f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Блог з Півночі

24.01.2016

Програмна координаторка Docudays UA в Канаді Оксана Карпович – про Міжнародний фестиваль документального кіно у Монреалі RIDM, який проходив наприкінці листопада 2015 року.

Оксана Карпович, Docudays UA

Холодний дім

RIDM – своєрідний маркер мого перебування в Канаді. Я лічу й переосмислюю свої зими тут за цим фестивалем. Монреальський міжнародний фестиваль документального кіно, назва якого дослівно перекладається як «Міжнародні зустрічі документального кіно в Монреалі», проходить у місті, що майже три роки тому стало моїм другим домом. І хоча Київ і Монреаль перебувають на одній географічній широті, свій перший дім я називаю південним, теплим, а другий – північним і холодним. Зазвичай монреальські зими тривають приблизно п’ять місяців – починаючи із листопада і закінчуючи пізнім березнем. Вони доволі немилосердні: часом показник на градуснику зависає в точці -260 С на кілька тижнів. Можливо, це дурниця, але здається, успіх квебекської кінематографії, та й загалом мистецтва частково зобов’язаний цим довгим суворим зимам. Вони обмежують наше перебування на вулиці й сприяють інтелектуальній праці вдома, у студіях і кав’ярнях. Квебек є найбільшим кіновиробником Канади, щороку саме з цього регіону на міжнародний ринок виходять десятки нових стрічок – як документальних, так і художніх. Я ходжу на RIDM саме за квебекським кіно.

Кіноколо

Відчуття громади – це не лише риса, яка характеризує весь Квебек для моїх друзів з інших канадських провінцій, а й те, що робить RIDM особливим. Монреаль – тримільйонний «метрополіс», але все більше і більше він нагадує середньовічне європейське місто, що ділиться на малі та великі спільноти. Суто політично це виливається в існуванні так званих «ordres» – професійних гільдій, подібних до радянських профспілок, що регламентують роботу та захищають права професіоналів. Працівники кіно не є винятком, вони мають власні асоціації. Однак, відчуття громади особливо помітне на таких подіях, як RIDM. Мене дуже втішає і бадьорить структура професійних зв’язків між поколіннями, організаціями й окремими індивідами та роль школи як інституції в монреальській кіноіндустрії. Місцевою школою передусім є Mel Hoppenheim school of cinema в університеті Конкордія, де я вже другий рік здобуваю фах режисера.

Власне, RIDM, так само як і інший великий міжнародний монреальський кінофестиваль – Festival du Nouveau Cinema – засновані випускниками нашої школи. Більшість квебекського кіно, що показують на RIDM, – продукт праці вихідців з Mel Hop. Одну з найуспішніших канадських продюсерських компаній EyeSteelFilm очолює її президент. Не випадково фестиваль є місцем зустрічі поколінь, а також усіх тих, хто залучений у кіновиробництво – починаючи від офіційних представників державних структур, що займаються мистецтвом і культурою, Національної кіноради (NFB of Canada), продюсерськими та дистриб’юторськими компаніями і закінчуючи маленькими незалежними організаціями, що, наприклад, спеціалізуються на оренді кінообладнання чи наданні послуг поствиробництва. У Квебеці цінують автора, режисера, але, безперечно, він є частиною більшої структури. Завдяки тонким зв’язкам цієї структури режисер тут відбувається.

Пейзажі Півночі

Цьогорічний RIDM спровокував гучні суспільні дебати. Показаний у Монреалі фільм квебекського режисера Домініка Ганьона «З Півночі» (Of the North, Канада, 2015) не був прийнятий так само душевно, як на інших міжнародних фестивалях у Великобританії, Косово чи Швейцарії, де стрічка навіть отримала нагороду. «З Півночі» – 74-хвилинний фільм-колаж, змонтований винятково зі знайдених на YouTube відео про найбільшу та найпівнічнішу, але мало кому відому канадську провінцію Нунавут. У 1999 році, після багатьох років білого канадського колоніалізму та боротьби місцевих активістів, населена аборигенами територія Нунавут нарешті стала окремою адміністративною одиницею. Документальна стрічка Ганьона – спроба показати регіон крізь призму завантажених інуїтами (мешканцями Нунавуту, давніша, але неетична сьогодні назва – ескімоси) кліпів YouTube про самих себе. Переважна більшість зображень – арктичні пейзажі, сцени алкогольного сп’яніння, полювання на китів, зображення ведмедів, живих і мертвих собак, снігоходів і катерів, сцени військового, насильницького та сексуального характеру. Паралельно фільм пронизує лінія зображень Нунавуту індустріального, який риють, ріжуть і висмоктують білі нафтові корпорації. Як саундтрек фільму, зокрема, використано записи відомої інуїтської музикантки, майстрині горлового співу. Ця депресивна стрічка викликає відчуття жаху й занепокоєння, щоправда, нам, східноєвропейським любителям соціального трешу, до таких сцен не звикати. Дивлячись «З Півночі», я мимоволі згадую любительські YouTube-фільми «Meanwhile in Russia», куди часто-густо потрапляє й Україна.

Однак дискусії навколо «З Півночі» виникли не тому, що фільм – темний чи важкий. По-перше, майстриня горлового співу звинуватила Ганьона в порушенні авторських прав. По-друге, громада інуїтів і прибічників, на чолі з відомою художницею Алетеєю Арнакук-Баріл, поставила на фільмі тавро расизму. По-третє, під випал обвинувачень потрапив і сам фестиваль, який показав фільм. Головним аргументом інуїтів проти фільму є те, що він знятий білим режисером, який ніколи в житті не відвідував Нунавуту, нічого не знає про місцеву культуру й у своїй роботі демонструє ніщо інше, як цілий набір усім і так відомих негативних стереотипів. Навіть враховуючи добрі наміри автора, на думку противників, робота не продукує жодного конструктивного аргументу та не звертає увагу громадськості на проблеми регіону, серед яких дійсно є місце пияцтву та насиллю.

У реакцію на скандал цьогорічний член журі Docudays UA, співзасновник лівої кіноорганізації «Cinema Politica» Езра Вінтон опублікував інтерв’ю з Арнакук-Баріл, де обговорив ситуацію та висловив своє занепокоєння етикою RIDM. На його думку, фестивалі документального кіно мусять дбати про контекст, у якому фільми демонструються. Не окремо взятий показ, а програма загалом визначають політичне висловлювання фестивалю. Можливо, складний інтелектуальний плід Ганьона (а на мою думку, він таким безсумнівно є) звучав би по-іншому, якби супроводжувався показами інших стрічок про північний регіон. Проте таких, на жаль, небагато: подорож на Північ обійдеться канадцю у кілька тисяч доларів, а для 32-тисячного населення Нунавуту кілька документалістів – це хоч і багато, але недостатньо, щоб показати всі кровоточиві рани суспільства. Залишається тільки працювати та вчитися на досвіді своїх колег.

На третьому році перебування в Канаді північний дім став боліти мені не менше, ніж південний. Мені хочеться, щоб в Україні почули про далеку Канаду, а в Канаді – про не менш далеку Україну. Міжнародним медіа-гігантам це завдання не під силу, тому я продовжую вірити у дивовижну силу маленьких агентів документалістики.

Оксана Карпович, Docudays UA, 24 грудня 2015 року

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ