f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

DOK.Incubator 2: у пошуках формули успіху

21.02.2016

Продюсер Дар’я Аверченко, PR-директор Docudays UA про другу сесію DOK.Incubator, програми для документалістів, які хочуть удосконалити свій фільм, консультуючись з експертами із кіносфери, а також іншими учасниками. Проекти до участі у програмі подають на стадії чорнового монтажу. Воркшоп поділено на три тижневих сесії у Чехії та Словаччині, з фінальною презентацією проекту на Міжнародному Ляйпцизькому кінофестивалі.

Наприкінці серпня кінематографісти подібні до дітей: вони мчать на вас із широко розкритими обіймами, а схопивши, цілують, зізнаються, що скучили, адже ви не бачилися ціле літо, сидячи по своїх монтажних кімнатах. Так починається наша друга сесія DOK.Incubator, націлена на премудрості промоції й дистрибуції, а також на аналіз наших перезібраних фільмів.

Обов’язково відвідайте колись Banská Štiavnica!

Друга сесія воркшопу проходить у Словаччині, у гірському містечку Банська Ставніца. Мене не полишає думка, що організатори навмисно возять нас манливими чеськими й словацькими глибинками, щоб ми обов’язково повернулися туди як туристи. Банська Ставніца – легендарне містечко срібних копалень. З 11 століття тут всі дружно махали киркою у пошуках срібної жили, із кожного будинку Банської Ставніци був хід до власної родинної шахти. Нині золоті часи містечка минули: на тонну руди тут видобувають лише три грами дорогоцінного металу.

Вже за радянських часів видобуток був геть не той, керівництво країни не знало, що робити з голодним гірським містечком: сюди потрапляли на висілки амністовані та інші «неблагонадійні». Але слід сказати, що потрапляли вони у розкішні місця: Банська Ставніца внесена до реєстру ЮНЕСКО, як місто, де поєднано всі часи й стилі: від готики до бароко, і тільки на обрії, за замками й храмами, наприкінці широкої вулиці, вимощеної булигою, вигулькне потворна радянська п’ятиповерхівка.

Зовсім нещодавно Банську Ставніцу переосмислили як принадну туристичну місцину й цікавий соціальний проект: сюди почали переселятися митці й бізнесмени з Братислави, переобладнувати колишні радянські турбази під затишні готелі, їдальні перетворювати на ресторани, занедбані хати – на коворкінги і еспресо-бари. Поступово відкрилося кілька музеїв, запрацювала картинна галерея, кінотеатр, а ще книгарня колекційних видань, якої немає навіть у столиці. Як не прикро, але нам доводиться пробігати повз усю цю красу й спокуси, у роздумах про кіно.

Work hard fly high!

Транспарант із таким гаслом вивішено на садибі, де нас ув’язнюють на тиждень лекцій і монтажу. Ми перші відвідувачі приватного пансіонату, який господарі мріють добудувати до грудня, щоб приймати новорічних туристів. Ми жартуємо, що стан будівлі повністю відповідає стану наших поки що сирих проектів: уже є дах і покладено підлоги, під’єднано воду й електрику, але щоб жити, треба встановити меблі, ретельно зваживши, що й куди.

Ми навіть не злимося на організаторів за відсутність мінімальних умов для перегляду – затемнених вікон, звукоізоляції. Через нас ходить нагору в свою монтажну словацька група, час від часу зазирають меценати воркшопу, інші учасники, й просто роззяви – перевіряють, як іде робота. Усі, хто заходять, дають свої поради: пропонують поміняти початок з кінцем, право з ліво, наполягають, щоб ми додали веселої музики і остаточно перетворили свій фільм на комедію.

Через три дні в нас уже показ у кінотеатрі – мусимо презентувати монтаж «Українських шерифів» відбірникам фестивалів і дистриб’юторам. Я в таких ситуаціях не нервую, а мовчки п'ю заспокійливе. От тільки ночами мені сниться, що ми їздимо командою на мотоциклі з коляскою по крутих гірських вуличках міста ЮНЕСКО. Раптом нас одночасно з обох боків затискає тролейбус і трамвай, і нам хіба дивом вдається вистрибнути на рейки й поїхати своєю дорогою.

На догоду глядачеві

Щоранку в нас лекції з несподіваними гостями. У вівторок з’їхалися представники крупних дистриб’юторських компаній. Їх посадили у центр зали і ми вже розвісили вуха, щоб почути секрети успішного прокату. Але дистриб’ютори почали здалеку, вони розповідають, як упізнати свого глядача, визначити його вік, стать, приналежність до тих чи інших організацій, заманити його до кінотеатру і протримати до кінця на попкорні. На екрані виникають графіки й схеми, порівняльний аналіз відвідуваності кінотеатрів останніх років, телевізійні рейтинги і суми продажів. Кожна з презентацій нагадує самопрезентацію лектора і його професійних досягнень.

– Але хто з вас може поділитися формулою успішного прокату? – нарешті прямо питає один з учасників, продюсер Ніколас із Колумбії.

– У цьому бізнесі жодних формул і жодних гарантій! – відповідає Пітер Єгер з компанії Outlook Film Sales. – Ніхто й уявити не міг, що фільм Master of the Universe, який отримав Оскар, провалиться у прокаті! Повірте, навіть, якщо дистриб’ютор опікуватиметься вашим фільмом, ніби власною дитиною, – це ще не гарантія успішних продажів.

У середу стає ще цікавіше – до воркшопу приєднуються програмні відбірники фестивалів. Ми знову сидимо з вухами, завбільшки з Чебурашчині, очікуючи, що нам відкриють таємницю успішної фестивальної долі фільму.

– Давайте одразу на чистоту! – пропонує мій колега Ніколас, – Хто з вас дивиться усі фільми, що приходять на відбір, до кінця?

Представник IDFA перезирається з програмником DOK Leipzig, обоє зиркають на очільника документальної секції фестивалю у Карлових Варах.

– Можу заприсягнутися, що кожен фільм, що приходить на ONE WORLD, принаймні один раз до кінця дивиться принаймні один член Відбіркової ради, – каже Ева Рибікова, представник фестивалю з Праги. Усі інші виправдовуються великою кількістю заявок, говорять про те, що всім відомо, що перших 10 хвилин достатньо, щоб скласти враження про фільм, а потім представити його Відбірковій раді.

– Ну, і давайте також скажемо, що запорука фестивального успіху – досвідчений дистриб’ютор, що знає індустрію і знає людей, – додає Пітер Єгер, підносячи вказівний палець.

– Ти знаєш, я навіть радий, що розвіялися всі міфи, – каже Ніколас мені на вухо. – Якщо жодних формул успіху немає, тоді можна спокійно монтувати своє кіно і думати тільки про вічне.

День прем’єр

Нарешті у четвер, ми йдемо до місцевого кінотеатру, щоб уперше подивитися власні монтажі на великому екрані. Мушу сказати, що момент це хвилюючий, заспокійливе не дуже допомагає. Нарешті, на екрані з’являється назва «Українські шерифи». Наш фільм про село Стара Збур’ївка на Півдні України. Довгий час там не було свого дільничного міліціонера, а тому весь громадський порядок підтримував сільський голова разом із двома своїми помічниками – шерифами.

Це фільм про самоорганізацію громади, про дивне, екзотичне південне село, про наших людей, сильних і беззахисних водночас, про війну, яка не обходить стороною. Ми прожили три роки у Збур’ївці, знімаючи цей фільм, і з усіма поріднилися, а тому всі реакції на фільм торкаються особистого.

На щастя, зал реагує дуже тепло, сміється в комічних місцях, зітхає в сумних, і ми проносимося крізь фільм, ніби через спільну пригоду. По завершенню учасникам пропонують написати про сильні й слабкі моменти монтажу, поділитися враженнями, заповнивши переглядову анкету. Потім ці анкети передаються команді для аналізу за вечірнім пивом.

А в перерві між наступним показом наших колег ми сідаємо у кав’ярні неподалік кінотеатру, з символічним видом – просто над столиками височіє пам’ятник перемозі над чумою. Усі в піднесеному настрої замовляють собі каву, клацають запальничками, хвалять особливо вдалі місця, поки хтось із дистриб’юторів не кидає на обговорення: «А чи буде все це зрозуміло західноєвропейському глядачеві?»

І тут раптом на нас сходить лавина порад: цього персонажа викинути, тут скоротити, тут допомогти глядачеві титром, на початку поставити мапу України, посилити етно-музикою, адже фільм про село... Ми намагаємося пояснити, що якщо фільм про наше село, то вже напевно його треба «посилювати» шансоном, і що все набагато складніше, ніж здається. Але лавина порад продовжує набирати сили, аж поки її не зупиняє наступний показ.

Дочекавшись, поки всі розійдуться, колумбійська команда підходить нас обійняти:

– Будь-який глядач – абстрактний, а ти – конкретний, – каже Ніколас. – Робіть для себе, для свого захвату, внутрішнього тремтіння. З усіх порад треба вибрати лише ті, на які відгукується твоє серце, інтуїція. Маєш повне право сказати: «Злізьте всі з мене!», і зробити фільм таким, який буде подобатися саме тобі. Це єдина дієва формула успіху.

На фото: команда проекту «Українські шерифи» – режисер Роман Бондарчук, режисер монтажу Катерина Горностай, продюсер Дар’я Аверченко, продюсер Улдіс Секуліс.

Дар’я Аверченко, Docudays UA, 21 вересня 2015 року

Читайте також «У пошуках хребта фільму, або нотатки з DOK.Incubatora» про першу сесію і «DOK.Incubator + DOK Leipzig = сесія третя і остання» про підсумкову презентацію проекту.