясно, що це китайська грамота для більшості. Я розшифрую – це круто! З мінімальною рекламною компанією фільм увійшов у десятку найбільших хітів того тижня. І як стверджує практика реклами, він неодмінно потрапив би до п’ятірки касових хітів, якби реклами було більше. Що переконливо доводять, до прикладу, збори останніх «Зоряних війн».

В такій ситуації цілком відповідні скромні фінансові очікування з боку дистриб’юторів від прокату українських фільмів – голлівудські фільми значно привабливіші, з чим не посперечаєшся. Одначе, тут важливим є загалом наявність такого очікування, тому що раніше його не спостерігалося. Вітчизняні прокатники тепер катають будь-яку українську картину, яка б не з’являлася. Причому виробники вже мають вибір. Якщо крутить носом дистриб’юторська компанія B&H, яка є представником голлівудських мейджерів «Волта Діснея», «Юніверсал», «Парамаунт» і «Соні», виробник іде до іншого, меншого, але теж поважного дистриб’ютора, наприклад UFD, представника компанії «ХХ століття Фокс». Так сталося у випадку з режисером Любомиром Левицьким, чиї «Тіні незабутих предків» два роки тому прокатувала B&H, а тепер новий фільм «Селфіпаті» береться прокатувати саме UFD. І це дуже добре. Минулого року UFD прокатувало «Незламну» Сергія Мокрицького, і фільм став національним хітом. Більше того: цього року UFD випустить до прокату 3 українські стрічки: крім «Селфіпаті» 31 березня, трохи раніше, 25 лютого – «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина, а під кінець року – повнометражний мультфільм «Микита Кожум’яка» Манука Депояна.

І схоже, це стає практикою. Ще два українські фільми випустить прокатник «ММД»: 10 березня вийде «Ніч Святого Валентина» таємничого режисера Карпа Якіна, а навесні – «Давай танцюй» Олександра Березаня… Зазначимо – усі вищезгадані дистриб’ютори раніше спеціалізувалися на американських і російських стрічках. Але не так давно щиро повірили у перспективи нашого кінематографу. Дивовижно!

Позитивну прокатну тенденцію підкріплює і добра копродукційна складова. Якщо рік тому фільми, створені спільно з міжнародними партнерами, можна було перелічити на пальцях однієї руки, тепер не вистачить пальців і обидвох рук. «Збруч» раніше вже писав про фільми «Урсус» Отара Шаматави, «Ізі» Андреа Маньяні та «До дідька!» Юрія Речинського, що створюються у співпраці з різними європейськими компаніями, від німецьких та болгарських, до італійських та австрійських. Наразі, першим у списку найгучніших копродукційних українських фільмів стоїть «Поліна». Зйомки стрічки завершилися на початку грудня. Знімав її бельгійський режисер Оліас Барко, відомий за хітом Одеського кінофестивалю 2011 року «Вбий мене, будь-ласка». Оператором був француз Тьеррі Арбогаст, який постійно працює з Люком Бессоном і Жан-Полем Раппно. У головних ролях задіяні французькі, німецькі, бельгійські, литовські та українські актори. І всі зйомки відбувалися в Україні – на території компанії FilmUa! Це унікальний проект, оскільки його поставила на рейки лише одна людина – директор української дистриб’юторської компанії «Артхаус трафік» Денис Іванов. Захопив ідеєю знімати в Україні свого приятеля, режисера Оліаса Барко, який багато років не знав, де прилаштувати свій сценарій, підключив продюсерів з FilmUa Єгора Олесова та Юрія Прилипка, які зробили фільм «Незламна» – і потяг почав набирати швидкість!

Подібних прикладів, коли фільм роблять без допомоги коштів держави, чимало. Як от драма «Полон» Анатолія Матешка, що була знята минулого лютого і мала прем’єрний показ на 6-му Одеському кінофестивалі. Або містична стрічка «По той бік» Олександра Литвиненка, яку з 3 грудня прокатала створена минулого року компанія Big Hand Films. Чи документальний повнометражний фільм «Бранці» Володимира Тихого: 25 лютого вже цього року його випустить в прокат ще один молодий дистриб’ютор, «86 прокат», що прокатував славнозвісних «Братів» Вікторії Трофіменко.

Проте процес, наразі, є безсистемним. Бо яка може бути система, якщо середній бізнес, головний інвестор кіно, ледь животіє. Якщо держава йому ніяким чином – ні законодавчо, ні матеріально, ні за ручку – не допомагає пройти цю дорогу ідеалістично-бізнесових уявлень. Якщо і самі виробники, на кшталт Віктора Франкенштейна з твору Мері Шеллі, – знаходяться у полоні уявного, а не практичного, прагнучи творити без думки про подальше існування свого творіння. І тут не треба вигадувати велосипеда, кіно вже 100 років на ньому їздить! Тож поки в українському кіновиробництві не буде розуміння механізму правильного втілення всіх ланок процесу, з промоушном і прокатом включно, ніц доброго в кіно в Україні не буде. Схема проста: придумав проект – віднайди продюсера, зацікав майбутнього дистриб’ютора, залучи телеканали для можливих пре-сейлів чи фінансування створення міні-серіалу, придумай промо-кампанію або знайди професійних рекламістів…

Резюме. Хаос виробництва українського кіно – це мікст звичних економічних негараздів та незнищенного українського прагнення творити. Хворий слабкий, але дух має потужний. Принаймні, пульс у нього є, серце час від часу ритмічно вистукує, і над водою стелиться дим.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc, 11 січня 2016 року

26 травня, неділя, Червоний за ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ

25 травня, субота-неділя, Синій зал ХХІІІ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ФІЛЬМІВ, ТЕЛЕВІЗІЙНИХ І РАДІОПРОГРАМ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА "ЗОЛОТЕ КУРЧА"

24 травня, п’ятниця, Синій зал НОСТАЛЬГІЧНІ ПОРТРЕТИ НЕЗАБУТНІХ