f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

У пошуках хребта фільму, або нотатки з DOK.Incubatora

21.02.2016

Продюсер Дар’я Аверченко, PR-директор Docudays UA про DOK.Incubator, програму для документалістів, які хочуть удосконалити свій фільм, консультуючись з експертами із кіносфери, а також іншими учасниками. Проекти до участі у програмі подають на стадії чорнового монтажу. Весь воркшоп ділиться на три тижневих сесії у Чехії та Словаччині, з фінальною презентацією проекту на Міжнародному Ляйпцизькому кінофестивалі.

Щасливі ті документалісти, над якими взяв шефство DOK.Incubator. Тут раз на рік зі ста проектів відбирають вісім до участі у творчій програмі й тоді для авторів цих проектів починається найцікавіше. Але про все по черзі.

Трохи про дивний Трешт

Аби зосереджено працювати й не спокушатися нічим, організатори придумали привезти учасників до маленького чеського містечка Трешт (підозрюю, що чеською він звучить інакше), оселити в замку й випускати тільки на ланч і вечерю. Трешт – і справді ідеальна місцина для зосередження: час тут ніби застиг у вітринах з безрукими й безголовими манекенами, єдина аптека зачиняється рівно о 16:30, в єдиній піцерії тобі ніби й не раді, хоча туристи – основне джерело прибутку для місцевих мешканців.

Дивно, але чомусь це жодним чином не стимулює їх вчити англійську, чи німецьку (до Австрійського кордону – всього година на авто), а російську забули вже давно. І хоча на перший погляд тут доволі нуднувато, молоді у Трешті багато і мамочок з візочками теж. Мабуть, тому, що місця тут напрочуд мальовничі: місто оточене пагорбами, вкритими змішаним лісом, і якщо взяти праворуч, або ліворуч, або просто йти прямо, обов’язково вийдеш на галявину з озером – їх тут багато. 

Українські шерифи й англійська мама на сеансах психотерапії

Наш проект «Українські шерифи» – про життя у південному селі Стара Збур’ївка і про двох громадських помічників дільничного інспектора, «шерифів», які опікуються правопорядком у селі.

Перший етап воркшопу – це показати чорновий монтаж своїй групі, колегам-документалістам і викладачам. Кожен проект представляє команда з трьох осіб: режисера, монтажера і продюсера. Тільки так, на думку організаторів, можна створити гарний фільм – у постійних дискусіях, обміні ідеями та енергіями. Нас теж троє: я, Роман Бондарчук і Катерина Горностай.

З нами в групі талановита команда з Колумбії. Режисерка Клер розповідає незвичайну історію своєї англійської мами, яка покинула чоловіка, дім-повну чашу, двох доньок (Клер тоді було одинадцять), і поїхала у джунглі Амазонії. Клер виросла, вийшла заміж і, очікуючи на першу свою дитину, вирушила до мами, аби розпитати, чому та втекла від сім’ї. Треба мати неабияку мужність, щоб розповісти власну історію, а тому ми говоримо про героїв фільму Клер з великою обережністю, адже для неї всі вони – рідня.

Власне, більша частина воркшопу – це сеанси психотерапії. Тобі не видають готової формули успішного фільму – тобі допомагають зрозуміти, для чого ти робиш своє кіно, що хочеш повідомити світу, змушують формулювати й проговорювати вголос твої основні цінності. «Без глибокого підходу не виходить глибокого кіна!» – підсумовує наша викладачка, данська продюсерка Зігрід Дайкйер.

Хребет фільму 

Коли ми не говоримо про цінності, ми занурені у монтаж. Ми зашторили вікна в готельному номері, встановили монітор з колонками, переставляємо епізоди туди й сюди, забуваючи про час і плутаючи день і ніч. Час від часу на порозі з’являється наш викладач з монтажу Пер Кіркергард. Він перевіряє домашнє завдання, а завдання у нас – знайти «хребет історії». Ми тасуємо знятий за три роки матеріал, його багато, а часу катастрофічно не вистачає. Втім, з нас не вимагають готовий фільм по завершенню тижневої сесії, але чекають на «пілот» – короткий переказ історії хвилин на 4-7.

У момент, коли ми збилися остаточно й почали перетворюватися на тіні замку, в якому живемо, організатори рекомендують запросити так званого «cвіжоокого» консультанта (Fresh eye consultant). Так ми познайомилися з Іккою Векалаті з Фінляндії, консультантом одного з моїх улюблених фільмів «Синдром панка», справжнім магом документального кіно. Колись Ікка був режисером, а тепер дивиться чужі фільми і дає поради, але робить це мистецьки! Через сорок хвилин спілкування він креслить на коліні схему фільму, якого ще немає, але він вже побачив у нашому матеріалі! Запрошую Ікку до нас в Київ на фестивальний DOCU/CLASS. Виявляється, він був у Києві, і не раз, вважає його прекрасним містом, а українців – найдушевнішим народом, який вміє пити й веселитися. А ще він дуже вболіває за нашу перемогу. 

Наука промоції

Мені пощастило більше, ніж Романові й Каті: час від часу я вибиралася з темної монтажки на лісову галявину – на продюсерські сесії. Сидячи на ліжниках, ми говоримо про свої проекти з «акулами» індустрії. Вони пояснюють, що зняти гарне кіно – тільки половина справи, друга половина – знайти і закохати в себе дистриб’ютора, який опікуватиметься фільмом, як рідним, а ще створити промовистий постер, який «ловив би» перехожих на слова-гачки, на кольори й символи. Щороку в світі виходить 9 тисяч документальних фільмів, отож мусиш зробити все, щоб глядачі пішли саме на твій.

Урочиста п’ятниця 

Ми розшторили вікна у монтажній, а там несподівано – п’ятниця! День, коли маємо представити те, над чим працювали весь тиждень. Неймовірно: усю отриману за ці дні науку нам вдалося-таки застосувати у 4-хвилинному «пілоті» проекту. Хоча – ми вже майже не розуміємо, що у нас вийшло. Тому на цьому етапі замість нервувати ми п’ємо моравське вино й фотографуємо рододендрони за вікном. Фінальна вечірня сесія з показами «пілотів» тягнеться неймовірно довго. Ми, як на зло, останні в списку...

Перед нами «пілот» фільму про табір переселенців в Африці. На початку здавалося – безнадійний проект: ну, хто піде дивитися на африканських біженців, коли таких фільмів – вже тисячі?! На групових заняттях ми з Катею запропонували автору ввести у фільм себе, оскільки він – білий європеєць, який прописався в Африці. Тепер ми пишаємося: режисер нас послухав і – фільм розквітнув, став геть іншою історією про білого, що осів у таборі, де одні люди приходять, інші – йдуть. Стає зрозуміло: коли тиждень гуртом думати тільки над кіном і не відволікатися на жодні інші теми, то ідеї приходять у великій кількості й, здавалося б, нізвідки. (Хоча я вірю, що над нашим замком у Трешті зависла велика «енергетична подушка», як це буває, коли в одному місці зосереджується велика кількість творчих людей). І ця «енергетична подушка», напевно, найбільша цінність DOK.Incubatora.

Вмикають наш «пілот». Я вже навіть не хвилююся, а просто роздивляюся людей у залі. Хух! Вони посміхаються… ого – вони сміються! Ми виходимо останні, під гучні аплодисменти! Наш Пер показує нам знаками, що на радощах нап’ється! Ми вже не кажемо нічого, сил у нас вистачає тільки посміхатися у відповідь і шепотіти: thank you, thank you!

Дар’я Аверченко, Docudays UA, 12 червня 2015 року

Читайте також «DOK.Incubator 2: у пошуках формули успіху» і «DOK.Incubator + DOK Leipzig = сесія третя і остання» про другу сесію та підсумкову презентацію проекту.

20 березня, середа, Червоний зал Прем’єрний показ художнього фільму «ЧОРНИЙ КОЗАК»

21 березня, четвер, Синій зал ІЗ СЕКРЕТІВ КІНООПЕРАТОРСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ Фільм «ЗАГУБЛЕНІ В ПІСКАХ»,

22 березня, п’ятниця, Синій зал Цикл вечорів НЕІГРОВЕ/ХУДОЖНЄ Документальний фільм «Марія до Каллас»