f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Як я не став (і став усе ж таки) письменником

16.01.2016

Кінокритик, голова НСКУ Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мемуарних історій.

Сергій Тримбач, «День»

Письменник не тільки в Росії, а й в Україні «більше, ніж поет» — донедавна це була чи не найповажніша субстанція, вона ж інституція. За відсутності громадянського суспільства в радянські часи він був і священиком, й інтимним порадником (мало не кожен отримував сотні листів із проханням допомогти, порадити тощо), і захисником від зазіхань тоталітарного режиму, що все хотів загарбати наше приватне життя.

ДЖЕРЕЛА НАТХНЕННЯ

Відома фраза Аполлона Григор’єва про Пушкіна («это наше все!») стосувалася багатьох, дуже багатьох літераторів. І вони, треба віддати їм належне, часто виправдовували довіру. Хоча колишня влада трударів пера балувала — розкішними (як на ті часи) будинками і квартирами, високими гонорарами (не всіх, звичайно, але багатьох), званнями і гарантованим престижем. Вони і піддавались, та часом бунтували, намагаючись випорснути з-під могутнього державного крила.

Не дивно, що і я доволі рано захотів стати письменником. Повернувшись із піонерського табору, в який потрапив після першого класу, я зненацька написав оповідання «Пожежа», де виклав свої враження від побаченого в степу, де горіла скирта. Цілий зошит списав, на 12 сторінок. Потім була перерва, і тільки в шостому-сьомому класі я таки самовизначився: буду письменником.

Десь я прочитав таку собі інструкцію щодо технології письменницької праці. Треба написати початок, а потім відкласти — хай полежить, хай у підсвідомості «пограє» трохи, щоби з прозаїчної «водиці» зробилося літературне «винце». А тоді вже продовжуй творити... Так я й робив. Брав великий («загальний») зошит, писав титульну назву («Буря», скажімо), списував дві-три сторінки і ховав у шухляду. У такий спосіб написав із десяток «романів», жодного разу не повернувшись до започаткованого. Інструкція виявилась непридатною, принаймні для мене.

Набагато краще пішло з віршами. У дев’ятому класі почав писати їх, доволі несподівано. Помітивши зацікавленість однокласника Володі Малюка красивою дівчиною на прізвище Лупета (де ти, Любо, ні разу після школи не зустрічав тебе), я накреслив кілька рядків: «Сидить Малюк і носом крутить. / Дивись, а то закрутить вона тебе, / Й не будеш пам’ятать себе». Віршик, як бачите, примітивніше не буває, одначе його несподіваний успіх серед однокласників спровокував мене на продовження і тривале натхнення. А головне, моя сусідка по парті і мій головний експерт у літературі Ніна Нестерова (до біса начитана була дівка) дала «добро»: пиши, у тебе виходить.

Виявилося, що ефективнішого способу викликати зацікавленість дівчат до своєї скромної персони, ніж вірші, не існує. Напишеш чотири-п’ять рядочків, перекинеш дівчині той папірець на сусідню парту — і о, йєс! Вона вже твоя. Тож не доводиться дивуватися, що поети у нас балувані. Досі для мене незрозумілим лишається, навіщо дівчата, жінки вірші пишуть (а нині їх серед поетів, здається, вже більшість)? Це ж вони люблять вухами, це вони уразливі до слів і звуків, а наш брат все більше очима блимає, картинку сприймає.

ПРО ГЕНІАЛЬНІСТЬ

Вступивши на філологічний факультет Київського університету, я виявив, що практично всі мої однокурсники пишуть вірші. Деякі мене просто приголомшили: власні творіння на їхньому тлі видавалися чимось невправним і недолугим. А тут ще мав необережність повідомити однокурсникам, що збираюсь стати журналістом (справді, на філфак пішов тільки тому, що вступити на журналістику після школи було річчю нереальною). Одразу мене записали у «сіряки». Яка журналістика, річ за визначенням убога й безперспективна. Тут усі генії позбирались, світового калібру, а він...

Увесь перший курс я перебував на соціально-мистецькому дні, що, зрештою, виявилося доброю школою: відтоді я ніколи не приміряв до себе маску «генія, безсмертного» і ніколи себе не вивищував з-поміж інших.

Наприкінці першого університетського року зібрали письменницький з’їзд нашого курсу (саме з’їзд, амбіції були ті самі). Мене допустили до участі як масовку — щоб слухав і надихався. Під завісу зібрання я боязко попросив дозволу прочитати один із своїх віршів. Почали усміхатися — мовляв, і він туди ж! — одначе милостиво дозволили. Я прочитав вірш «Церковка», побудований на фольклорній образності («Через мене дерево несено здалека...). Треба віддати належне Василеві Шкляру (так, тому самому, нині широко відомому письменнику) — він одразу підняв руки й проголосив: «Геніально!». Отак я дізнався про особливості роботи соціального ліфта, який може винести тебе нагору за лічені секунди.

Вірші перестали виходити з мене рівно за місяць після одруження і весілля. «За ненадобностью!» — як чітко сформулював один із моїх знайомих. Мій досвід промовляє на користь того, що поетичними інстинктами керує біологічна (чи фізіологічна) потреба. Після поезії пішла проза. У вигляді коротких оповідань, новелеток. Амбіції, одначе, в мене так само були немаленькі — або я буду писати на рівні Василя Стефаника й Івана Буніна (дотепер мої улюблені письменники), або не треба зовсім.

Відтак, на четвертому курсі я почав писати критику, і тут же був коронований однокурсниками як «перший критик», у світовому, звісно, масштабі. Амбіції спровокували мій — як уже кінокритика — вихід на найавторитетніший у ті часи московський журнал «Искусство кино». Вирішив: якщо мене там не буде — з критикою доведеться прощатися. Хоч як це дивно, уже за два роки мене почали друкувати у тому журналі. Пояснивши, що я пишу на належному літературному рівні... Отже, середовище, в якому я обертався в університетські роки, виховало в мені і амбіції (здорові, хочеться думати), і впертість, і літературний смак.

У ЛІТЕРАТУРНОМУ ТЕАТРІ

Першим письменником, якого я побачив у своєму житті, був Микола Бажан. На якомусь зібранні у Жовтневому палаці я побачив його, живого класика. І прикипів очима: ой-йо-й, сам небожитель! Микола Платонович підійшов до автомата з газованою водою, поставив склянку і вкинув копійчину. Вода, одначе, не побажала піддаватися класику. Бажан здивовано поглянув, позаглядав-помацав, а тоді як шарахнув кулаком — і водичка полилася. Отак я відразу дізнався, що й великим ніщо людське не є чужим.

Потім уже я багато літ прожив у будинку письменників (РОЛІТ називається), на колишній вулиці Леніна (тепер Хмельницького). Родина мого тестя Микити Шумила. Знав і бачив багатьох літераторів. Загальне враження: не зрідка це не тільки видатні письменники, а й супероригінальні особистості. Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Олесь Гончар, Василь Земляк...

Може, найбільше був до вподоби Григір Тютюнник. Він частенько бував у нашій квартирі. Якось я запитав його, чи читав він якийсь там твір. Він одповів, що читає мало — щоб не впливало на його власну роботу. Справді, він жив своїми життєвими спостереженнями, передусім щодо села. Страшенно любив не просто розказувати, а й показувати своїх героїв. Із тих самих міні-вистав і виростали його незрівнянні оповідання і повісті. Він міг, мені здається, й актором бути — як Василь Шукшин, якого Григір любив і поважав. Узагалі, я помітив: хороший письменник зазвичай — чудовий актор, що має власний міні-театр...

Йо-й, уже не стає місця. Мем-сторії про письменників продовжу наступного разу.

Сергій Тримбач, «День», 15 січня 2016 року, №4-5

Читайте також: 
1. Мем-сторії від Сергія Тримбача
2. Вожді та ми 
3. «Так годі спать!», або РЕВОЛЮЦIЯ як натхнення

23 січня, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ «ВОНИ НЕ ПОСТАРІЮТЬ»

23 січня, середа, Синій зал КІНОШНІ БУВАЛЬЩИНИ До річниці створення студії «Київнаукфільм»

24 січня, четвер, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол у вітчизняному ігровому кіно» У програмі вечора показ фрагментів фільмів